Уже більше трьох десятиліть спливло відтоді, як Володимир Григорович Нос назавжди зачинив за собою двері радіорубки, в якій востаннє прозвучали для нього звуки “морзянки”, зійшов із судна на берег і повернувся до сухопутного життя. Обов’язки начальника радіостанції залишились у минулому. Почався та й пішов своїм ходом новий, насичений і важливими, і цікавими подіями етап. Але насправді море його так і не відпустило…
“Це – ринда, так називають дзвін на морському судні”, – пояснює Володимир Григорович, коли, помітивши цікавий предмет на зовнішній стіні будинку, я не втримуюсь, щоб не змусити його хоча б кілька разів дзеленькнути. Зрозумівши, що все довкола мене може мати прихований зміст, жартома запитую у господаря, чим можна вважати східці, по яких ми піднімаємося до вхідних дверей. Ясна річ, що це міг бути тільки трап…
Привід напроситися до Володимира Носа в гості у селище Вороніна, що поблизу Полтави, у нас був подвійний. По-перше, Володимир Григорович заснував у себе вдома… музей. По-друге, одним із його цінних експонатів є номер “Зорі Полтавщини” за 21 квітня 1963 року.
Сімейні реліквії
Дві кімнатки, в яких розміщено “фонди” домашнього музею, справді за формою дещо нагадують каюти на судні, та й переважна більшість експонатів у них мають незаперечне морське минуле, однак Володимир Григорович Нос подбав про те, щоб у першу чергу віддати в цих стінах данину пам’яті кільком поколінням свого роду. На чільному місці – світлини дідуся, Григорія Пилиповича, який колись учителював у селі Яцинова Слобідка Полтавського району. На його молодість припали буремні роки громадянської війни. В експозиції поряд із фотокартками, де він у формі червоноармійця, онук розмістив і віднайдений свого часу на дідусевому горищі багнет.
На іншому стенді – знову фото юнака-солдата. Це вже події з життя батька Володимира Григоровича – Григорія Петровича. У 1943-му, в сімнадцять років, він cтав фронтовиком. За роки окупації тричі тікав від фашистів, які відправляли молодь на роботу в Німеччину. Востаннє така історія сталася взимку 1942-го, за кілька хвилин до того, як поїзд з невільниками мав рушати. Морози тоді були надзвичайно люті, але саме вони й допомогли юнакові приспати пильність фашистів – роздягнений до пояса він попросився вискочити з вагона, щоб набрати на пероні в казанок води. А потім летів із усіх сил куди несли ноги, не думаючи ні про випущену йому навздогін автоматну чергу, ні про завжди готових до полювання на втікачів німецьких вівчарок… З особливою гордістю Володимир Григорович показує дві батькові нагороди – медалі “За взяття Кенігсберга” та “За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.” До речі, Володимир Нос займається також краєзнавчою пошуковою роботою, повертаючи історії імена героїв Великої Вітчизняної.
Оповідач із власника домашнього музею – відмінний, і, звісно, справа не тільки в тому, що він закінчив курси позаштатних екскурсоводів. На повагу до минулого й хист зберігати його для інших не може бути ні посвідчень, ані дипломів. Експонат, інформацією про наявність якого в музеї ми були найбільше заінтриговані, – номер “Зорі Полтавщини” за 21 квітня 1963 року – містить публікацію про прийом юних школярів у піонери, й на світлині закарбована саме та мить, коли піонервожата Валентина Баженова пов’язує червоний галстук Володі Носу. А через два роки, як активний учасник шкільної художньої самодіяльності, він отримав надзвичайну винагороду – путівку в “Артек”, де вперше в житті побачив море й почав марити романтикою далеких подорожей неосяжними водними просторами.
У далеких портах молодості
Батьки не схвалювали синової мрії про далекі морські походи. Врозумляли. Та яке там, готовий був заради навчання у Жданівській (Маріупольській) морехідній школі навіть з дому втекти. Мав і попутника – однокласника Івана Брюха, рідний дядько якого, моряк Володимир Гаврилович Андрусенко, якраз і підливав олії у вогнище, розповідаючи хлопцям про далекі країни й порти. Довелось Володимировим батькам відпускати свого романтика, взявши тверду обіцянку, що від самого першого виходу в море кожного тижня буде надсилати додому телеграми. Слово стримав, і цікаво, що саме ця обставина вплинула на подальше споріднення Володимира Носа з Азовським морським пароплавством. Зайде, бувало, він, котельний машиніст пароплава “Костянтинівка”, після вахти в машинному відділенні – чорний, як ніч, від мазуту – в радіорубку до начальника радіостанції Івана Григоровича Чумака, подасть йому бланк радіограми з нехитрим текстом: “Живий. Здоровий”, а той і давай підсміюватися над парубком: “І папірець забруднив, і сам у мазуті, а я ось, дивись, – у білій сорочці, взуття аж блищить, “тілінь-тілінь” – і передав радіограму. Та звідки тобі й знати, що таке “морзянка”? Іди учися!”
У 1975 році випускник Херсонського морехідного училища імені лейтенанта П.П. Шмідта, інженер-оператор радіозв’язку Володимир Нос повернувся в Азовське морське пароплавство вже на посаду начальника радіостанції судна й тривожно-закличний голос азбуки Морзе став такою ж невід’ємною частиною його життя, як і шум хвиль та гудки красенів пароплавів. Незадовго до закінчення училища, проходячи практику в Чорноморському пароплавстві, побував у першому своєму великому поході, який тривав 6 місяців і 20 діб. 45 діб на потужному теплоході “Іван Гончаров” обходили тоді Африку, адже коротший шлях через Суецький канал був неможливий у зв’язку з його замінуванням у ході воєнних дій. Вантажі ж мали доправити до Сінгапуру, В’єтнаму, Бангладеш та Гонконгу.
В Азовському пароплавстві рейси були менш тривалими. Якщо передбачався вихід у Тихий, Атлантичний чи Індійський океани, то похід міг тривати й близько трьох з половиною місяців, але зазвичай маршрути були коротшими. Переважно судна з Азову вирушали до портів Середземного моря. Однак за 13 років роботи на різних суднах побував Володимир Григорович у Єгипті, Кенії, Ефіопії, Тунісі, Алжирі, на Мадагаскарі, в Індії та багатьох інших далеких країнах. Отож англійський Брістоль чи італійська Генуя після таких подорожей здавались уже домашньою справою. Досі трохи прикро, що не зміг відвідати Рим: товариші поїхали автобусом на екскурсію, а йому за жеребом випала доля залишитися на вахті. Зате у знаменитій Венеції вдалося побувати не менше 15 разів.
Вантажі, які радянські моряки доправляли в порти, були різні – ліс, вугілля, залізна руда або й навіть продуктова гуманітарна допомога від Червоного Хреста… Різні були й обставини їхнього прийому в іноземних портах. Наприклад, у Саудівській Аравії екіпажу так і не вдалося ступити на берег: допоки тривало розвантаження з судна бурових установок, біля нього стояли напоготові місцеві автоматники. Вони мали наказ не допустити громадян атеїстичної країни до серця мусульманського світу – святої Мекки.
Утім найбільш хвилююча для начальника радіостанції теплоходу “Комсомолець Молдавії” Володимира Носа історія трапилася на початку 1980-х, і пов’язана вона з секретним вантажем – потрібно було доправити в Кувейт зброю. Зазвичай такий вантаж був ретельно присипаний зерном кукурудзи чи насінням соняшнику. Екіпаж розумів, що саме знаходиться на борту, але зайвих розмов не було. Просуватись Перською затокою, у якій на той час тривало військове протистояння й перебувала велика кількість американських та радянських військових кораблів, говорить мій співрозмовник, виявилось надзвичайно важко.
Для руху звичайних суден було виділено окремий фарватер (“коридор”), координати якого мало не щогодини змінювалися. Радіоповідомлення про ці зміни якраз і приймав Володимир Григорович разом із помічником-радіооператором. Усі розуміли, що найменше помилкове відхилення від заданого курсу може спровокувати незворотну реакцію з боку військових кораблів США. І без того сильна напруга подвоїлась, коли до судна підлетіли й низько, на рівні ходового містка, зависли кілька американських вертольотів. Далі ситуація вирішувалась уже через радіозв’язок із центральним вузлом зв’язку Міністерства морського флоту СРСР. Через годину після повідомлення туди про тиск з боку американської авіації за кормою судна з води піднявся радянський підводний човен. “Холодна війна” тривала і в теплих водах… Непрохані гості відступили, й “Комсомолець Молдавії” у супроводі рятівника вже без жодних інцидентів дістався берегів Кувейту.
Звісно, не раз лоскотала морякам нерви й непередбачуваність водної стихії – найбільший на пам’яті Володимира Григоровича 13-бальний ураган застав їхнє судно серед ночі в Атлантичному океані. Потужні двигуни не витримували натиску, судно несло на скелі. Капітан віддав наказ не вимикати в каютах світло й нікому не знімати рятувальних жилетів… Угамувалась стихія тільки на ранок. Певним випробуванням завжди була й швидка зміна клімату в умовах плавання. Адже іноді протягом двох тижнів доводилось звикати до різкого перепаду температури від мінус 27 до плюс 30 градусів.
Утім жодна з цих ризикованих особливостей професії не затьмарювала для романтика яскравої краси водної безодні. “У кожного моря – свій колір”, – говорить Володимир Григорович. Але найбільше любить згадувати про неймовірне видовище нічного плавання у водах Егейського моря, коли судно носовою частиною розбиває темно-сині хвилі й вони розступаються, виблискуючи міріадами вогників. Це так світяться в них молюски. Угорі ж над морем води пливе темно-синє море небес і мерехтять золоті-золоті зірки…
Ностальгія за всіма цими реальними чудесами та ще за винятковою повагою членів екіпажу один до одного, згуртованістю, відповідальністю і сумлінністю кожного, без чого у ризикованих професіях просто не вижити, тоді як на суходолі довелося жити та жити, надихнула Володимира Григоровича об’єднати всі свої речові-сувенірні спогади про моряцьку молодість у домашній музей.
Нептун і переможець соціалістичного змагання
У музеї Володимира Носа – чимало екзотичних сувенірів. Є тут і невеликих розмірів акула, й лангуст, грізний ніс риби-пили, голова зубатого морського окуня, скат, морські зірки, а також корали, величезні мушлі… Привозити додому подібні трофеї було предметом гордості моряків. Спійману рибу на довговічні експонати перетворювали за допомогою формаліну, цей розчин завжди був у надлишку в арсеналі суднового лікаря. Чимало доводилось постаратися, щоб сірі від пилу та водоростей, обліплені молюсками корали набули привабливого білосніжного вигляду…
Є в музеї й автограф Героя Соціалістичної Праці, легендарного капітана атомного криголама “Арктика” Юрія Кучієва, який у 1977 році уперше в історії надводного мореплавства досяг Північного полюса (раніше там побували екіпажі підводних човнів). Володимиру Григоровичу пощастило познайомитися з Кучієвим у 1978 році, коли теплохід “Гірняк”, на якому наш земляк працював, вирушив до порту Тіксі, що на півночі Якутії, із подальшим виконанням наказу про передачу судна в підпорядкування Північно-східного управління морського флоту. До речі, перехід по трасі Північного морського шляху був особливою подією. Серед моряків існувала традиція засвідчувати цей факт видачею кожному члену екіпажу спеціальної грамоти.
“Веселіший” і вигляд, і зміст має музейний “документ”, пов’язаний із перетинанням екватора й скріплений печаткою самого Нептуна: “Диплом даний мореходцю держави радянської, славної ладді “Комсомолець Молдавії” Володимиру, сину Григорія, на прізвисько Нос…” Про жартівливий ритуал для моряків, які вперше опинились на судні, що проходить через екватор, мій співрозмовник знає навіть більше, ніж усе, адже багато разів виконував у цьому веселому дійстві роль Нептуна…
На серйозний лад налаштовують інші публікації – у 1982 році газета “Известия” писала про начальника радіостанції теплохода “Комсомолець Молдавії” Володимира Григоровича Носа як про одного з переможців соціалістичного змагання. Посадові обов’язки дуже подобались, згадує він. І було в них чимало такого, що не фіксувалося в жодних відповідних інструкціях, але без чого неможливо підтримувати бадьорий дух у психологічно виснаженого тривалим морським походом екіпажу. Скільки було таких випадків, коли начальник радіостанції дозволяв собі вигадати для котрогось із товаришів очікувану “вісточку з дому” – сам друкував кілька слів на машинці й передавав “адресату” як справжнє радіоповідомлення із “землі”. Головне, що настрій у людини, яка уже восьмий раз розповідала друзям той самий анекдот і, власне, наближалася до межі нервового зриву, відразу ж помітно поліпшувався. Частенько, якщо дозволяли можливості радіозв’язку, через базовий радіоцентр удавалось навіть “додзвонитись” додому, до рідних. А скільки радощів і навіть сліз на очах було в моряків, коли в судновій радіогазеті, яку готував Володимир Нос і яка виходила у форматі радіопередач, серед повідомлень про події на Батьківщині й у світі раптом з’являвся дитячий голосок чиєїсь малечі, яка вітала татуся з днем народження! Поздоровлення від дітлахів Володимир Григорович записував на магнітофон заздалегідь, коли сім’ї моряків приїздили навідати своїх чоловіків-татусів під час переміщення суден у межах радянських портів.
Отож, з якого б захоплюючого морського походу не доводилось повертатись, найочікуванішим моментом завжди було наближення до рідної землі. І саме родина, бажання постійно бути в її колі й покликали Володимира Носа в 1983-му на суходіл. Відтоді минуло вже багато часу, далеко за плечима залишилися й 16 років роботи в Державній службі охорони. Був період, коли дуже хотілося повернутися в пароплавство, але вже починався час його занепаду. Сучасних українських моряків, які змушені найматися на іноземні судна, Володимиру Григоровичу шкода. Сумно чути й новини про “буяння” піратства, яке було невідоме його поколінню. Тоді перед виходом у закордонне плавання головним було добре вивчити пам’ятку “Правила поводження радянського моряка за кордоном”… Нині Володимир Григорович Нос знайшов застосування власній ініціативності у громадській діяльності: він – голова селищного комітету селища Вороніна. Турбот вистачає. Але витіснити його ностальгічний і романтичний зв’язок із морем, на щастя, не під силу рутині й дев’ятого валу.

Вікторія КОРНЄВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”