Радянська історична наука впродовж десятиліть свого існування намагалася усіма силами дискредитувати наших славетних національних провідників, передовсім Івана Мазепу, Симона Петлюру, Степана Бандеру. Яких тільки епітетів не знаходили для цього бійці ідеологічного фронту. Стосовно Симона Петлюри, то більшовицька система, здавалося, навічно затаврувала його як “погромника та запроданця України”, як “ватажка української буржуазно-націоналістичної контрреволюції”, як “неука-переростка”, якого за неуспішність виставили зі стін Полтавської духовної семінарії. Із падінням залізної завіси та відкриттям спецсховищ ці звинувачення тепер легко спростовуються, і той, хто намагався розібратися у суперечливих питаннях минулого, має можливість віднайти документальні джерела і зробити відповідні висновки.

Тож якщо із першими звинуваченнями Петлюри для істориків давно вже все зрозуміло, то з приводу останнього хотілося б висловити кілька думок.
Навчаючись у Полтавській духовній семінарії у 1895–1901 роках, Симон проявляв себе як один із кращих та всебічно обдарованих учнів. Майже всі сучасники у своїх спогадах відзначали неабиякі гуманітарні здібності юнака, його зацікавленість мистецтвом, народними традиціями, літературою та історією. Петлюра із дитячих років навчався грати на скрипці, опановував диригування, виявляв хист до шкільних вистав, які улаштовувалися учнями до різних церковних свят. Такі мистецькі розваги часто відвідувало місцеве начальство семінарії і, що цікаво, особливо не протестувало проти вживання української мови у такому гротесковому вигляді.
Із великим пієтетом Симон ставився до театру, схиляючись перед талантом Заньковецької, Кропивницького, Тобілевича. Зважаючи на численні культурологічні статті Симона Васильовича, можна припустити, що згодом він міг би стати відомим мистецтвознавцем або літературним критиком.
Митрополит Мстислав, майбутній Патріарх Київський і всієї України, у своїх спогадах вказує на великий авторитет Петлюри, якого той набув у стінах семінарії. На його думку, саме популярність Симона поміж молоді й “була причиною безупинної нагінки на нього з боку шкільної й місцевої адміністрації”. Три рази звільняли його з семінарії, і двічі рятували Симона полтавський єпископ Іларіон та обер-прокурор Сенату Случевський.
Чому ці високі духовні особи допомагали семінаристові-бунтівникові? Частково відповідь на це дає сам митрополит Мстислав. Приязнь Случевського до Симона він пояснює, зокрема, симпатіями обер-прокурора до українофільства, а також тим, що його синів, учнів Полтавської гімназії, “вивів у люди” саме Петлюра, допомагаючи їм у науці. Опіку ж владики Іларіона пояснює доброю вдачею і прихильним ставленням до Симона Петлюри як до одного з найкращих учнів семінарії. Шкільна влада вважала Симона Петлюру за “непоправного мазепинця”, але в її очах це було значно лагіднішим явищем, ніж соціаліст. Крім того, Петлюра ніколи не кепкував з релігії. Відомими були його слова, сказані одного разу на вечірці серед друзів: “Наш народ хранив релігію, боронив завжди свої звичаї… В священики я не піду, але й розбивати віру українських людей не буду”.
Викладачі семінарії цінували замилування Симона в ті періоди історії церкви, що були пов’язані з Україною та її минувшиною. Шкільні завдання на ці теми Петлюра писав із великою охотою і сумлінням, просиджуючи цілими днями в архіві полтавського архієрейського дому й вишукуючи там все нові й нові джерела. Уважно вивчав і канонічне право.
У щорічних розрядних списках семінаристів юнак неодмінно потрапляв до складу першого розряду. Останній такий список, у якому Петлюра значиться учнем п’ятого класу першого розряду, складений після закінчення 1900–1901 навчального року. Тобто після успішно складених весняно-літніх іспитів він був переведений в останній, шостий, клас духовного навчального закладу у серпні 1901 року. Проте вже наступного 1902 року його прізвище у списках випускників було відсутнім.
В історичній літературі зустрічається кілька версій щодо останніх місяців перебування юнака у закладі. Перша версія грунтується переважно на спогадах сучасників і виглядає таким чином. На початку січня 1901 року в Полтаві перебував засновник української національної музики Микола Лисенко. Приїзд до міста відомого земляка не залишився непоміченим, і, користуючись нагодою, таємний семінарський гурток запросив Миколу Лисенка прослухати спів забороненої кантати композитора “Б’ють пороги”. Микола Віталійович прийняв запрошення і завітав до будинку семінарії. Диригував Симон Петлюра. Проте ректор семінарії Іван Пічета, попереджений кимось із донощиків, несподівано з’явився і брутально накинувся на Лисенка, дорікаючи йому “Мазепинською інтригою”. Проти ректора рішуче виступив Симон Петлюра, заявивши, що Микола Віталійович – їхній почесний гість і вони нікому не дозволять його ображати. Наслідки не забарилися, і Петлюру виключили із семінарії з так званим “вовчим білетом”. Дехто із петлюрознавців цей випадок ставить під великий сумнів і для цього має певні підстави. Та якщо цей факт справді мав місце на початку 1901 року, то його наслідки не були вже такими фатальними для Петлюри, оскільки він залишався семінаристом принаймні ще один рік.
Інша версія є більш вірогідною – Петлюру було виключено із закладу через масові семінарські заворушення, що відбувалися тут на початку 1902 року. І Симон у цих заворушеннях не пас задніх, а значився чи не чільним провідником. За документами прокурора Полтавського окружного суду події, що відбувалися у семінарії, мали яскраве політичне забарвлення: учні старших класів виголошували петиції проти закриття їм дороги до вищих навчальних закладів, за ліквідацію у семінарії системи шпигунства, про введення до навчальних дисциплін українознавства… Внаслідок обшуку, який було зроблено у помешканнях підозрілих осіб, слідчі дійшли висновку, що у семінарії деякий час діяла добре організована група Революційної Української Партії (РУП), до складу якої входили вихованці семінарії Костянтин Шаревський, Олександр Мішта, Іван Рудичів, Микола Гмиря, Симон Петлюра та інші. Під час обшуків також були викриті великі обсяги нелегальної літератури, що поширювали семінаристи фактично по всій губернії.
Зрозуміло, що через розголос саме цієї справи й було виставлено усіх “крамольників” з духовної семінарії. Збереглася навіть групова світлина цих найзапекліших “бунтівників-семінаристів”. У центрі світлини, як і годиться, – Симон Петлюра. Тож документальні джерела яскраво свідчать, що юнак був виключений із духовної семінарїї лише за свої політичні переконання, що саме у Полтаві у Симона Петлюри зароджувалися і формувалися сміливі ідеї щодо національного визволення народу та державної незалежності України, які згодом стали програмою усього його життя.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву
Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського
міського товариства “Просвіта”
ім. Т. Г. Шевченка