Горять свічки за страченими душами

У День пам’яті жертв політичних репресій, що відзначається в Україні в третю неділю травня, в одному з найскорботніших місць нашої області – в урочищі Триби, що поблизу Полтави, – зібралось багато сотень людей – керівники області, представники громадських організацій і трудових колективів, студентська молодь, духовенство. Й було однаково боляче там усім – і дихати, і слухати, і дивитись. Терпкий аромат розігрітої сонцем хвої змішувався із запахом фіміаму, незмовкний щебет пташок – із заупокійними піснеспівами. Поволі, у такт погойдування кадила хвилювались верхівки сосон. На невисокому пагорбі, який тримає на собі суворі хрести, поміж сірими шишками кровили червоні лампадки…
На півдорозі від підніжжя до верхівки пагорба, в сосновому затінку, сиділа на стільчику бабуся. На очах – сльози, в руках – торбинка з цукерками, тими, що “за Царство Небесне”. Диканчанці Наталії Григорівні Яковенко вісімдесят три роки, свого батька – Григорія Івановича Трояна – вона востаннє бачила п’ятирічною дівчинкою. У 1937 році з села Міські Млини Зіньківського району його, шанованого лісника, терміново викликали в рідну йому Диканьку. Відтоді – жодної вісточки. Усе майно в родини забрали, залишивши напризволяще трьох малолітніх дітей. Матері, яка спробувала шукати правди, пригрозили Соловками.
– Через багато років після того інший диканчанин розповів нам, що сидів разом із батьком у в’язниці в Полтаві. Катували його, сердешного, немилосердно, коли втрачав свідомість – відливали водою і знову били, – плаче Наталія Григорівна. – На четвертий місяць після арешту розстріляли. Хоча мама так до останнього дня про це й не дізналася, їй надіслали у відповідь на запит документ про те, що батько помер у тюрмі від туберкульозу.
Наталія Яковенко пам’ятає, що таке знущання школярів-однолітків над дочкою “ворога народу”. Все життя її дружної, працьовитої родини пішло тоді шкереберть. Жінка не знає й не може знати, чи справді під хрестами на пагорбі у Трибах спочиває і її батько, втім потурбувалася про те, щоб поряд із ними, монументальними і скорботно-величними, стояв і скромний хрест у пам’ять про раба Божого Григорія. Покласти квіти до нього вона приїхала разом із двома доньками та зятем.
– Я не знаю, де саме народилася, адже в моїх документах у цій графі записане місто Тайга Кемеровської області, куди маму разом із нами, трьома дітьми, вислали після арешту батька, – розповіла полтавка Валентина Альфонівна Буфалова. – Мама довго не могла віднайти хоч якусь роботу, тільки тоді, коли змінила ім’я й по батькові, їй “доручили” чистити від снігу колії на залізниці. У вічно холодному Сибіру це була справжня каторга. У різний час ми намагалися з’ясувати правду про батька, він же був простою людиною, мав конячину, якою доправляв людям всілякий вантаж. Спочатку нам надіслали документ про те, що він помер у в’язниці міста Маріїнськ Кемеровської області у 1946 році від плевриту, набагато пізніше з’ясувалося, що батька розстріляли у вересні 1937 року.
DSC_0558Сталінська машина червоного терору косила всіх – селян, робітників, виробничників, інтелігенцію, митців, чиновників. Не рятували ні талант, ні високі посади, ні вигідні знайомства. Марині Яківні Марінченко було лише дев’ять місяців, коли благополучне московське життя її родини закінчилося. Батька, який працював заступником голови виставкового комітету ВДНГ, ув’язнили, а дружину з малою дитиною вислали у Казахстан, у місто Джамбул.
– Ми прожили там п’ять років, – розповідає жінка. – Мама, Берта Семенівна, щомісяця мала ходити, куди належить, відмічатися. Працювала вона в місцевому драмтеатрі піаністкою. Коли дозволили виїхати з Казахстану, то під забороною для поселення було одинадцять міст, серед них і Москва. Оскільки мама була родом із Полтави, а батько – з Лубен, то повернулися ми з нею саме на рідну полтавську землю.
Через багато років Марина Яківна дізналася, що її батько був розстріляний майже через день після арешту, а не помер у 1941 році від серцевої недостатності, як його родині повідомили після реабілітації у 1956 році.
Таких історій у ті жахливі роки було мільйони. Полтавщина вважається однією з найбільш постраждалих від сталінського тоталітарного режиму областей. На початку мітингу-реквіємі присутні разом згадали, що тільки протягом 1937 – 1938 років на Полтавщині було репресовано понад 10 тисяч людей. На справжні катівні були перетворені тюрми в Полтаві, Кременчуці, Лубнах. Пекло влаштували більшовицькі нелюди у підвалах колишнього Селянського банку в Полтаві – тут діяло криваве НКВС. Коли тисячі тіл закатованих уже не вміщало старе міське кладовище, і мертвих, і засуджених до страти почали звозити в урочище поблизу хутора Триби.
На мітингу біля пам’ятного знака жертвам репресій заупокійне поминальне богослужіння за невинно убієнними відслужили священики на чолі з архієпископом Полтавським і Кременчуцьким УПЦ КП Федором. Звернувшись зі словом до громади, владика нагадав і про гірку долю духовенства за часів безбожного режиму.
DSC_0562– Мені розповідали науковці, які працювали з документами КДБ ще в ті часи, коли вони були недоступні для звичайних людей, що в кожній особовій справі священнослужителя був тільки один вирок – розстріл. Так обірвалося життя і мільйонів мирян, – сказав архієпископ. – Отож, згадуючи ті трагічні події нині, в нашому складному сьогоденні, ми повинні дуже твердо стояти на варті нашої Батьківщини, кожен на своєму місці, палко і добросовісно.
Голова облдержадміністрації Віктор Бугайчук наголосив у промові на абсурдності будь-якого режиму, який нівелює особистість.
– Передусім убивали сильних духом, адже рабами керувати легко, – підкреслив він. – Вічна пам’ять людям, які ціною свого життя чинили опір тій страшній тоталітарній машині. Зараз ми стоїмо на порозі докорінних змін системи управління державою, коли громадяни повинні усвідомити, що вони – господарі й мають активно діяти.
Окремо в інтерв’ю журналістам Віктор Бугайчук розповів, що репресивний молох не оминув і його дідуся із Житомирщини. Він потрапив в ув’язнення з посади голови колгоспу за те, що перед оранкою землі у голодний рік нагодував коней. Його докази про те, що інакше хліб не посіяти й загине ще більше селян, ніхто не слухав. Повернувшись із ув’язнення, чоловік працював рядовим колгоспником.
Про непоправні для української науки, культури втрати в найзапекліші роки репресій на мітингу говорив заступник голови обласної ради Володимир Микійчук. Голова Полтавської райради Василь Степенко розповів про своє багаторічне спілкування з жертвами репресій і незмінну реакцію на їхні спогади – збагнути увесь той жах нормальній людині за своєю природою неможливо.
Перед учасниками мітингу-реквієму виступив також дисидент-шістдесятник, колишній політв’язень, народний депутат України ІІІ – VI cкликань Микола Кульчинський. Він поділився міркуванням про те, що причиною таких величезних людських втрат для України завжди була своєрідна національна “недокревність” тих, хто, нібито й бажаючи добра своїй Вітчизні не менше, ніж Симон Петлюра чи Микола Хвильовий, не розумів, що український народ має будувати свою державу самостійно. Промовець нагадав також про злободенні дослідження видатного українського мислителя, науковця Юрія Шевельова (1908 – 2002), який виокремлював трьох ворогів української державності – Москву, українське зрадництво й українську провінційність. Останню ваду Микола Кульчинський трактує на прикладі нинішньої ситуації в Україні як неготовність нашої політичної еліти усмирити свою гординю, тобто забути про особисті й політичні інтереси заради інтересів державних.
Від Полтавського обласного товариства політичних в’язнів та репресованих до громади звернулася Любов Микитівна Лошенкова. Вона нагадала про те, що пам’ятати належить і про тих небагатьох колишніх репресованих, які ще залишаються у життєвому строю і потребують підтримки та допомоги, а також про членів їхніх родин.
Пам’ять невинно убієнних учасники зібрання вшанували хвилиною мовчання. До хрестів на пагорбі лягли живі квіти. Вклонившись пам’яті страчених душ, люди вирушали в зворотню дорогу, дехто стискав у долоні ті цукерки, що “за Царство Небесне”.
***
За кілька днів до проведення мітингу-реквієму голова обласної ради Петро Ворона зустрівся з представниками обласного товариства політичних в’язнів та репресованих, щоб обговорити наболілі для них проблеми. З’ясувалось, що наразі в товариства немає приміщення для роботи, й упродовж уже кількох років воно повноцінно не функціонує, втрачені зв’язки з членами товариства в районах. Петро Ворона запевнив, що посприяє тому, щоб невдовзі ці проблеми були розв’язані, щоб відбулися збори товариства, на яких буде поновлене правління громадської організації.
Вислухавши пропозиції співголови обласного товариства політичних в’язнів та репресованих Володимира Гнітька, голова обласної ради пообіцяв вирішити також питання з санаторно-курортним лікуванням для його членів. Домовились, зокрема, й про запровадження одноразових виплат до Дня пам’яті жертв політичних репресій.
У ході зустрічі виявилось, що не у всіх представників організації наявні посвідчення жертв політичних репресій, утім дехто, навіть маючи такий документ на руках, не проінформований про передбачені ним пільги. Багато нарікань прозвучало й на недосконалість українського законодавства, за яким діти репресованих батьків, які народилися у засланні й довгий час жили з тавром нащадків “ворогів народу”, не мають відповідного статусу. Петро Ворона висловив упевненість, що через групу народних депутатів у Верховній Раді від Полтавщини це питання вдасться вирішити. Він подякував колишнім репресованим та членам їхніх родин за мужність і за те, що вони й сьогодні залишаються активними учасниками найважливіших для України подій.

Вікторія КОРНЄВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.