У Великосорочинському сільському краєзнавчому музеї, який має статус районного, в окремій експозиції зібрано більше семисот фотографій та інших відомостей про жителів села, які не повернулися з Великої Вітчизняної війни. Фотографії, звісно, старі. Проте обличчя на них молоді. Серйозні й усміхнені, фронтові й домашні. Ніби живі, очі з потьмянілих фотографій промовляють: “Не забудьте!”
Саме такий заклик-прохання прочитав із фотографії батька, колись знаного у селі столяра Спартака Степановича Суховаткіна, який пройшов усю війну, а загинув у Берліні за п’ять днів до її закінчення, його син, громадський активіст і краєзнавець Микола Спартакович. Він понад десять років скрупульозно збирав фотографії та інші відомості про долі фронтовиків, партизанів, підпільників. Саме завдяки його безкорисливій пошуковій роботі з дослідження історії рідного села у Великих Сорочинцях – одна з найзмістовніших, принаймні у Миргородському районі, експозиція про участь місцевого населення у жорстокій борні за свободу отчого краю.
Понад 1300 жителів Великих Сорочинців стали учасниками бойових дій. Із них 719 бійців не повернулися з війни. Усі фронтовики були відзначені бойовими нагородами. Вони різні за значимістю, проте для кожного воїна найдорожчі, передусім тому, що окроплені його кров’ю. Про цю велику істину й нині нагадує юним пошуковцям учасник штурму фортеці Кенігсберг, кавалер ордена Слави Андрій Заїка. Він – колишній голова сільської ветеранської організації, отож із гордістю згадує кожного з шістнадцяти односельців, які також були удостоєні цієї почесної солдатської нагороди. Прикметно, що Павло Ващенко, Василь Крот, Іван Фесенко та Павло Москаленко були кавалерами ордена Слави двох ступенів.
Ветеран цікаво розповідає хлопцям та дівчатам про історію ордена Слави, який був встановлений 8 листопада 1943 року для нагородження бійців рядового й сержантського складу за виявлену в боях із ворогом безпрецедентну хоробрість. А саме так і воювали за рідну Україну всі, хто з вірою у мирне життя дивиться в очі своїм нащадкам з фотографій у сільському музеї.
В окремому списку експозиції – одинадцять прізвищ матерів, які не дочекалися з війни трьох і більше синів. Кожен, хто дізнається про них уперше, дякує сільському краєзнавцю, що в героїчну й трагічну історію села вони вписані разом із синами. Адже це данина шани й пам’яті усім жінкам-солдаткам тієї страшної війни.
Немає сумнівів, що у кожному українському селі віднайшлися б цінні матеріали для подібної фронтової експозиції. Головне, щоб більше з’являлося сьогодні краєзнавців, які розуміють, наскільки свята ця справа.

Леонард НІКОЛАЄНКО
“Зоря Полтавщини”