Петро Ворона: “Чим більше робиш користі для людей, тим більше вона повертається до тебе повагою і визнанням”

У колективі Всеукраїнської громадсько-політичної газети “Зоря Полтавщини” 7 травня побував голова обласної ради Петро Ворона. Відкриваючи зустріч, головний редактор видання, заслужений журналіст України, секретар Національної спілки журналістів України, голова обласної організації НСЖУ Григорій Гринь зазначив, що спілкування зорян із керівниками області має давні й добрі традиції. Відрадно, що й нова влада їх підтримує. Зустріч із головою обласної ради мала діловий характер і пройшла у формі прес-конференції – журналісти підготували чимало запитань своєму гостеві, скориставшись такою нагодою.
Петро Ворона також готувався до розмови, адже приніс із собою дорогі для нього реліквії – книгу під назвою “Пам’яць” (білоруською мовою. – Авт.) і листа, якого кілька років тому одержав із Білорусі. Про них розповів трохи згодом, а спершу наголосив:
– Нині дуже важкий час для України – час випробувань, і хотілося, щоб позиція журналістів була консолідовано-державницькою, щоб ви допомагали людям, котрі нині ловлять кожне слово, щоб надавали їм об’єктивну інформацію про роботу органів влади, громадських організацій. У нашому краї сьогодні люди як ніколи згуртовані ідеєю збереження нашої держави, Полтавщина показує приклад єдності навколо державотворчих процесів. Мені приємно відзначити, що представники тих партій, які вчора були при владі, а нині є опозицією, намагаються переформатуватися, мають державницьку позицію.
Ми – напередодні 9 Травня (зустріч у редакції проходила 7 травня. – Авт.). Для нас і для мене особисто це – унікальна дата. Я прийшов до вас із книгою пам’яті Чауського району Могильовської області Білорусі – до неї занесене ім’я мого діда, якого я розшукав уже після війни. Їздив туди, знайшов його могилу – фактично виконав заповіт мого батька. І це лист, у якому мені повідомили, де знаходиться могила діда. Дев’яте Травня – це свято зі сльозами на очах, бо мільйони людей втратили своїх рідних на тій війні. А з іншого боку ця дата зобов’язує нас утримати, зберегти свою країну і зробити її такою, про яку мріяли наші діди і батьки, які йшли на фронт і гинули… Сьогодні дехто піднімає на щит ім’я Сталіна – я вважаю, що це дуже велика засторога для нас, бо сталінізм для мене – те саме, що й фашизм.
У листі, який приніс Петро Васильович, повідомляється: “…рядовой Ворона Петр Ефимович погиб в 1944 г. и захоронен в братской могиле д.Антоновка Антоновского с/с Чаусского района Могилевской области. Его имя увековечено на обелиске и внесено в списки для книги памяти Чаусского района. Облвоенком В.Коростелев”.
– Петре Васильовичу, у відзначенні Дня Перемоги цьогоріч зроблено акценти на певні зміни. Прокоментуйте їх, будь ласка. Що хотілося б побажати ветеранам з нагоди свята?
– Я перш за все хотів би вибачитися перед ветеранами за те, що держава за майже 70 років після перемоги так і не спромоглася вшанувати їх гідно, забезпечити їм високі життєві стандарти. Адже рівень їхнього життя значно нижчий, ніж у ветеранів Другої світової, які нині мешкають в інших країнах Європи чи Америки. Солдатські вдови з дітьми залишилися наодинці з бідою, виживали самотужки. Багато інвалідів війни досі не одержали того, що їм обіцяла держава.
Специфічна історія Української повстанської армії, яка воювала на своїй території за свою країну. Унікальна історія ветеранів Великої Вітчизняної війни, які у складі Радянського Союзу боролися за те, щоб їхню землю не топтав чобіт чужинця. Згадайте вислів маршала Жукова: “Чим більше хохлів ми покладемо біля Дніпра, тим менше доведеться вивозити їх до Сибіру”. І все це задля того, щоб до 7 листопада взяти Київ. А потім ті, кому пощастило вижити, потрапили на жорна сталінських репресій.
Цей день повинен об’єднувати всіх ветеранів, усіх українців. Важко радіти, коли знаєш, що частина чоловіків у твоїй сім’ї загинула на фронтах, померла від ран. Майже усі мої земляки полягли у 1943 році при форсуванні Дніпра – у чоботях і без чобіт, неозброєні, у фуфайках.
Сьогодні ми починаємо будувати державу заново – доводиться “латати” кордони, зміцнювати армію, за останні роки багато втратила Служба безпеки. Фактично країну готували до здачі. Але фундамент, який для нас зберегли солдати Великої Вітчизняної, маємо міцний: народ, історію, територію, культуру.
Колись, працюючи у школі, я очолював пошуковий загін і разом з колегами записував спогади ветеранів. Вони розповідали зовсім не те, про що писала офіційна преса: про загороджувальні загони, про свій страх, про зневажливе ставлення до тих, хто пережив окупацію. Для мене особисто героями є і Петлюра, і Мазепа, і Ковпак, і наш земляк-полководець Кулик. У той же час авторитетами є і Шухевич, і Бандера – всі, хто воював за українську землю. Такою була трагічна історія України.
– Нині дуже непростий час. Чи має змогу обласна рада в повному обсязі виконувати свої функції за таких умов?
– У таких надзвичайно непростих умовах проявляється якась виняткова єдність депутатського загалу. Зараз ми прийняли рішення більшу частину своєї матеріальної допомоги віддати солдатам батальйону територіальної оборони. Сьогодні у зв’язку з тим, що казна порожня, вирішуємо питання функціонування цього підрозділу. Крім того, підприємці відгукнулися. Я дзвонив їм і казав: настав час показати, наскільки глибоко ви любите цю країну: чи до глибини душі, чи до глибини кишені. Ніхто не відмовив, хто чим міг, усі допомогли облаштувати з нуля цей підрозділ. А ще – час нині такий, що у людей є потреба виговоритися, висловити свою позицію, свої погляди на різні питання, і я за те, щоб кожен депутат і хотів, і міг зреалізувати це право: висловити, донести свою позицію до людей. Минула сесія облради тривала шість годин, хоч, як я бачив, могла затягнутися й надовше. Будемо робити все для того, щоб голосування в сесійній залі стало відкритим. Є змога “зчитувати” з комп’ютерної системи результати голосування і публікувати їх. Люди повинні знати, як їхні обранці голосують. Тож я б не сказав, що зараз працювати важко.
– Полтавщина є однією із небагатьох у країні областей-донорів. Тож чи реально за таких умов розраховувати на перспективи запровадження принципу фінансової автономії регіонів?
– Абсолютна фінансова автономія – це ознака федералізму, а я не підтримую федералізм, особливо в нинішніх умовах. І – з кількох причин. Аби території були федеративними, нам треба сформувати надзвичайно розвинене місцеве самоврядування, щоб завдяки цьому не існувало загрози державі. Економічною мовою федералізм – це госпрозрахунок, а нам треба дати більше економічної свободи і певним чином нормативно-правової свободи регіонам для того, щоб усі вони розвивалися. Полтавщина сьогодні дуже багато втрачає через те, що рента за використання надр осідає в Києві. Це – колосальна проблема. Я виступав би за таку собі “десятину” для громади – хай би залишали десять відсотків територіям, де працюють видобувні кампанії, де вони нищать природу, руйнують дороги. Ми повинні йти до фінансової самостійності, коли кожна область зможе заробляти стільки, щоб себе забезпечити, а відрахування щоб були якомога менші. Але є й інше – кожна область обов’язково повинна робити відрахування для забезпечення загальнодержавних функцій.
– Які питання, зокрема в економічному та соціальному секторах, потребують першочергового розгляду?
– У соціальному секторі це перш за все – робочі місця, рівень охорони здоров’я і кошти на медицину, утримання інфраструктури сіл і міст. Маємо багато різних закладів, які потребують ремонту, на що нині коштів немає. Якщо говорити загалом про соціально-економічний сектор, то це – розвиток сільського господарства: досі тут було чимало фіскальних органів, які намагалися обібрати товаровиробників, а зараз маємо зробити все, щоб їм ніхто не заважав працювати. Ще проблема в тому, що багато підприємств області були зорієнтовані на ринок СНД і особливо – на Росію. На жаль, за двадцять три роки ми так і не спромоглися сформувати власний ринок, здійснити структурну перебудову економіки, переорієнтувати її на інші ринки збуту чи на випуск іншої продукції. Над цим ніхто не працював. Знаю, що у “Зорі Полтавщини” багато сільських читачів, тож наголошую, що ми повинні відродити тваринництво, а не завозити за хабарі недоброякісну продукцію. І треба відродити овочівництво, садівництво, квітникарство. Якщо держава зробить для виробників податкові канікули чи дасть пільгові кредити, ми побачимо через три – п’ять років унікальну країну. Сад піднімається за три-чотири роки і плодоносить, а галерея для квітів приноситиме десятки тисяч доларів прибутку за мінімальних затрат. І те саме в овочівництві й тваринництві. Потрібна тільки воля держави на це.
– Конфлікти на Півдні та Сході України не залишають сьогодні нікого байдужими, до того ж територія Гадяцького району – за сто кілометрів від Росії, можна сказати, що Полтавщина – в зоні ризику. Чи можете дати оцінку професійним і моральним якостям наших силовиків, і як Ви ставитеся до окремих пропозицій щодо створення муніципальної міліції?
– Створення муніципальної міліції я підтримую обома руками, вважаю, що органи місцевого самоврядування повинні мати такі структури й утримувати їх. Вони, ці структури, стежитимуть за порядком на цих територіях, і це є досвід багатьох країн. А з приводу оцінки наших працівників міліції, інших правоохоронних органів, то хочу відзначити, що відбулися великі позитивні зрушення. І мені це дуже приємно. Полтавська міліція сьогодні допомагає харківській, яка певною мірою деморалізована, і з одного боку це дещо насторожує, бо я переживаю за життя наших хлопців, а з другого боку приємно, бо в полтавській міліції люди набагато морально стійкіші. З приходом Івана Григоровича Корсуна на посаду очільника обласної міліції налагоджено тісний контакт у роботі й з місцевим самоврядуванням, і з обласною держадміністрацією. Ми проаналізували роботу “Беркуту”, він пройшов певне очищення через Громадську раду, з нього пішли ті, хто поводився непорядно. Нині триває планомірна заміна керівників міліції на місцях. Тож є велика надія, що правоохоронні органи працюватимуть добре. Громадський контроль спонукає до цього.
– У чому, на Ваш погляд, як доктора наук із державного управління за спеціальністю “Місцеве самоврядування”, головна причина багаторічного зволікання з розширенням повноважень органів місцевого самоврядування в Україні? Чи будете Ви особисто відстоювати ці зміни?
– Вважаю, що для успішного реформування місцевого самоврядування потрібно чотири речі: політична воля, певні матеріальні затрати, здатна втілити реформу команда однодумців і, найголовніше, сформована громадська думка – щоб люди розуміли суть змін.
Сьогодні у місцевих бюджетах сконцентровано тільки 33 відсотки коштів загальнодержавного бюджету. Решта – у Києві. Для нормального функціонування держави досить максимум 35 відсотків. Але центральна влада ніколи добровільно не прощалася з концентрацією повноважень, контролем над найбільшими грошовими потоками як основним засобом збагачення і вимагання хабарів. Основні корупційні схеми працюють там, де бюджет регулюється вручну, а це майже третина Державного бюджету. Якщо цю піраміду перекинути навпаки, щоб 60–70 відсотків грошей концентрувалося у місцевих бюджетах, вони зможуть утримувати інфраструктуру, ремонтувати дороги, фінансувати різні програми на благо громад. Адміністративно-територіальна реформа дозріла не лише тому, що пора зламати корупційні схеми, а й тому, що нинішній устрій є дуже застарілим і недосконалим. Сьогодні 70 відсотків громад – дотаційні. Мова йде про те, щоб збільшити громади за розміром, але у кожному селі, де більше 50 мешканців, буде свій староста, який виконуватиме ті ж функції, що й сільський голова, лише не буде державним службовцем – допомагатиме оформляти бізнес, пенсії і субсидії. Більшість функцій, які сьогодні виконує районна влада (пенсійні, нотаріальні, податкові, соціальний захист), візьмуть на себе громади. Замість існуючих зараз 25 районів на Полтавщині планується створити 55 громад. Реформа націлена на те, щоб наблизити послуги до людей, щоб місцеві громади були більш самодостатніми, більш забезпеченими, щоб сплата податків формувала місцевий бюджет.
За радянських часів у Верховній Раді 36 відсотків депутатів були жінки. Жінка приносить у владу важливі соціальні речі – влада більше дбає про освіту, охорону здоров’я, соціальний захист. Скажімо, за часів Мазепи, коли чоловіки були на Січі, воювали, а жінки вели економіку, і вона була чи не найкращою в Європі. Україна лідирувала з експорту щетини, металу, зернових… Вважаю, до чинного законодавства необхідно ввести в Україні гендерні квоти.
– Петре Васильовичу, в умовах постійного здорожчання життя, погіршення його якості цілком імовірний новий соціальний вибух. Як цьому запобігти?
– Впевнений: якби не відбулася Революція Гідності, вибух був би значно більшим. Сьогодні після секвестру бюджету ми намагаємося унормувати видатки: скільки коштів надходить, скільки маємо витрачати. І та нестабільність, те підвищення цін, що сьогодні спостерігаються, є похідними економічної і політичної кризи. За умов злагодженої роботи, а після виборів Президента, впевнений, запрацює команда, що матиме максимальну довіру в Україні й світі, ситуація обов’язково налагодиться. Іншого шляху немає. Але щоб рівень життя був кращим, людей треба забезпечити роботою і гідною зарплатою.
У нас рентабельність деяких підприємств просто зашкалює. Тут, напевне, потрібне нормативне втручання і з приводу рентабельності, й з приводу фіксованих розмірів винагороди за годину праці, як це, наприклад, є у США. У цьому стосунку ми перебуваємо десь на рівні рабовласницького ладу, оскільки дуже часто роботодавець використовує працівників як рабів, а держава лише спостерігає, хоча повинна втручатися обов’язково.
– Як Ви оцінюєте мораторій Верховної Ради України щодо впровадження медичної реформи? Чи залишатиметься підтримка цієї галузі в області й надалі пріоритетною?
– Мораторій однозначно підтримую. На моє переконання, та реформа, що втілювалася, не відображала інтереси місцевих територіальних громад і мало сприяла розвитку медичного обслуговування, перш за все у селах. Днями я зустрічався з представниками районів, деякими сільськими головами. Сьогодні ФАПи утримуються на районному бюджеті, тому зараз сільська влада не може ні якусь копійку виділити, ні спонсорів знайти. Те ж саме з автомобілями “швидкої допомоги”: є бензин чи немає, залежить від вищої влади. А районні бюджети, як правило, дуже слабкі. Вважаю, що на рівні сільських громад повинна бути первинна медицина, на рівні районів – вторинна, а висококваліфікована медицина має бути на рівні області. Тому вирішили, що на Полтавщині треба виділити чотири райони, де є такі спеціалізовані медичні заклади, – Полтава, Кременчук, Лубни, Миргород.
Стосовно розмаїття цін і їхнього непомірного росту на лікарські засоби, то тут повинні спрацювати антимонопольний комітет, державне регулювання цін і перевірка рівня рентабельності. Дуже шкода, що не вдалося повністю зберегти мережу комунальних аптек.
– Чи сформували свою команду в обласній раді і як налагоджуєте співпрацю з облдержадміністрацією?
– Команда обласної ради – це депутатський корпус. Не знаю, як буде далі, але зараз більша частина партії регіонів, до якої я був у опозиції, переформатувалася і займає державницьку позицію. Звісно, є певна частка радикально налаштованих депутатів, з якими говорити важко, але політика тут ні до чого, вони самі по собі такі, які є. Намагаюся сформувати команду державницьки налаштованих людей, які максимально сприятимуть розвитку Полтавського краю. Проблеми є по деяких комісіях, хочеться більш принципових позицій у відстоюванні інтересів громади, скажімо, стосовно надр, бюджету.
З нинішнім головою облдержадміністрації Віктором Бугайчуком познайомився на Майдані – позичав у нього дрова. Прийшов до земляків, кременчуцького намету. Звідти виходить чоловік – неговіркий, аж сердитий. Кажу: “Мужик, позич дров”. – “А ти хто?” – “Я – Ворона, з Полтави”. – “А я – Бугайчук з Кременчука?” Тобі дров багато треба?” Тоді він мені мішок позичив, тепер сміється: коли віддавати буду? Загалом співпраця нормальна. В облдержадміністрації команда молода, хоч досвіду й малувато, працюють енергійно. А ми намагаємося допомагати, радити. Я, наприклад, переконаний, що не треба замінювати керівників департаментів, які зарекомендували себе висококласними фахівцями. Натомість мене непокоять чимало призначень на місцях: вони повинні проводитися за професійністю, порядністю, патріотизмом, а не лише за партійними квотами.
Коли на місцях були лише районні ради, громади від цього не програвали, працювали спокійно. Якщо влада не втручається в роботу бізнесу, сільськогосподарських підприємств, вони працюють набагато краще. Це ще один доказ того, що місцеве самоврядування повинне реформуватися і стати наріжним каменем місцевого управління, починаючи від області й закінчуючи найменшим селом. Влада повинна обиратися на місцях – тоді вона матиме довіру, авторитет і звітуватиме перед громадою, а не перед тим “дядьком”, який призначив і якому треба максимально догодити.
– Розкажіть, будь ласка, про свій шлях у політику. На кого рівнялися, у кого вчилися?
– У житті найбільше орієнтувався на пам’ять своїх батьків: щоб їм не було за мене соромно. Пам’ятаю бабусину науку про те, що до людей треба ставитися так, як хотів би, щоб вони ставилися до мене. Бабуся була неписьменною, найбільшим лихом вважала образити людину. Вона нас (мене, брата та сестру) і виховала, бо мама була дояркою, ішла на роботу, коли ми ще спали, поверталася, коли вже спали. У дитинстві я перечитав усю шкільну бібліотеку – Джека Лондона, Дюма, Діккенса…
Батька ми втратили рано, допомагати було нікому, тому, ставши студентом, грошей від мами я не брав, намагався підробляти, мав підвищену стипендію. Першу вищу освіту здобув із відзнакою, а пізніше, в Академії державного управління, на нижчі оцінки опускатися було вже незручно. Коли колеги почали захищатися, вирішив не відставати. Після захисту кандидатської дисертації мав під рукою багато матеріалу, якого вистачило і для докторської. Таким чином працюю над собою постійно.
На власному досвіді переконався: чим більше робиш користі для людей, тим більше вона повертається до тебе повагою і визнанням.
Серед політиків великих кумирів не маю, але шанував і зараз дуже шаную В’ячеслава Максимовича Чорновола. Це була людина, віддана державності, принципова. Загалом у житті мені щастило на хороших людей. Хоча, траплялося, в людях боляче помилявся. Коли бачив негарні речі – хамство, високомірність, намагання брати хабарі, – з такими розлучався одразу. Попри це переконаний, що в Україні добра набагато більше.
– Прогнози – справа невдячна. І все ж, яким Ви бачите майбутнє України?
– Побувавши у семи чи восьми країнах, ніде не зустрічав таких чудових людей, такої щирості, такої прекрасної природи, як в Україні. Вона для мене найкраща за всіма параметрами. Рівень патріотизму, свідомості, власної гідності народу зріс у рази. Тепер потрібно, щоб до цього рівня дотяглася влада України.
Ідучи на вибори, я говорив, що влада не повинна брехати і красти, тоді країна стане високоцивілізованою і заможною. Хочу, щоб моя країна була державою з українською мовою, високодуховною культурою, заможними жителями. Для мене європейський розвиток – це перш за все стандарти життя. А самобутній пласт української культури значно багатший від європейської. Особисто мені Революція Гідності дала величезний поштовх віри – на Майдані бачив молодих людей, які не бояться нічого, навіть втратити життя. Після цього я не маю сумнівів, що наша країна обов’язково буде європейською, розвинутою, цивілізованою.
***
Найближчим часом заплановано зустріч у колективі “Зорі Полтавщини” з головою облдержадміністрації Віктором Бугайчуком.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.