“Пішов чоловік до іншої, до сусідки…”

Знову спробуємо, як і в попередньому випуску “Сім’ї”, зробити огляд неопублікованих листів та історій, які надсилають і переповідають наші читачі. З етичних міркувань ми не називаємо імен, сіл, районів. Але кожна із житейських історій повчальна по-своєму, і сподіваємось, що наші читачі поділяться власним досвідом щодо розв’язання тих чи інших проблем, які виникають на життєвих перехрестях.
До редакції завітала жінка, що розповіла історію своєї знайомої, яку покинув чоловік. Пішов до іншої, до сусідки. І оселився в неї буквально через паркан. Так живуть уже багато років. Жінки між собою ворогують, одна налаштовує село проти іншої. А чоловік робить вигляд, наче нічого особливого не відбувається. Покинута жінка страждає, суперниці теж не- солодко. Навіть міліцію викликали, коли одна поскаржилася на рукоприкладство іншої… Ніхто з “трикутника” не намагається щось зробити, щоб “розрулити” ситуацію, розрубати вузол.
Люди з цього приводу говорять різне. Мовляв, не треба було сім’ї чужої розбивати… Чоловікові треба проявити характер і порозумітися з першою дружиною, щоб прийняла його вибір, розібратися зрештою зі своїми жінками, а не змушувати страждати. І якщо вже сталося як сталося, мабуть, варто роз’їхатися подалі – комусь продати будинок, виїхати в інше село, район, область. Складно кидати своє господарство, але постійно страждати – теж не вихід…
У зв’язку з цим згадалася інша ситуація. Жінка розповідає, що коли вона була ще мала, її батьки розлучилися, але жили в сусідніх квартирах. Тато став жити з іншою жінкою, і за стіл на свята вони сідали вчотирьох – мама, батько, його нова дружина і ця дівчинка. Згодом і у мами з’явився другий чоловік, за столом стало їх уже п’ятеро. З часом компанія поповнилася зведеними братом і сестрою. Батьки не хотіли, щоб спільна дитина страждала через розлучення. Через багато років одна родина отримала нову квартиру і переїхала, але дочка зберегла добрі стосунки з обома батьками, а колишнє подружжя – одне з одним… Так теж буває. Не склалося, то не псуйте життя собі й колишній половинці – або залишайтеся в цивілізованих стосунках, або роз’їжджайтеся подалі.
А ось інша історія.
– Жила у нашому селі бабуся. Дочка її померла, внуки покинули, зовсім до неї не їздили, до себе не запрошували. Не допомагали, не спілкувалися, – розповідає наша читачка. – Порадили їй взяти до себе жіночку, щоб доглядала за умови подальшого успадкування будинку. Та жінка була приїжджа, мандрувала селами, райцентрами, розпитувала людей, де можна пожити, і в церквах питала. Так їй хтось сказав про нашу Михайлівну. Наче порозумілися вони, жінка оселилася у бабці, сусіди і на городі її бачили, і в дворі. Вона поралася, бабуся стала рум’яною, повеселіла, чистенькою ходила. А потім помітили люди, що з лиця спала, наче хворіє. Запитують: “Що таке, Михайлівна?” А та: “Рятуйте, люди добрі, вона мене труїть, хату хоче забрати”.
Викликали фельдшера. Секретар сільради приходила, міліціонер дільничний будинок оглянув, бесіди з обома мешканками провів. Не підтвердилися тоді підозри, все начебто в порядку з бабцею: і їсти їй свіже дають, і ліки лише призначені приносять. Стали в селі вважати, що бабця “з розуму виживає”.
А потім приїхала внучка і бучу здійняла, мовляв, бабусю труять. Вигнала внучка “жиличку”, а скоро бабуся й померла. Хату внучка продала. І кому вірити? Чужа людина зі світу зводила стару чи внучка постаралася прискорити кінець?
Що тут можна сказати? Мабуть, треба дивитися, хто поруч із вашими близькими, і самим не кидати родичів напризволяще.
Хто хоче поділитися думками – пишіть, дзвоніть, заходьте.

Історії читала, слухала та переповіла Ганна ЯЛОВЕГІНА.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.