Михайло Гаврилко: жив, творив і боровся з ім’ям Тараса Шевченка

Залишатися в Росії було небезпечно, і М.Гаврилко нелегально виїхав до Львова. Зупинився в Українському академічному домі, а коли одержав фінансову допомогу від Наукового товариства імені Т.Шевченка, продовжив навчання у Краківській академії мистецтв на кафедрі скульптури. Там він довідався, що прогресивна українська громадськість з ініціативи Полтавського губернського земства збирає кошти на спорудження пам’ятника Т.Шевченку в Києві, й захопився бажанням взяти участь у конкурсі на кращий його проект, але матеріальна скрута не дозволила М.Гаврилку розпочати роботу над мрією всього його життя – саме його пам’ятник Кобзареві мав стояти в Києві. Лише фінансова допомога митрополита Української греко-католицької церкви А.Шептицького та львівської “Просвіти” дозволила йому відлити макет пам’ятника, який 16 травня 1910 року був винесений на розсуд журі. М.Гаврилко дав своєму макету девіз “Або волю здобути, або живому не бути”. На думку фахівців, його проект був найкращим з усіх, але ставити пам’ятник Поету-революціонеру царська влада не збиралася й оголосила конкурс таким, що не відбувся.
Попри образи за несправедливе рішення жюрі, М.Гаврилко виготовив новий макет пам’ятника Т.Шевченку і подав на новий конкурс, що відбувся в 1911 році. Автор був невдоволений власним проектом, який одержав третю премію, але не полишав надії працювати далі над створенням образу Поета-бунтаря. Він прагнув досконалості, якій не було меж, і поїхав на стажування до знаменитого французького скульптора Еміля Бурделя. А між тим, Київська міська дума ніяк не могла визначитися з місцем встановлення пам’ятника й оголосила новий конкурс. М.Гаврилко і цього разу вирішив узяти в ньому участь. Попри всі старання митця, Шевченківський комітет не визначився з переможцем конкурсу.
У зв’язку з наближенням столітнього ювілею Поета Шевченківський комітет у 1913 році оголосив ще один конкурс, цього разу – міжнародний. Взяти участь у ньому запросили і всесвітньо відомого французького скульптора Огюста Родена. Серед учасників конкурсу М.Гаврилко був єдиним українцем. Як не дивно, але переможцем конкурсу комітет оголосив маловідомого італійського скульптора А.Шіортіно. Рішення журі було глумом над пам’яттю Поета, позаяк макет пам’ятника нічого спільного з Т.Шевченком не мав. Макет італійця не був реалізований, але не тому, що бездарний, а тому, що царська влада взагалі не збиралася вшановувати пам’ять Пророка України.
З вибухом Першої світової війни частина українських політичних емігрантів оголосила про створення у Львові Спілки визволення України (СВУ) і підтримала Австро-Угорщину та Німеччину у війні проти Росії. Вони сподівалися, що поразка Російської імперії у війні прискорить її розпад, в результаті чого Україна звільниться від московського ярма і здобуде незалежність. Серед фундаторів СВУ був і М.Гаврилко. У квітні 1915 року в складі другого куреня Українських січових стрільців (УСС) М.Гаврилко вирушив на російський фронт, щоб воювати за волю України. Пізніше з дозволу командування УСС просвітницькою місією він працював на звільненій від росіян територій Волині, щоб ширити серед місцевого люду українське друковане слово, створювати “Просвіти”, бібліотеки, хори, відкривати українські школи тощо.
З радістю і надією зустрів М.Гаврилко звістку про повалення царського самодержавства в Росії. Він рвався до Великої України, де в Києві вже постала Центральна Рада, але лідери СВУ не поділяли його устремлінь. Вони направили М.Гаврилка до Володимира-Волинського, де з українських військовополонених формувалася Перша стрілецько-козацька дивізія, пізніше названа за колір одностроїв Сірою. Дивізія мала стати першим українським військовим формуванням, а з часом – основою регулярної національної армії.
Тим часом з України надходили тривожні звістки про повстання проти гетьмана П.Скоропадського. Більшовицька Росія також не полишала надії розпочати нову агресію проти України. У цей тривожний час М.Гаврилко, попрощавшись з дружиною і донькою (як виявилося, назавжди!), поїхав до рідних країв. Восени 1918 року він служив начальником команди зв’язку 3-го полку Сірої дивізії, яка охороняла східні кордони Української держави. Невдовзі М.Гаврилко дізнався, що гетьманський уряд відновив справу побудови пам’ятника Т.Шевченкові в Києві й загорівся бажанням повернутися до улюбленої справи. Від міністерства народної освіти він одержав дозвіл на роботу за фахом у Миргородській художньо-промисловій школі, яка за часів Гетьманщини стала інститутом. Але давня мрія не здійснилася: М.Гаврилко не міг залишатися осторонь збройної боротьби, в якій вирішувалася доля України. Він узяв участь у повстанні проти гетьмана на боці Директорії УНР, бився з білими окупантами Денікіна, але потрапив у полон до червоних.
Вийшовши у січні 1920 року на волю, М.Гаврилко не полишав надій здійснити свою давню мрію – увічнити Т.Шевченка в камені. Одночасно на замовлення Полтавської спілки споживчих товариств для сільських громад створив із сірої глини погруддя Поета для масового відливання його бюстів з бетону. Проте присвятити своє життя творчій роботі М.Гаврилку не довелося. Зіткнувшись з реаліями радянської дійсності, він зрозумів, що в умовах більшовицької диктатури вільного самовиявлення для митця бути не може, і знову став на шлях збройної боротьби за волю України. М.Гаврилко поставив за мету згуртувати національно-патріотичні сили, створити українське підпілля в Полтаві, об’єднати повстанські загони, в яких лише в Полтавському повіті налічувалося більше двох тисяч вояків, під єдиним керівництвом. Так на початку 1920 року в Полтаві виник “Комітет звільнення України”. М.Гаврилко все життя намагався втілити в камені образ національного генія Т.Шевченка, тому взяв собі за псевдонім його прізвище. Під ним і став відомим серед підпільників, повстанців і чекістів.
“Комітет звільнення України” найперше взяв під свій політичний контроль повстанські загони, що діяли навколо Полтави: Івана Біленького, Володимира Вовка, Карла Максимовича та інші. Останній відіграв зловісну роль у розгромі полтавського протибільшовицького підпілля. Будучи отаманом “лугових гайдамаків”, що діяли в диканських лісах, К.Максимович (“отаман Люлька”) під час однієї з каральних операцій потрапив до рук червоних, на колінах вимолив собі життя і став їхнім секретним співробітником (“сексотом”). Відразу після його зради розпочалися арешти учасників підпілля. Коли чекісти прийшли до помешкання, де працював М.Гаврилко, знайшли лише виліплений з глини бюст Т.Шевченка, який дивився на них гострим пронизливим поглядом. Скульптор вистрибнув у вікно і зник.
Вцілілі учасники підпілля скликали на початку червня 1920 року на лісовій дачі “Сторожове” нараду отаманів повстанських загонів Полтавського повіту, на якій створили головний штаб повстанських військ Полтавщини. Його головою обрали М.Гаврилка. У зв’язку з тим, що червоне командування на переговори про припинення збройного протистояння і обміну полоненими не пішло, М.Гаврилко, щоб звільнити ув’язнених українських патріотів, розпочав підготовку до наступу повстанських загонів на Полтаву. Через неузгодженість дій, політичні розбіжності й особисті амбіції отаманів наступ провалився. М.Гаврилко з частиною повстанців пішов до Буланового лісу. Де і коли він загинув, достеменно невідомо. У грудні 1920 року М.Гаврилко все ще перебував у розшуку. Чекісти шукали “Шевченка”.
Виготовлене М.Гаврилком погруддя Т.Шевченка з написом рукою майстра “Обніміть, брати мої, найменшого брата” стояло в світлиці Міського театру в Полтаві й зникло під час німецької окупації 1941–1943 pp.

Віктор РЕВЕГУК
Кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України ПНПУ ім. В.Г.Короленка

(Закінчення. Початок у №№37–38 за 7 березня ц.р.).

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.