Віктор Баранов – “постать самотня в сучасній поезії”

Одинокість – добре це чи зле? Якщо по-філософськи мислити, то так, і ні. Когось вона захоплює, а комусь видається дивною. Одні прагнуть зрозуміти самітників, тоді як інші засуджують їхні діяння й поривання. Примиряє всіх той сам-самісінький або один із небагатьох, хто, відокремившись від усього втрадиційненого, вибудовує за власними законами свій, ні з чиїм не схожий мистецький храм. У нього воліють потрапити навіть прихильці всього заскорузлого, які за щоденними суєтностями, за постійними шуканнями кращого не запримічають принад посланого Богом життя. Даром творчого одиноцтва, притягування до свого самобутнього – інтелектуального й високохудожнього – поетичного, прозового, публіцистичного слова доля наділила відомого письменника сучасності Віктора Баранова. Це ім’я на українському слуху, воно добре знане за межами нашої держави. Залюбило в себе мільйони співвітчизників ще чверть віку тому: 1989 року поет звернувся до них зі своїм погордливо-докірливим запитанням про те, чи маємо національну гідність, чи виформували національну ідентичність, і сам дав на нього мудру, однозначну, сповнену криштально чистої моралі відповідь:
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній
сторінці –
Де той рік, де той місяць, той проклятий
тиждень і день,
Коли ми перестали гордиться, що ми –
українці?
* * *
Українці мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?
Чи в “моголах” і вмерти судила нам
доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам
наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю
“меншого брата”?
* * *
Тож хіба не впаде, не закотиться наша зоря
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
Українці мої! Дай нам, Боже, і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом – і не згіркне
від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить
до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами
Вкраїна…
Вірш, що відразу влився в народнопоетичну стихію, став піснею, а як точніше, то “справжнім патріотичним хітом” (Михайло Слабошпицький), допомагав виборювати незалежність, просвітлювати затуманену імперською ідеологією людську свідомість. І сьогодні окрасою патріотичних дійств будь-якого рівня є полум’яне поетичне звернення Віктора Баранова до всіх Шевченкових нащадків.
Твір “До українців” – осердя тільки-но опублікованої збірки “Отав невидима душа”. Вона, задекларовано в анотованому викладі, має потужну енергетику й високий естетичний заряд, а ще переконує в тому, що в її автора – низький больовий поріг. Це – чи не найосновніша з-поміж усіх його літературних чеснот. Назва збірки романтично-реалістична. Віктор Баранов зібрав щедрий ужинок на своєму мистецькому полі, та це, несміливо ділиться він своїми планами, – лишень початок великої задуманої на многоліття справи. Вірші Баранова в метафоричному баченні – отава, себто трава, що відросла на місці скошеної, але не висушена, не складена в копиці чи стоги, навіть не прив’яла, а та, яку тримають про свято, якою застеляють долівку в хаті на Трійцю або яку кладуть у Різдвяну ніч на покуть і ставлять на неї кутю та узвар. Поет своїм черговим промовистим приходом до шанувальників, багато із яких нетерпляче чекали цього, засвідчує період свого нового – зрілого й досконалого – цвітіння, коли його душа жагуче запрагла нового слова й віднайшла його. З романтичного піднебесся вона спустилася на грішну землю і бажає понад усе скрізь навести лад, бо злу немає меж, а терпець уже вривається, бо в “нетрищах календаря / Щезають дати. / І сіється космічний пил / На мовчазні хрести могил, / І плаче мати”. Душа, читаємо між рядків, не темний ліс, а видимий і водночас незбагненний внутрішній психічний світ з усіма його настроями, почуттями, переживаннями, перемінами й оновленнями, з безсмертною нематеріальною основою в людині, що становить суть її єства:
Душа іще не настраждалась
І через те іще жива…
Сховавши під коріння жалість,
Трава рости не забува
І світ отавами дивує,
Себе в них вкотре воскреша.
Погоджуємося з Михайлом Слабошпицьким, який добре знається на сучасній літературі й уміє тонко аналізувати її, що Віктор Баранов – “постать самотня в сучасній поезії”. Його поетично-прозово-публіцистичні твори, які з’являлися зазвичай почергово, а бувало, і синхронно, мають вишукану, оригінальну, але не позбавлену природних обрисів форму, що відразу причаровує й бере в духовний полон усякого, хто осягає, розтаємничує її. А це тому, що вся римована і неримована лірика – виквіт словесно вигравіруваної думки про наші радощі й болі, земні гріхи і спокутування їх, що вона йде із серця, ллється з душі, постає як виклики часу, як миттєва й дієва реакція на все, що чиниться довкруги.
Михайло Слабошпицький пояснює самотинність Віктора Баранова тим, що “його не підхопила жодна з тодішніх літературних хвиль. Не “записався” він ні до престижної тоді “Київської школи”, чиє коло, якщо зарахувати туди всіх статистів та епігонів, було значно ширшим, аніж сьогодні значиться в літературних святцях. Не взорувався він і на потужні поетичні особистості … (одні з них дебютували трохи раніше за нього, другі – рівночасно, треті – трохи пізніше, але всі вони були поряд і могли легко одне на одного впливати); але Баранов усе тримався осібно й терпляче виробляв свої “фірмові” літературні прийоми”. Є в цьому і якісь приховані причини – самодостатність, упевненість у правоті звершуваної справи, красива гординя, особливий, йому лишень притаманний талант занурюватися в сучасні й минулі реалії з обов’язковою проекцією на майбутнє. Не хочеться передавати куті меду, немає аніякісінької охоти з письменника ліпити ікону. З’являється, проте, самохіть бажання, навіяне після перебування в робітні Баранова, вирізнити найприкметніші ознаки збірки “Отав невидима душа”, до якої ввійшли нові й раніше публіковані вірші, і вияскравити риси особистості її автора. Не хотілося б обтяжувати себе чиїмись думками про літературний хист Віктора Баранова. Одначе не вдалося втриматися від спокуси бодай побіжного ознайомлення з післясловом Теодозії Зарівної, якій присвячено глибоко філософський вірш з метонімічними образами сніговію, що “замітає / Чорне й червоне, і біле забілює теж”, пташиного відчаю, що “б’ється розпачливо в шибку”, весни, що “десь там озветься… голосами іриній”, а над нею “Лясне … зими замашний малахат”. Збірка, до речі, рясна на посвяти – Валентині Давиденко, Михайлові Слабошпицькому, Борисові Фінкельштейну, Любові Голоті, Борисові Кириченку. Є й ще одне приурочення – Ліді. Здогадуємося, ба ні – достеменно знаємо, що воно адресоване музі – коханій дружині Лідії Петрівні. Поезія, про яку йдеться, не обарвлена інтимністю, її внутрішній ритм – мелодія двох серць, які злили в єдине ціле щасливії літа, спільність поглядів, усе те, що величаємо сімейним вогнищем. У подружнього щастя своя філософія, переконує Віктор Баранов. Воно не лише “Бальзам цілющих білих рук твоїх, / Що гоїть крик очей моїх печальних”, а й прощальний вечір, який “плавиться в свинець, / Щоб завтра знову вилитися в зустріч, / Щоб завтра знов накреслити безумство / На небі, що зодягнене в свинець”.
Услід за Теодозією Зарівною повторюємо: поетичну творчість Віктора Баранова добре ілюструє закон маятника – “з якою силою він відштовхується вліво, з такою ж відштовхується вправо”, а як точніше, то “перше відштовхування – майже інстинктивне – втекти від такої звихненої дійсності, котра виповнила його прозу – у бік власної душі, як у сховок, бо якщо нема де сховатися від решти світу, то таким сховком стаєш, природно, ти сам. Тобто твоя поезія”. Ліричний герой, а в ньому легко впізнаємо автора “Отав невидимої душі”, не замикається в собі, не зраджує свої принципи: він прагне вгамувати пекучий суспільний біль, зліквідувати несправедливість, посіяти всюдно добро і злагоду. Він, зрештою, пояснює аж заятрену притичину того, чому “поміж нами зросло негусто громохких ідей”, позаяк “Ми просто йшли, / І от за те платня: / Вже не зерно встеляє шлях, а мерва, / Та й шлях веде у безвість навмання”.
Звернімося ще раз до думки Михайла Сабошпицького про письменницьку окремішність Віктора Баранова, яку з особливою прозорістю ілюструє вірш про буденне копання городу й високе осмислення плинності та вічності людського буття, про невимовний сум за збіглими нашими днями й літами, що тануть “Неначе сніг під сонцем на узвишші”, про те, “що колись ми теж відгоримо, / Не скуштувавши благ земних доволі”. Жура розсіюється, стає невидимою. Поет посилає світло в будущину, благословляє її, заявляючи, що “життя не спиниться. Воно / Свої принади виставить для інших…”, що ми їм полишимо “цей прекрасний світ, / Де небеса, роса у перлах рання, / Де на зорі бентежних юних літ / Когось уперше обпече кохання…”
Своєю творчістю Віктор Баранов нагадує Михайлові Слабошпицькому “просвітлену мудрість пізнього Рильського”, його ліричного героя, який “збагнув і прийняв непреложну істину – йдучи дорогою життя, ми йдемо до смерті; і ніхто тут ні в чому нам не зарадить, ніхто не скасує суворого вироку, винесеного кожному життю, де перший крок у цей світ уже є першим кроком до могили”.
Серед “поетичних родичів” автора збірки “Отав невидима душа” Леонід Первомайський та Ігор Муратов. До них можна причислити ще й Панаса Мирного. І не лише через те, що ці два майстри слова надійно утримують у різні століття на своїх плечах український поетично-прозово-публіцистичний духовний простір, а й з іншої – простішої, буденнішої, власне літературної – причини: діалог Віктора Баранова зі спочилим у Бозі Миколою Сомом перегукується із жалобною суплікою, “відправленою” Панасом Мирним “на той світ Іванові Петровому синові Котляревському двадцяти двох гласних полтавської городської думи, що подали свої голоси за поставлення його пам’ятника на Протопопівській вулиці”, у якій, зокрема, мовлено про таке:
Якби ти, славний наш Іване,
Почув, що радять городяни,
Як тебе мають шанувать…
То, певне, б ти з своїм Енеєм
Нам заспівав би не тієї,
А по-московському б загнув,
Та так би голосно та круто
Скрутив словечко те, мов путь,
Щоб і глухий його почув!
Баранов повідомляє “рідному … недосяжному” Миколі Сому, який у золі умів добувати “Чисті бризки алмазів, огранених золотом слів”, вишиванки пісень якого “Землю усю облетіли”, що український світ не змінився, він “такий же, як був: трохи добрий, а більше – продажний, / І так само захеканий, і непевний, мов лисячий слід”.
До заслуг Віктора Баранова віднесемо й те, що своїми віршами він фіксує складні шляхи української історії з тією вельми показовою засторогою, що ми “вступаємо в сліди / Позаминулої біди, / Як вовк у січні”, “Батожачи себе, немов ката”, блукаємо в трьох соснах й себе впізнаємо в блукачах. Ми, пише поет, ніяк не вийдемо зі снів, що розтяглися на століття:
У першім сні до нас приходить доля.
У другім сні являється нам воля.
У третьому – нічого взагалі
Нам не приносить вітер дикий з поля.
Жаль проймає душу, коли автор заявляє, що “Натомлено пугукує сова, / Стріляє по лісах розрив-трава, / І ми б уже й прокинутися ладні – / Та сон усе триває, все трива…” Цю думку доволі предметно передає поезія “Народна граматика” – українців губить простий і старий як світ принцип:
Я не можу,
ти не можеш,
він (вона, воно) не може.
Ми не можемо,
ви не можете,
вони не можуть…
– А хто ж може?!
– Як хто? Дід Піхто.
Та сподівання на нього ще марніші:
– Якщо там у вас геть ніхто не може,
то вже вам і сам Господь не поможе.
О!
У трьох різних у мотивному плані, а також і за формою розділах збірки – “Копання городу”, “Вітражі верлібрів”, “Сонетарій до-мінор” – майстерно вималювано осінь, яку поет обожнює, для якого слово осінь – “як наркотик, / Гіпнотичний звук на два склади”, як “Найщемкіший в цілім році дотик”. Він “на осінь захворів”, завжди тривожно, урочисто стрічає її і, мабуть, тому, що в маківку цієї пори – на день Покрови Пресвятої Богородиці – мама подарувала йому життя.
З особливим щемом сприймається поезія – звернення до власної душі з проханням, аби вона, “коли із клепсидри … долі витече вся вода до краплини”, уселилася в письменника знову. Щиро вимолює він у сил неземних, щоб сталося все те в тій самій хаті, “до стін якої у повінь підступала Дніпрова вода”, “у той самий день на Святу Покрову, у той самий рік посередині віку”. Цього, звичайно, не діждатися. Хочеться, щоб збулося інше – “замовляння від болю” з його адресуванням поетові, усім нам, Україні-неньці:
А ти, болю, болю,
Йди по чистім полі.
Йди собі сядь
На маленьку п’ядь.
Знайди землі дучку,
Встроми туди пучку,
Дістань до води
І навік пропади!
Підмурівком збірки “Отав невидима душа” поряд з уже згадуваним віршем “До українців” є оригінальна за формою поезія “Політична географія”:
Онімечена Німеччина,
Потуречена Туреччина,
Оболгарена Болгарія,
Омадярена Ungaria,
Сакартвело суть – Іверія,
Недостріляна Ічкерія,
Оспідничена Шотландія
Затюльпанена Голландія,
Геть заспівана Італія,
Вся в півнях барвистих Ґаллія,
Ословачена Словаччина,
Польщі пиха нерозтрачена,
Бабуїнська Бабуїнщина
І зросійщена Вкраїнщина.
Отож маємо всуціль зросійщену Вкраїнщину, коли ж діждемося всуціль овкраїненої Вкраїни? Сама по собі вона не з’явиться. Її треба щоденно, з ущерть наповненим добром і правдою сумлінням виборювати, і допомагатиме нам у цьому мудра настанова духовного самітника Віктора Баранова:
Задуми чорні відмолимо в Бога,
З білих пошиємо шати святі.
І – у дорогу! Бо тільки дорога
Виведе вчасно і точно к меті.

Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук, професор,
академік, член Національної спілки
письменників України, Національної
спілки журналістів України,
ректор ПНПУ ім. В.Г.Короленка

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.