Новообраний голова обласної ради Петро Ворона запросив журналістів до своєї домівки. Це – двокімнатна квартира в новобудові на околиці одного з мікрорайонів Полтави, де він мешкає із дружиною Ларисою Іванівною та донькою Марійкою, ученицею четвертого класу.
– Я запросив вас поглянути, які статки в голови обласної ради. Люстрація має починатися з тих, хто займає високі посади. Чиновники мусять показати власність і розповісти, як вони все отримали, – зазначив Петро Васильович.
– Я в Полтаві з 2006 року, перші два роки мешкав у гуртожитку Полтавського університету економіки й торгівлі. Потім ми придбали цю квартиру: мали власні заощадження та за рахунок заробітної плати, – продовжує розповідь господар. – Квартира записана на мене, а також півбудинку в селі Денисівка Оржицього району. Також маю земельний пай – 1,5 гектара – й одну невеличку земельну ділянку. На останній свого часу я хотів побудувати дачу, але до цього, думаю, діло ще довго не дійде: я й дружина захищали дисертації, ремонт робили в квартирі… Бізнесом ніколи не займалися.
– А дружина має нерухомість?
– У неї є “рухомість” – наш автомобіль Nissan Note.
– Ларисо Іванівно, як Ви почуваєтеся, коли чоловік є таким активним учасником політичної ситуації?
– Тривожно. Проте, звісно, я пишаюся ним. Коли відбувалися події в Києві, він першого ж дня поїхав на Майдан. Зрозуміло, хвилювалася. Ми постійно говорили по телефону, я чекала вістей від нього. Під час заворушень у столиці було страшно. Але таке життя: якщо кожен боятиметься, змін не буде.
– Петре Васильовичу, чи знайшли на Майдані справжніх друзів? Можливо, в комусь розчарувалися й перестали спілкуватися?..
– Майдан перевірив моє оточення, – ділиться роздумами очільник обласної ради. – У багатьох людях я зміцнив віру, адже вони показали справжню відданість і безстрашність. Дехто спасував.
– Протягом останніх місяців Ви відростили бороду. А перед позачерговою сесією облради, на якій Вас обрали головою, поголилися. Чому?
– Під час подій на Майдані незручно було голитися, так багато чоловіків ходили. Перебуваючи в Києві, побачив, що друзі не голяться. Один із товаришів навіть говорив, що доки Янукович не піде у відставку, не голитиметься. Але коли вже Верховна Рада почала йти назустріч народу, то вирішив, що треба позбутися бороди. Найбільше мого тодішнього вигляду жахалася мама, говорячи: “Боже, синку, що це таке?”
– Чи часто приймаєте в себе гостей?
– Часто, – говорить господиня. – Чоловікові друзі приходять, Марійка любить запрошувати подруг. Рідні навідують, сусіди…
– У нас навіть є традиція: коли приїздить хтось із Оржицького краю, делегація чи сільські голови, обов’язково запрошуємо їх до себе, – підхоплює Петро Васильович.
– А коли був арешт, то, можна сказати, двері не зачинялися – стільки людей приходило, – продовжує Лариса Іванівна. – Віталій Кличко приїздив сюди, а минулого року був і в Оржицькому районі…
Пані Лариса разом із донькою вміють вишивати, зокрема бісером. Дівчинка власноруч зробила картинку в подарунок для подруги, а мама нині вишиває сорочку. Говорить, що хоче закінчити роботу до 24 серпня – Дня Незалежності України. Одну з кімнат прикрашає вишита ікона. Її з собою брав Петро Васильович, коли захищав докторську дисертацію. Вона є родинним оберегом.
– Родина у Вас освітянська…
– Так. Лариса Іванівна працює методистом у Малій академії наук і викладає на кафедрі педагогіки ПУЕТ. Захистила кандидатську дисертацію з педагогіки. Я теж мав вибір, захищатися з педагогіки чи місцевого самоврядування, оскільки в мене 20 років педагогічного стажу. Будучи на посаді голови обласної ради, викладати не полишу. Нині я доцент кафедри педагогічної майстерності Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, викладаю курс “Процеси і технології управління проектами”. Зараз у моїх студентів практика. Думаю, знайду час перевірити, як вони проходять стажування. Хочеться підготувати плеяду молодих науковців, щоб на Полтавщині була власна школа державного управління й місцевого самоврядування. Щоб в одному з вишів працювала відповідна кафедра, яка б готувала фахівців у цій сфері.
– Чим займаєтеся, коли випадає вільний час?
– Думаю, ви розчаруєтесь моєю відповіддю. Я люблю переглядати старі фільми, де передані непідробні людські почуття. Ще на балконі гиря стоїть, інколи зранку під час зарядки роблю деякі вправи з нею. Раніше, коли працював у ПУЕТ, відвідував атлетичний зал. Також люблю активний туризм. Ми з Ларисою подолали найвищі вершини Карпатських гір. Маршрут був складний, але нам вдалося. Є мрія піднятися на Ельбрус. Не знаю, чи вистачить здоров’я та часу.
– Марійка теж спортсменка?
– Так, відвідую секцію дзюдо і танці, – розповідає дівчинка.
– Як кандидат у майстри спорту із самбо, мрію, аби вона стала майстром спорту із дзюдо. Думаю, у неї це вийде, – говорить Петро Васильович.
Розмова переходить у екскурсію. Петро Васильович показує кабінет. Це – невелика кімнатка, відгороджена від коридора шафою, повною книг. На стінах – картини, грамоти, фото.
– Це мій батько, – показує на одну зі світлин господар дому. – Я Петро Васильович, а він був Василь Петрович. Коли я народився, то тато і мама роздумували, як мене назвати, Павлом чи Петром – один мій дід був Петро, а інший – Павло…
Як говорить посадовець, бібліотека в нього невелика, оскільки багато книг він дарує… бібліотекам.
Серед фото й грамот виділяється полотно, на якому зображена сільська хата під очеретом.
– Я люблю такі картини, – говорить Петро Васильович. – Іноземці дивуються подібним роботам. Запитують, чим там хвалитися. А мені подобається, бо я виріс у такій хатині. Це вже коли поїхав навчатися до Луганського педагогічного університету, мама отримала в колгоспі цегляний будинок. А початок життя я провів у такій “шевченківській” оселі. Пам’ятаю піч, шибки, які намерзали…
– Чи є книга, до якої Ви постійно повертаєтесь?
– Є, зветься “Поради управлінцям”. До речі, видана за кошти обласної ради. Підтримуємо гарні стосунки із Володимиром Гришком, колишнім головою обласної ради, автором цього видання, в якому дуже багато тактичних і методичних речей. Люблю і раджу студентам книгу Роберта Гріна “48 законів влади”.
– Твори яких українських письменників є для Вас особливо дорогими?
– Василя Шкляра, Олеся Гончара. Перечитав, мабуть, усі твори Володимира Малика. У захваті від віршів Ліни Костенко, особливо останніх, які оприлюднює в одній із соцмереж, – унікальні речі.
– Петре Васильовичу, як сприймаєте Полтаву, чим особливе для Вас це місто?
– Полтава тиха і буремна, інтелігентна і по-народному мудра, з глибокими духовними коренями. Тут особливі люди, архітектура, українська ментальність…

Анна ВАСЕЦЬКА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”