Крім названих осіб, допомагала розповсюджувати “Живописную Украину” Марія Дмитрівна Селецька, донька заможного полтавського поміщика, яка закінчила 1842 року Полтавський інститут шляхетних панянок. З нею Шевченко познайомився 1843 року в Яготині, у домі князя М.Г.Рєпніна. Ніяких свідчень про ці зустрічі не залишилось. Проте маленький епізод із вже не раз згадуваної повісті “Близнецы” наводить на міркування про те, що у Шевченка залишились теплі враження про Урядовий Полтавський Інститут. Знайомлячи одного з героїв твору – Савватія – з майбутньою дружиною, мати представляє дівчину: “Рекомендую вам, это полтавская институтка!” Дівчина одягнена у простий народний одяг, “опрятный и даже изысканный”. У кімнаті наш герой помічає на стіні портрет Богдана Хмельницького, на столі – розкритий журнал “Отечественные записки”; у розмові з’ясовується, що Наташа привчила свою матір Олену Петрівну Калиту (теж, до речі, виховувалась у Полтавському інституті) до читання – на майбутній рік планують виписати ще й “Современник”. Особливо Савватія захоплює любов дівчини до народної пісні: “…она у меня так и во сне их, кажется, поет и, знаете ли, ни одного романса не знает. По возвращении из Полтавы пела, бывало, иногда какой-то “Черный цвет”, а теперь и тот забыла”. Колишня вихованка Полтавського інституту не цурається роботи, доглядає за квітниками, де панує така чистота, “какой вы не найдете и у голландского цветовода”. По всьому видно, що автор підшукав і підготував своєму героєві справжнє щастя в образі такої нареченої. Можна гадати, що враження від атмосфери і духу Полтавського інституту були цілком позитивними. Цьому сприяли, безумовно, знайомство поета з сестрами Глафірою, Олександрою та Тетяною Псьол, які теж там виховувалися. Та й вже згадувана Марія Дмитрівна Селецька, в альбом якої 3 січня 1844 року в Яготині Шевченко написав вступ до поеми “Мар’яна-черниця”, була випускницею того ж таки Інституту шляхетних панянок.

У повісті “Музыкант” є побіжна згадка про те, що “в Полтавському інституті дівчата стають хохлачками”, що в розумінні автора було найкращою рекомендацією.
Документального підтвердження зустрічі Тараса Шевченка та Федота Ткаченка у Полтаві немає. Якби вона таки відбулась, невже про неї забув би розповісти Федот Леонтійович Євгенові Ганенку, від якого ми маємо деяку інформацію про стосунки поета з Ткаченком?
Саме у липні 1845 року в родині Ф.Ткаченка народилась друга дитина – син Олександр. Можливо, із цією подією пов’язані якісь обставини, що не дозволили друзям зустрітись.
Якою постала перед Шевченком Полтава? Приблизно у той самий час, що й Шевченко, у Полтаві перебував історик Микола Сементовський. Через деякий час він написав нарис про відвідини Полтави, який був опублікований у журналі “Иллюстрация” (1846 р., №20). Ось невеликий фрагмент із нього: “… я не могу сказать, чтобы Полтава была пышный, шумный, кипящий жизнью город, каков Харьков или другие города; нет, в Полтаве постоянно господствует тишина и спокойствие; кажется, суждено этому городу вечное безмолвие и мир после страшного двухвекового беспокойствия, кровопролитий, окончившиеся на полях поражением всех врагов… В то время, когда я посетил Полтаву, в городе была суета: дворянские выборы и ярмарка, одно к другому; но, несмотря на большой съезд помещиков и торговцев, все однако же город не шумел… Большого света нет в скромной Полтаве; да разве может быть большой свет в маленьком окне деревенской хижины. Однако же я проводил вечера не скучая, в разговоре с Наталками Полтавками; я даже встретил много дам, имеющих претензию на важный тон. Оригиналов в Полтаве множество, но они односторонни: когда вы будете в Полтаве, то, вероятно, на память вам придут Коробочка, Собакевич, Манилов и даже Ноздрев, а Плюшкиных и весьма много здесь. Молодежи в Полтаве нет, и поэтому часто на балах дамы танцуют с дамами за неимением кавалеров. Вся лучшая молодежь Полтавской губернии в столице на службе, эти господа налетом посещают родину и, досыта насмеявшись над оригиналами, скорее уезжают от скуки и провинциализма на север в столицу”.
По-своєму доповнює враження про Полтаву дещо пізніший відгук композитора М.Мусоргського: “Краса Полтави – пірамідальні тополі, що немов сторожі-велетні охороняють будинки, горби і долини… Будинки і хати делікатно визирають зелененькими і пальовими дахами з густої, розкішної зелені, що, неначе майстром-художником, розкидані по горбах і долинах. Тиша, спокій, неозорі розкішні поля, чудове небо і чарівне повітря та кольори, особливо надвечір”.
Подиву гідно, що імена героїв творів М.В.Гоголя та І.П.Котляревського вже тоді стали загальними іменами, і всім було зрозуміло, який суспільний типаж вони втілюють.
До речі, про М.В.Гоголя… У передостанній день 1844 року Тарас Шевченко написав поезію “Гоголю” (“За думою дума роєм вилітає…”), вміщений в альбомі “Три літа”:
Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
Поет підкреслює єдність поглядів обох митців на стан української спільноти, на той дух, що витає тепер у колись вільній країні.
Ще раніше, у 1842–1844 роках, він намалював на картоні олійний портрет молодого М.В.Гоголя. Вважається, що це копія, виконана із досі невідомого портрета письменника.
Своє ставлення до “генія з геніїв” Т.Г.Шевченко висловив у листі до В.М.Рєпніної від 7 березня 1850 року з Оренбурга: “Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям! Сю, по-моему, похож на живописца, который, не изучив порядочно анатомии, принялся рисовать человеческое тело, и, чтобы прикрыть свое невежество, он его полуосвещает. Правда, подобное полуосвещение эффектно, но впечатление его мгновенно. Так и произведения Сю: пока читаешь – нравится и помнишь, а прочитал – и забыл. Эффект – и больше ничего. Не таков наш Гоголь – истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! И самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним, как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоцененно, в личном знакомстве случайно иногда открываються такие прелести сердца, что не в силах никакое перо изобразить!”
Смерть Гоголя Шевченко переживав як велику загальнонаціональну і особисту втрату. 1 травня 1854 року в листі до О.М.Бодянського з Новопетровського укріплення він просить: “Як матимеш гулящий час, то піди в Симонов монастир і за мене помолися Богу на могилі Гоголя за його праведную душу”.
Серед найближчих друзів Шевченка були троюрідні брати М.В.Гоголя – Андрій та Ілля Івановичі Лизогуби, що походили зі старосвітської козацької старшини. З ними Тарас Григорович познайомився на початку 1846 року в Чернігові, а навесні побував у їхньому родовому маєтку в Седневі. Тут він намалював портрети обох братів Лизогубів.
Boни були родичами не тільки Гоголя, а й князя М.Г.Рєпніна. Обоє у різний час служили під його керівництвом. Ілля Іванович Лизогуб був ад’ютантом М.Г.Рєпніна під час Вітчизняної війни 1812 р., а його молодший брат Андрій служив у канцелярії Полтавського генерал-губернатора з 1819-го по 1835 рік. Цілком закономірно, що через спілкування з братами Лизогубами Шевченко більше дізнався як про саму Полтаву, так і про князя Миколу Григоровича, якому глибоко симпатизував.
Під час подорожі 1845 року Т.Г.Шевченко відвідав гоголівські місця Полтавщини: побував у Миргороді, Великих Сорочинцях та Полтаві, де маленький Нікоша Гоголь навчався у повітовому училищі та був волонтером у Г.М.Сорочинського.
Донині немає єдиної думки про те, де зупинявся Т.Г.Шевченко у Полтаві. Літописець долі поета Петро Жур вважає, що “…поет, напевне, зупинився у готелі, що звався Петербурзьким”. Свою точку зору він аргументує, посилаючись на спогади О.Афанасьєва-Чужбинського “Зима, проведенная в Полтаве” (“Русский инвалид”, 1847).
Є версія П.П.Ротача. Згідно з нею Шевченко міг зупинитися у домі сусіда і доброго приятеля І.П.Котляревського Андрія Федоровича Лук’яновича. Правда, точно відомо, що останнього тоді у Полтаві не було, а будинок він здав терміном на рік Іванові Капністу, рідному братові Олексія Капніста, із яким Шевченко познайомився на Полтавщині влітку 1843 року. Рекомендацію чи прохання прийняти поета міг надіслати і Микола Андрійович Лук’янович, із котрим Шевченко товаришував і навіть намалював його портрет.
У Полтаві, безумовно, Т.Г.Шевченко бачив пам’ятники, що увічнювали перемогу над шведами 1709 року: в першу чергу – “монумент Куракінський”, як називали колись пам’ятник Слави, дерев’яну Спаську церкву поч. ХVIIІ ст., де, за переказами, було відправлено подячний молебінь з нагоди “Полтавської вікторії” у присутності царя Петра І. 27 червня 1845 року (9 липня за н. ст.), саме у час перебування Шевченка у Полтаві, відбулось освячення одягненого у кам’яний “футляр” Спаського храму з метою його збереження. Цілком можливо, що Шевченко був присутній при цій події.
Вірогідно, побував він і на полі Полтавської битви. Проте воєнно-історичні пам’ятки він не змалював. Навіть не згадує про них ніде. Судячи з усього, Шевченка вони не зацікавили. А ось Хрестовоздвиженський монастир на високому пагорбі справив враження – він не тільки змалював його, а й через десять років, у засланні, працюючи над повістю “Близнецы”, посилає героя до монастиря милуватись будівлями храмів та чудовими краєвидами.
Сонячного липневого дня Тарас Шевченко прийшов до садиби свого літературного батька Івана Котляревського, яку називав “гніздом соловейка”. Він вже точно знав, що ця низенька хата з гонтовим дахом і крихітними віконечками – наша національна святиня. Шевченко обрав зручне місце на крутосхилі – так, щоб і хата Котляревського і Успенський собор були як на долоні, дістав акварельні фарби і почав малювати.
Він створив неоціненний живописний документ – залишив нам первісний образ хати І.П.Котляревського, за яким оселя була відроджена як музей 1969 року – до 200-ліття від дня його народження.
Шевченко, безумовно, просив дозволу і оглянув помешкання поета: через десять років, працюючи над повістю “Близнецы”, він приведе до хати Котляревського вчителя Степана Мартиновича Левицького, посадить його у кухні їсти борщ з карасями. “А Степан Мартинович читал между тем церковными буквами вырезанную на сволоке надпись: “Дом сей сооружен рабом Божиим N. року Божого 1710”. Минуло немало літ, пережито було немало скорбот після того, як Шевченко побував на землі Івана Котляревського… По суті, він правдиво відтворив текст на балці, помилившись тільки роком: замість 1705 вказав 1710. До того ж нікому не відомо, щоб Шевченко робив якісь пам’ятні нотатки, готуючи себе до майбутньої праці.
Полтавські акварелі Шевченка невеликі за розміром. “Хрестовоздвиженський монастир” – 19.1 х 27.1; зліва внизу чорнилом рукою Шевченка напис “Воздвиженскій монастир в Полтаві”; “Будинок І.П.Котляревського в Полтаві” – 16.7 х 24.4; на звороті зліва чорнилом напис: “Домик Котляревського у Полтаві”. Нині обидві роботи зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка у Києві.
Багато разів уже згадувана повість “Близнецы”, у якій відтворені полтавські стежки і враження Шевченка, присвячена темі виховання. У центрі оповіді – долі двох близнят, підкинутих якоюсь покриткою на садибу заможних хуторян – Никифора Федоровича Сокири та його дружини Парасковії Тарасівни. Для бездітного немолодого подружжя це було велике щастя – нагорода за благочестиве життя. Хлопчиків назвали Савватієм та Зосимом (Ватя і Зося) – за іменами святих, у день пам’яті яких немовлята були знайдені. Коли діти підросли, у прийомних батьків виникли незгоди щодо їхнього майбутнього. Никифор Федорович, який замолоду учився музиці у самого Григорія Сковороди, листувався з Котляревським, прагнув вчити дітей спочатку – в семінарії, а згодом – в університеті; Парасковія Тарасівна мріяла про кар’єру військових. Кинули жереб: Ваті випало бути семінаристом, Зосі – вчитись у військовому закладі.
Відтоді їхні життєві стежки розійшлися. “Зося и Ватя росли духом и телом в Полтаве”, – пише автор.
Савватій спочатку в Полтавській гімназії, а потім в університеті Св. Володимира формується як людина глибоких моральних засад та серйозних професійних інтересів. Живучи в Полтаві, він постійно перебуває під моральним впливом Котляревського, його улюблені книги – “Енеїда” Вергілія, “Енеїда” Котляревського, а на придбання “Мертвих душ” Гоголя він віддає останні копійки. Свою долю Савватій пов’язує з людьми, в кімнаті яких “на стене висел в черной деревянной раме портрет Богдана Хмельницкого, а на круглом столе лежала книжечка “Отечественных записок”.
Зосим, засвоївши найгірші сторони аморальної воєнщини, живе як розпусник, авантюрист і, врешті-решт, злочинець. На думку Л.Н.Большакова, одного із дослідників творчості Т.Шевченка, прототипом образу Зосима Сокири був Микола Григорович Ісаєв, який закінчив 1848 року Петровський Полтавський кадетський корпус, а службу розпочав у одному з батальйонів Окремого Оренбурзького корпусу. Шевченко познайомився з ним десь у 1849-му чи 1850 році. Відомий акварельний портрет Ісаєва роботи Т.Г.Шевченка написаний 1850 року. Далі розгортаються події, що мали для Шевченка драматичний, якщо не трагічний, характер. Поет помітив і викрив залицяння Ісаєва до дружини штабс-капітана Герна. Із помсти М.Г.Ісаєв написав донос генералу Обручову про те, що Шевченко порушує заборону писати і малювати. У результаті Шевченка вислали спочатку до Орської фортеці, потім до Новопетровського укріплення.
Однак повість не є виключно дидактичним трактатом про вплив на формування особистості дитячих вражень чи суспільного середовища. Істинна цінність твору у “…вільному плині роздумів, спостережень, асоціативних спогадів, у наочних прикладах різних життєвих доль та моральних позицій інших персонажів – вчителя Степана Мартиновича, аптекаря Карла Осиповича, в численних історичних ремінісценціях”, – як підмітив відомий український літературознавець І.М.Дзюба.
Накресливши сценарій розвитку подій, Шевченко звертається до минулих літ, до років юності Никифора Федоровича Сокири, і вводить у контекст повісті ряд історичних персонажів, починаючи з богослова і публіциста Іоана Леванди та Григорія Сковороди. Працюючи над образом великого любомудра із полтавського козацького роду, Шевченко, вірогідно, опирався на численні перекази та легенди про мандрівного філософа. Цілком можливо, що Шевченкові були відомі деякі з тих друкованих праць про Сковороду, які з’явилися в “Украинском вестнике” (1817 р.), “Отечественных записках” (1823 р.), “Телескопе” (1835 р.), “Москвитянине” (1842 р.). З біографії Г.С.Сковороди відомо, що він на 31-му році життя став викладачем Переяславської семінарії, але за волелюбні погляди був звільнений з посади і працював домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Внесений у сюжет твору епізод навчання Никифора Сокири у Сковороди цілком виправданий, бо не порушує життєвої правди, не суперечить способу життя і діяльності Сковороди, виростає на тлі конкретної історичної епохи і пов’язаний з типовими обставинами.
(Далі буде).

(Продовження. Початок у №№14–15 за 28 січня, №18 за 4 лютого ц.р.).

Євгенія СТОРОХА
Провідний науковий співробітник Полтавського літературно- меморіального музею І.П.Котляревського