Таємниця Козельщинської обителі

Козельщинський Різдво-Богородицький монастир – найновіший релігійний центр такого типу на території нашого краю. Його історія бере початок тільки з 1881 року, коли була споруджена каплиця з іконою Богоматері. З допомогою ікони зцілилася Марія – дочка власників багатьох місцевих земель графів Капністів. Однак досить швидко обитель, яка згодом виникла тут, стала вельми популярною і багатою. 1904 року сюди заїжджав цар Микола ІІ і подарував їй досить значну на той час суму – 1500 рублів. Перед революційними бурями 1917-го монастир мав цегляні споруди собору, церкви, добротні приміщення для мешкання черниць і послушниць, а також лікарню, школи для дівчаток і хлопчиків, іконописну майстерню, цегляний завод, чимало господарських споруд, функціонував водогін…
1929 року радянська влада закрила обитель. Її приміщення і майно були передані різним установам. Зокрема там діяли сільський і піонерський клуби, в одному з приміщень розташовувалася редакція районної газети, в якій починав свою творчу діяльність майбутній видатний письменник Олесь Гончар. У часи німецької окупації, з кінця 1941 року, цей релігійний осередок знову почав діяти. 1943-го після бомбардування 12 його господарських споруд згоріли. 1949 року радянська влада знову закрила монастир. У приміщеннях, які вціліли, у різні періоди розташовувалися лікарня, гуртожиток, спортзал, котельня, майстерня, зерносклад. Районна та обласна ради неодноразово виступали з ініціативою підірвати високий цегляний собор. Але все ж до цього не дійшло, певно, тому, що багато зусиль потребував розбір його руїни. Зрештою він був кинутий напризволяще, в надії, що невдовзі завалиться й сам. Пам’ятається, на його дірявій покрівлі густо росли бур’яни та навіть прижилося кілька дерев. Після краху комуністичної влади монастир знову відновився, почалася реконструкція собору та інших споруд. Зростає потік прочан і туристів. Обитель знову стає своєрідною перлиною як селища Козельщини, так і всього району.
Здається, такий новий монастир не повинен мати таємниць, типових для подібних релігійних осередків, які здебільшого виникали в середньовічні часи: оборонні битви з ворогами, широка мережа підземель, заховані там багаті скарби. Хіба що побутував переказ, неначе тут зустрічали привид жінки. Подейкували, що то була зцілена тутешньою іконою Марія Капніст. Її душа нібито повернулася до свого улюбленого місця – створеної і завдяки її зусиллям Козельщинської обителі. Як з’ясувалося, ця жінка тривалий час жила в Києві, мала сина і дочку від першого чоловіка, який спився і помер. Другим її чоловіком був відомий вчений-геолог, професор Київського університету П.Я.Армашевський. 1919 року його розстріляли більшовики. 1921 року Марія померла в Одесі, там і похована.
Однак останнім часом завдяки наполегливим пошукам дослідника минувшини, колишнього слідчого Генпрокуратури України Володимира Бровка, редакції журналу “Музеї України” вдалося відкрити незнану раніше широкою громадськістю сторінку історії цього монастиря, пов’язану з 1939–1941 роками, коли на його території існував концентраційний табір, де поневірялися близько 10 тисяч поляків і майже 4 тисячі молдаван. І неабиякою загадкою є їхня доля.
У вересні 1939 року війська СРСР захопили Західну Україну та Білорусію. Тоді перед ними склали зброю понад 450 тисяч польських солдатів і офіцерів. Було б невірно називати їх військовополоненими, бо офіційно уряд СРСР війни Польщі не оголошував, збройного опору його дивізіям вони майже не чинили, вважаючи, що їм ліпше потрапити в полон до слов’янської радянської армії, ніж до німецької. Хоча відомо чимало випадків, коли вони хоробро протистояли гітлерівським військам. Наприклад, тривалий час обороняли широко відому в нас Брестську фортецю. Для утримання поляків було створено 8 концтаборів, що розташовувалися переважно на території колишніх монастирів. До числа їх потрапила і Козельщинська обитель.
Як і належить, її оточили колючим дротом, поставили сторожові вежі. Але, як зазначає В.Бровко, повністю підготуватися не встигли. І коли спецешелони доставили поляків, то їх поселяли не тільки в житлових приміщеннях, а й у корівниках та свинарниках, де не було не те що нар, а й навіть набитих соломою матраців. На
1 грудня 1939 року в таборі налічувалося 4727 чоловік – в основному офіцерів. Серед них, зокрема, був один контр-адмірал, 4 генерали, 24 полковники. Потім сюди доставляли й цивільних із Західної України: чиновників, багатих підприємців та землевласників. Володимир Бровко вважає, що через цей табір пройшло близько 10 тисяч поляків. Що з ними потім сталося? Це загадка. Дослідникам вдалося виявити тільки документи про відправку в інші табори невеликих груп ув’язнених, куди входили поліцейські й ксьондзи. Льотчиця Яніна Левандовська була переправлена в концтабір під Смоленськом і нині значиться в числі розстріляних у сумно відомому Катинському лісі. У книзі В.Жук і Г.Сердюка “Перлина Козельщини” наводиться спогад черниці Антонії (Ніни Миколаївни Жартовської). Влітку 1941 року військова частина, де вона служила медсестрою, розташовувалася в Козельщині на території монастиря. В тамтешньому соборі вона бачила нари в кілька ярусів, де раніше спали бранці, чула розповідь одного із жителів селища про те, що полонених поляків конвоїри ночами виводили неподалік у вибалок, і там лунали постріли.
Відомо також, що на засіданні Раднаркому СРСР 2 березня 1940 року, в якому брали участь Сталін, Молотов, Мікоян, Каганович, ухвалено рішення про переселення 22 тисяч сімей польських офіцерів та інших представників еліти цієї держави у віддалені райони Союзу РСР. Усього в першій половині 1940 року було переселено близько 200 тисяч поляків. Певно, тоді ж був затверджений і план Берії ліквідувати 25700 полонених польських офіцерів і “розвантажити” 8 концтаборів, де їх утримували. Знайшовся і поданий керівництву НКВС звіт, де зокрема зазначено, що на 23 липня 1940 року Козельщинський табір “освобожден”.
Навіщо сталіністи знищували польських офіцерів – майбутніх союзників у боротьбі з гітлерівцями? Щодо цього є різні пояснення. Начебто це було зроблено на виконання секретної радянсько-німецької угоди 1939 року про поділ Польщі, де передбачалися спільні дії проти впливу представників цієї держави. З іншого боку, сталінське керівництво дуже не любило поляків за те, що своїм запеклим опором у 1920-му вони не дали можливість встановити в Польщі радянську владу, яку згодом планувалося поширити й на Німеччину, а потім – і на всю Європу. Тому, як зазначає у своєму дослідженні “Катинський лабіринт” Володимир Абарінов, за роки радянської влади в Сибір та Середню Азію було переселено від 1,5 до 1,8 мільйона поляків.
Але трагічна сторінка монастирської минувшини на цьому не закінчилася. На початку червня 1941 року сюди привезли нових бранців. То були багаті люди та чиновники з приєднаної 1940 року до СРСР Бессарабії, що раніше входила до складу Румунії. Даних про те, що їх вивезли потім кудись далі, теж не вдалося знайти. Але коли 1 вересня 1941 року Козельщину захопили німецькі війська, то в концтаборі вже нікого не було. Схоже, що з тими в’язнями вчинили так само, як і з поляками…
Бажаючи все ж таки розкрити таємницю зникнення тисяч бранців концтабору, редакція журналу “Музеї України” організувала експедицію в Козельщину. Її членам вдалося знайти свідків, які пам’ятали вигляд цього місця поневолення, деякі розповідали, що їм доводилося чути постріли в кар’єрі давнього цегельного заводу Ситника, який потім начебто був завалений енкаведистами. Один із членів експедиції – екстрасенс – запевняв, що на території обителі “відчуває” великі підземелля, де повно людських останків. Однак потрапити туди не вдалося, бо входи виявилися ретельно замурованими.
Якщо ті підземелля насправді існують, то коли й навіщо вони були вириті? Для давніх монастирів спорудження їх викликалося гострою загрозою нападів ворогів і необхідністю зберігати там цінні речі та великі запаси їжі. Але в нової Козельщинської обителі потреби виконувати такі трудомісткі роботи не було, могли копати відносно незначні погреби для зберігання овочів чи запасів льоду. Довгі та широкі підземелля, певно, могли бути вириті хіба що бранцями концтабору. З якою метою? Є гіпотеза, що в тих підземеллях могло проводитися випробування хімічної та бактеріологічної зброї, а піддослідними виступали невільники. Безперечно, хімічна зброя в Червоної Армії була. Відомо, що, починаючи з 1936 року, в Кременчуці та поблизу селища Сахновщина Машівського району розташовувалися хімічні частини і склади отруйних речовин. Не виключено, що могло проводитися також і дослідження бактеріологічної зброї. А матеріал для неї надходив із розташованої поблизу станції Галещина біофабрики. “Чомусь саме в ті часи до Козельщини навіть була прокладена вузькоколійка”, – пригадував уродженець селища Анатолій Шолудько. Принагідно виникає і запитання “А чому це саме в Кременчуці в 1946–1949 роках перебувала група військовополонених із Японії, армія якої вивчала і застосовувала бактеріологічну зброю?”
Безсумнівно, сталінський режим був здатний на будь-які злочини проти людства. Однак наведені вище звинувачення основані лише на припущеннях і потребують наполегливих пошуків фактів для підтвердження. Звичайно, марно сподіватися знайти якісь документальні матеріали. Російські архіви НКВС, які могли б пролити деяке світло, суворо засекречені. Можна було б проникнути в підземелля, однак є загроза, що заховані там отруйні речовини або бактерії можуть заподіяти багато лиха.
Створено спеціальний фонд пошуку “Козельщинський концтабір”. Діяльність ентузіастів знаходить підтримку у владних органів. Мала вона також міжнародний резонанс. У Молдові була створена спеціальна комісія для виявлення нових фактів сталінських репресій. Членам комісії вдалося знайти документи про 4676 в’язнів, які були арештовані в 1941 році й відправлені в Козельщинський і Путивльський (Сумська область) концтабори. А також встановити, що ніхто з них потім додому не повернувся. Виявила зацікавленість і Польща. Наприкінці вересня 2013-го за участю Надзвичайного і Повноважного Посла РП в Україні Генрика Літвіна в Козельщині була відкрита пам’ятна дошка, яка свідчить про поневіряння там польських воїнів у 1939–1940 роках.
Однак сумна таємниця Козельщинського монастиря до кінця ще не розгадана, не вдалося знайти поховання бранців. Отож у наших краєзнавців є можливість долучитися до пошуку і допомогти встановити правду. Можливо, страшнішу і трагічнішу, ніж та, що відома про Катинь. Але правду.

Валентин ПОСУХОВ
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.