Живе слово українського письменника-класика, автора реалістичних соціально-побутових романів, повістей та нарисів із народного життя, дослідника народної творчості й сьогодні лунає з театральних підмостків, у радіоефірі, в шкільних класах, захоплює образами й картинками минувшини.
Він народився у селі Стеблів Богуславського повіту Київської губернії. Великий вплив на формування особистості письменника мав його батько, сільський священик Семен Левицький, вихованець Київської духовної семінарії, якого поважали і парафіяни, й духовенство. У спогадах Іван Семенович писав: “Батько мій любив рідний край, все було нам говорять, що на Україну дуже насіли польські пани, все розказували нам українську історію…” Мати померла рано. Ганна Лук’янівна походила із шанованої священицької родини, її батько Лук’ян Трезвинський був священиком церкви Святого Миколая Лебединського жіночого монастиря.
1853 року з високими оцінками і гарними відгуками про успіхи майбутній письменник був переведений із Богуславського повітового духовного училища до Київської духовної семінарії. Атестат випускника містить оцінки “вельми добре” і “дуже добре”. Після закінчення семінарії у 1859 році був рекомендований для зарахування до Київської духовної академії. Однак Іванові Левицькому не вдалося відразу використати цю можливість через хворобу. В академію він вступив у вересні 1861-го після дворічної служби вчителем у Богуславському духовному повітовому училищі. По закінченні у 1865 році академії Іван Левицький отримав ступінь магістра та посаду викладача Полтавської духовної семінарії.
В автобіографії письменник згадує: “В той час виїхали в Польщу два професори академії за начальників дирекції шкіл в повіті на Підляссі, де жив український народ”. У 1866-му в Царство Польське в Каліську гімназію, що знаходилася на далекому прикордонні з Пруссією, відправився викладачем і Левицький. Невдовзі він перевівся до гімназії міста Седльце Седлецької губернії, де викладав для молоді переважно українського походження. З 1878-го по 1885 рік працював у Кишиневській гімназії.
1868 року під псевдонімом Іван Нечуй були надруковані перші твори письменника українською мовою у львівських періодичних виданнях, а 1872-го вийшла збірка “Повісті І.Нечуя”. У період викладання в Кишеневі Іван Семенович пише твори, які увійшли до скарбниці української літературної класики, – “Кайдашева сім’я”, “Микола Джеря”.
Виснажлива вчительська й творча праця, постійне переслідування з боку агентів Бессарабського губернського жандармського управління, сімейна невлаштованість – усе це швидко підірвало здоров’я Івана Семеновича. З цієї причини він змушений був піти у відставку. Невдовзі письменник переїхав до Києва, де оселився на вулиці Пушкінській, у будинку №19. Отримував невелику пенсію, якої ледве вистачало на харчі та плату за квартиру. До того ж хвороба часто приковувала самотню людину до ліжка. Незважаючи на несприятливі умови для літературної праці, Іван Семенович за два роки написав нарис “В Карпатах”, оповідання “Невинна”, “Два приятелі” та інші твори.
У 1890-х роках були написані історичні романи “Гетьман Іван Виговський”, “Князь Єремія Вишневецький”.
У 1904 році українські громадські діячі влаштували святкування 35-ї річниці літературної творчості письменника. В наступні роки І. С. Левицький займався перевиданням своїх творів.
2 квітня 1918 року Іван Семенович Левицький помер у Дегтярівській богадільні. Відспівування відбулося наступного дня в Софіївському соборі. Похований письменник на Байковому кладовищі в Києві.
Підготувала Лідія ВІЦЕНЯ.