ВУЗЛИК ДЛЯ МАТЕРІ

Гончариха прокинулася, коли надворі давно розвиднілось: снилася їй із півночі хлібина. Ніби до рота шматок підносить, а перед самим ротом її не стає; і ріски не покуштувала. Гончариха спустилася з лежанки на долівку – на ноги стала, а їх наче хто повставляв. Слабість така… ледве до столу доп’ялася. На мисочці маторженик засохлий, як кістка твердий; і не вгризеш. З очей сльози чогось – кап-кап-кап… Господи, коли ця напасть минеться: чоловіка поховала минулої осені, зима забрала і синочків-трьохліток – Марка та Іванка. Тільки Поля-билина тепер лишалася; засвіта воно, сердешне, встало і в Кременчук подалося. Може, кохту продасть та чогось їстівного купить.
Гончариха вийшла на вулицю.
Сходило, як при нарожденні світу, червоне, вогненно-тривожне сонце.
Важке густе проміння градом сипало на безхресті церковні куполи, густі листаті дерева, сірі   напівбездиханні хати, лилося золотими річками на чорний дико-розгонистий золотавий степ. Поволі Гончариха минула хати, йшла тепер через хлібне поле в’юнистою, як вуж, стежкою. Котились одна за одною зелені хвилі, сюрчали весело коники-стрибунці, сокирки край поля синіли. Та ось налетів нахабний давкий вітер, і Гончариха боляче хряснулася на землю, аж памороки їй забило. Вже не сила  звестися, вона тепер ніби навіки прощалася з землею. Несподівано почула лайливий густий бас Андрія Хехелі:
– Гей, Рудий! Соб-цабе, Мурий!
Аж мороз Гончариху поза шкірою пройняв. Як цього Хехелю й земля держить. Сина його за те, що побився із заїжджим міліцейським начальником (молодицю не поділили) кудись у в’язницю запроторили, то Хехеля взагалі зробився, як звір, лютий. Це він, коли бригадирував, ледве до смерті не забив Миколу Сердюка, що той у колгоспному садку з голоду зелених яблук нарвав. Накинувся Хехеля на Миколу і б’є-примовляє: “Знатимеш, злидень, як без спросу красти! Ухехелю, коли ще спіймаю…”
А вже як охолов трохи, сина свого в думці жалів: “Його по голівці не гладять, і я вас, гадів, милувати не буду…”
Зараз Хехеля трупи по селах підводою збирає, на кладовище звозить; хай би  мертвих закопував, а то й живими не гребує. Бува, хтось проситься охлялим голосом: “Я ще живий… Їсточки…” , а  Хехеля йому: “Все одно здохнеш, а мені норму тре виполнять. Я пальці смоктати не збираюсь…”
Гончариха поворухнула головою, і так у ній стрельнуло болем-забуттям, що тисяча сонць перед очима закружляло; ні, то не сонця – то щойно вийняті з печі хлібини пахучі. Вона жадібно простягла свої кощаві руки, щоб узяти бодай скибку-скибочку. Щось ухопила – колосок колючий і шорсткий             уп’явся в охлялу знесилену руку вустюками, немов пазурями…
Через степ, стежкою, їхав волами Андрій Хехеля.
Поля поспішала додому – рада така: з ніжки на ніжку стрибає, мов пташка. Бо не з пустими руками повертається: кохточку мамину продала і аж п’ять стаканів борошенця купила, тепер свою маму рідненьку порятує; тепер вони запанують з мамусею ріднесенькою… Поля звернула на стежку, що змійкою тяглася вздовж лану. Житнім духом її теплим обдало; високо над головою яскраво зблиснуло, загримкотіло; сонце у прірві чорній хмаровій сховалось. Прошелестіли хижо холодні небесні краплі. Поля боязко сховала за пазуху – щоб не намочити – борошенце, бігла чимдуж далі. Лячно ставало: а раптом хтось її вислідить, борошенце забере. Хоч Поля й проситиметься, пояснюватиме, що в неї мама з голоду помирають, що хай краще в неї сандалики заберуть, хай і платтячко з неї знімуть, а тільки вузлика не чіпають…
Полі згадався вчитель їхній – Ярема Петрович. Їздив він у Кременчук по книжки для учнів, і вже до Омельника добрався, коли йому попутник трапився. Гомоніли вони, гомоніли мирно, поки попутник потайки влучив момент і каменюкою по голові вдарив Ярему Петровича. Бандит думав, що в Яреми Петровича грошей повні кишені, а він до копійки розтратився на книжки…
Лячно. Страх лячно.
Поля щодуху мчить уперед,  нарешті  вибігає зі страшного, темного, як ніч, лану на повітряний простір край села, де кладовище. Раніше, ще до голоду, Поля любила бувати на кладовищі, бо коли ховали кого з людей, і їй перепадало щось добреньке; коли ж там і татка її закопали, і братиків, боятися почала кладовища. Полі ввижалося, що братики за нею женуться, до себе кличуть під землю жити. Там, кажуть, добре, але хіба може бути добре в землі сирій і холодній, коли й сонця любого ніколи не побачиш,  голосу мами рідної не почуєш…
Біжить Поля не оглядаючись, хати одну за одною минає. Ось і їхня хата, ще татко вкривали. З дороги Поля майнула до причілкового вікна: вона знала, що мама її, коли сиділи в хаті, були зачинені на засув: боялись Андрія Хехелі…
– Мамо! Мамусьонько! – стукала дрібно у вікно Поля, показуючи своїми блискучими від щастя очима на зігрітий  її тілом вузлик.
Не терпиться Полі, щоб мама скоріш виглянули з-за печі, відчинили двері, та оладків тоді напечуть, оладків смачнющих.
Мама не озивалися.
– Мамочко. Не бійтеся… Це я! – гукала Поля.
Не озивались мама.
Поля кинулася до дверей. Вони були чомусь зачинені. Переступила поріг сінешний – хатні двері навстіж розчинені, у хаті нікого. Серце в Полі ледь з грудей не вирветься. Поля в хатину – і там  немає мами. Хата – мов крижана пустка. Поля вискочила надвір.
– Мамо!!!
Кричала в садку, кричала за сарайчиком, кричала на грядках.
Ніхто до неї не озивався.
Нарешті Полю побачила сусідка, баба Поти-Тоти. Добра вона, лагідна. Хмиз у своєму садку заготовляє ще з літа на зиму, примовляючи: “Поти тепло – тоти й добро”. Через те її й називають усі: баба Поти-Тоти. Покликала баба Поти-Тоти Полю до себе, дала їй пучку насіння соняшникового, казала, заспокійливо погладжуючи  голівку дитячу своєю кістлявою рукою:
– Прийде твоя мама, Полю. Ходімо, дитино, до мене, та переждеш…
А Поля голосить ще дужче:
– Де моя мамочка?!
Баба Тоти-Поти побачила, що Полю не вмовиш:
– Мама твоя, онучко, он туди пішла – стежкою телятниківською. Де жита…
Поля притисла вузлика до грудей, кинулася туди, де росла чорна висока житня стіна. Кілька разів вона падала на слизьку землю, але вузлика з рук не випустила. “Куди ж ви, мамо, пішли по отакому?..” – голосила Поля, і від цього голосіння їй ще жалкіше ставало і за маму, і за себе, що так боляче печуть їй ранки на колінах.
А в цей час Хехеля сердито скинув її маму з воза, хвацько, діловито вхопив за руки, поволік до ями. Хотів укинути туди, та зупинився: він засипав яму лише тоді, коли було шість трупів. З Гончарихою зараз лише чотири. “Двох не хвата… Тре ще їхати. Робота ця гадська…” – досадливо висякався Хехеля й сів перекусити салом з хлібом на свіжий глиняний горбик.
Невдовзі скочив на воза, шалено погнав волів на Телятники:
– Цабе, Мурий! Соб, Рудий!
…Поля знайшла маму, коли вже надворі темніло. Лежали мама на землі жовті-жовті, як свічечка вощана, з очима напіврозкритими. Поля припала вухом до маминих грудей: теплі вони ще, тепленькі, і серце у мами стукає тихо. “Вставайте, мамо! Вставайте, мамочко! Борошенце ось у мене – оладочків напечем…”
Лежать мама.
Не встають.
Не чують Полі.
Нерухомі. Німі. Поля згадала про насіння, яке їй дала баба Поти-Тоти. Вкинула  його силком спочатку мамі в рота, сама проковтнула кілька насінин. Олійчаний присмак нагадав Полі про час, коли ще татко були живі й приносили цукру з Ганнівки. Вони поверх хліба, змащеного олією, грудку клали й ласували. Біля маминого тепла Полі затишно зробилося, і вже не так їй страшно. Вона й ночувати вирішила коло матері. Але ось мама ворухнула рукою, і це дуже налякало Полю: раптом дядько Хехеля приїде… Вона про нього якось і забула. “Мамусенько, вставайте!” Лежать мама, не поворухнуться. Що його робити? Господеньку, що робити? Ні, Поля не буде більше сидіти отут. Поля стрімголов помчала через поле і вже зовсім не відчувала страху. Мамочку, мамусеньку рідну рятувати треба. Сльози затуляли дорогу. Поля бігла навмання і незчулася, як опинилася коло своєї хати. Але ж ні татка в ній, ні братиків, ні мами. Нікого… Поля кинулась до найближчої хати. Стукала кулачками у вікна. Та Сердюки повтікали в якесь місто ще з осені, коли їхній дід Кирило від голодного виснаження помер. Поля до хати тітки Параски Грицьківни побігла, але й тітка не відчинила: до смерті її буксири перелякали – це ті, що хліб, і одяг, і худобу геть чисто позабирали. Не відчиняла Грицьківна. Хай хату їй палили б – не відчиняла. Тепер єдина в Полі надія: бабуся Поти-Тоти. Як  вона  про  неї  одразу  не  подумала?
Баба Поти-Тоти й справді відчинила Полі. Тремтячими руками запалила гасового каганчика й розпитувала про Полине лихо: не прибилося б дитя отак серед ночі спроста…
– Там… там, – плакала Поля, показуючи рукою убік кладовища, – моя мама лежать…
Баба Поти-Тоти одразу здогадалася, куди показувала Поля. Вона скрушно хитала головою, потім повернулася обличчям до Христа-спасителя, що страдницьки дивився на неї з-під тернового вінка: “Відмучилася, бідолаха. Царство їй Небесне…”
– Мама живі, бабусю! – пояснювала Поля. – В мами серце ще гупає, і рукою вони ворушили, і теплі.
“А чого ж вона тоді там… на кладовищі?” – хотіла спитати баба Поти-Тоти, але подумала про Хехелю й про все здогадалась…
Загасила каганець і, накульгуючи, поклигала на кладовище. Ноги в неї  не годяться, а тут хвилювання таке. Спирається баба Поти-Тоти на ціпок і йде таки, з останніх сил натужачись. Поля голосить не своїм голосом: “Ходімте, бабусю! Скоріше ходімте!” Розхвилювалася баба Поти-Тоти, трясе її, аж обличчя ходором ходить. Скоро, мабуть, Хехеля і її на кладовище відвезе… Та й не  викупають тіло її по християнському звичаю; та й не переодягнуть у чисте й святкове; та й над могилою жодна душечка не поплаче; та й не заспіває півча пісень божественних…
Підупала баба Поти-Тоти духом, потім раптом їй соромно перед собою стало. “Тут людину рятувати треба, а я…” – випросталась вона у спині і за Полею йшла і йшла далі.
Кладовище.
Тихо.
Моторошно.
Хрести на могилах.
А більшість могил свіжі, без хрестів.
– Мама моя отам лежать… – пояснила Поля. – За тополькою.
Підбігла Поля першою до тополі – а ями вже нема. Горб лише чорніє… “Мамо! Мамочко-оооо!” – розгрібала дитина рученятами могилу, ніби маму хотіла викопати з-під землі.
– Глибоко вже твоя мама, Полю. Звідтіля не вернеш… – заридала баба Поти-Тоти за Гончарихою, як за рідною.
Дві постаті – стара баба й зовсім ще дитина – припали до рудого німого горба, і, хоч як вони не ридали, світові було ніби байдуже до всього, що коїлося на цій нерозумній сатанинській землі. Небо було спокійне, величне і божественне, в зернах-зорях золотих. І місяць красувався, як золота хлібина посеред печі темної. Тихо було і праведно на небесах. Так тихо і праведно лиш немовля у колисці спить.
Несподівано тишу розірвало Хехелеве підгейкування:
– Цабе, Рудий! Куди преш, Мурий?! До воловні гей. Вставати завтра рано…
Сьогодні він два трудодні заробив, бо ж мотався весь день, як проклятий, а норму таки виконав – шість душ закопав…

Олесь ВОЛЯ
Письменник

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Коментарів до запису: 1

  1. читач сказав:

    Дуже цікава новела. Таки чіпляє за струни душі. Взагалі, відчувається неймовірно цікавий авторський стиль. Вважаю, що новела не залишить байдужим читача! Бажаю творчого натхнення панові Олесю Волі!

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.