“Скільки себе пам’ятаю, завжди любила малювати”, – розповідає Ірина, моя однокурсниця по педвузу, з якою дуже давно не бачилися. А це зустрілися випадково, зайшли в кафе, і вона обіцяла розповісти щось надзвичайно цікаве.
– Найкраще малюнки виходять під настрій і відповідну музику. В дитинстві – це яскраві фарби: сонце, зелень, квіти, в юності вже хочеться чогось лірично-щемливого, від нерозділеної любові на душі й малюнках з’являються сірий колір, смуток, дощ, розмиті постаті… У зрілому віці малюєш все більш-менш зрозуміле і без напівтонів – портрети та шаржі друзям, ілюстрації до книг.
– А як ти зараз? – запитую знайому.
– Художницею я так і не стала. Працювала вчителем образотворчого мистецтва, зараз веду гуртки для школярів, іноді беру різні замовлення. Хоча настрій для малювання приходить все рідше. А як можна навчити інших, якщо сама якось відходиш від улюбленої справи? Це важко. Колись мене зачарував мій майбутній чоловік, однокурсник, та ти пам’ятаєш нашого базікала Ігоря. Так розповідав про мистецтво, вважався таким талановитим, а потім перетворився на звичайного п’яницю і гульвісу. І все – мені здалося, що життя закінчилося. Я довго намагалася знайти хорошого чоловіка, і подруги знайомили “з ким треба”, нічого не виходило: або мені претендент не подобався, або я йому. Поки не трапилося зі мною…
– Що ж трапилося?
– Якось наснився мені сон. Настрій увечері був поганий, голова боліла, хоч вовком вий, а уві сні було все так добре – яскравий захід сонця, грайливе цуценятко, білява дівчинка, зовсім маленький хлопчик і чоловік у довгому плащі. Обличчя людей я бачила нечітко, мені не вдавалося розгледіти їх. Але відчувала якесь тепло… Прокинулася я зовсім іншою людиною, головний біль минув разом із депресією. Схотілося щось зробити таке, творче, щоб “на-  віки”. І я взялася до роботи. Швидко – де й натхнення взялося – виконала замовлення видавництва на ілюстрації, намалювала з фото одного ювіляра, мене давно просили, з гарним настроєм пішла до вихованців, вивела їх на природу помалювати. Все якось вдавалося!
– А ті люди з твого сну? Чоловік і діти? Ти познайомилася з ним? Це – його діти? – закидала я її запитаннями.
– Не спіши, зараз усе розповім. Одного разу я затрималася в приміщенні нашого гуртка, треба було дещо закінчити. Захопилася. З роздумів вивів незнайомий чоловічий голос:
– Вибачте, це Ви Ірина Вікторівна?
– Так, я.
– А коли закінчилися заняття гуртка?
– О сімнадцятій.
– Ви дітей не затримували?
– Ні, давно відпустила. А що таке?
– Я – батько Олі, вона додому не прийшла, а вже більше семи, скоро темно буде.
Я вийшла з-за столу:
– Не хвилюйтеся, напевно, десь у дворі з подругами загралася. Прийде. Оля слухняна, дисциплінована дівчинка. Зараз разом пошукаємо.
І справді, ми знайшли Олю в одному з ближніх дворів. Вона допомагала подружці зняти з дерева кошеня, яке залізло туди і жалібно нявчало. Спільними зусиллями котика врятували. Я провела Олю з татом додому, дівчинка швидко забігла в під’їзд і вийшла звідти з маленькою собачкою на повідку. Тим часом сонце зайшло, я впізнавала риси дівчинки з собачкою, чоловіка в плащі… Невже це реальність з мого сну?
Юрій, так звали Олиного батька, подякував мені за допомогу, запросив зайти випити чаю. Я стала відмовлятися:
– Вже пізно. Вас, мабуть, мама чекає з вечерею.
– Ніхто нас не чекає. Ми з донькою живемо вдвох. Мама наша померла. Давайте зайдемо, Ірино, поговоримо…
– І ти зайшла? – зупиняю Іринині спогади.
– Зайшла. А потім стала часто приходити. Незабаром наше з Юрою весілля! Я впевнена, що у нас буде ще й маленький хлопчик. І я їх усіх намалюю – мою дорогу родину.
Записала Валерія МОСТОВА.