Під владою останньої опинилися західноукраїнські землі (Галичина, Буковина і Закарпаття), а до Росії відійшла решта українських земель. Проте і в умовах іноземного панування український народ не полишав надії стати вільним та єдиним у власній державі. Після повалення царського самодержавства в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії цю мрію втілили у життя.

20 листопада 1917 року Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки, а 22 січня 1918 року – її державну незалежність. На західноукраїнських землях

9 листопада 1918 року утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Таким чином, на українських землях з’явилося дві держави одного народу, що само по собі було історичним нонсенсом.

Рух за об’єднання українського народу в одній суверенній державі розпочався на західноукраїнських землях. 19 жовтня 1918 року зібрання представників українських партій та громадських організацій у Львові одностайно прийняли ухвалу про створення “Комітету возз’єднання” та про вибори повноважної делегації до Києва з метою вирішення питання про злуку всіх українських земель у єдиній соборній державі. Таке ж рішення прийняв і “Собор усіх русинів, живущих в Угорщині” у Хусті та народні збори, що відбулися в інших містах Закарпаття. Ідею соборності України 3 листопада 1918 року підтримало і Буковинське народне віче. Проте на заваді об’єднанню українського народу стали німецько-австрійська окупація та режим гетьмана П.Скоропадського в Україні.

Восени 1918 року з представників опозиційних українських партій у Києві утворилася Директорія УНР, яка закликала українців до повстання проти гетьмана. 1 грудня, коли повстанці зайняли Фастів, між Директорією УНР і делегацією ЗУНР була укладена попередня угода про об’єднання обох держав українського народу, яку

3 січня 1919 року затвердила Українська Національна Рада – вищий законодавчий орган ЗУНР. З Галичини до Києва виїхала делегація у складі 65 осіб на чолі з доктором Левом Бачинським.

22 січня 1919 року золотоверхий Київ прокинувся від урочистого перегуку дзвонів Святої Софії. З оголеними головами, незважаючи на пекучий мороз, його слухали на Софійському майдані тисячі киян. Сценарій урочистостей розроблявся під керівництвом міністра освіти і віросповідань Івана Огієнка, а режисером дійства був корифей українського театру Микола Садовський.

Коли замовкли дзвони Святої Софії, велелюдне зібрання сколихнулося жовто-блакитними стягами. До центру Софійського майдану вийшли керівники УНР і делегація ЗУНР. Свято відкрив член делегації ЗУНР Логвин Цигельський, який зачитав заяву галицької делегації про бажання західних українців жити в одній Українській соборній державі. У свою чергу член Директорії УНР професор Федір Швець зачитав Універсал Соборності, в якому говорилося: “Зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України – Галичина, Буковина, Карпатська Русь і Придніпрянська Україна – в одну велику Україну. Сповнилися одвічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати старання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя робочого люду”. Слова Універсалу потонули у схвальних вигуках тисяч киян та гостей міста – “Слава Україні!” Наступного дня Трудовий конгрес (парламент УНР), до якого ввійшли і 65 делегатів із Західної України, затвердив історичний акт возз’єднання двох суверенних держав українського народу.

Для полтавців ця подія пройшла непоміченою, тому що наш край уже став об’єктом агресії більшовицької Росії (Полтаву червоні війська захопили 19 січня 1919 року). Все ж полтавці теж взяли участь у роботі Трудового конгресу. За браком документів їх представництво встановити важко, але достеменно відомо, що депутатами українського парламенту були Михайло Проскура, Кіндрат Шелудько та Кузьма Кравченко з Миргородщини.

Проте об’єднання українського народу в одній державі, яке увійшло в історію під назвою Акт Злуки, не стало реальністю. Воно мало скоріше ідеологічно-демонстративний, а не державно-правовий характер. Західноукраїнські землі захопила Польща, а більшовицька Росія вдруге розпочала неоголошену війну проти УНР. “Ні, не стара буржуазна Європа, – писав голова Директорії УНР Володимир Винниченко, – а соціалістична молода Совєтська Росія йде на нас збройною навалою, палить, грабує наші села, вирізає наших письменників (Єфименко з родиною)… І знов, як і того року, нема кому рятувати нашу націю, нашу державу”.

Оцінивши історичне значення Акта Злуки, Володимир Винниченко у той же час відзначав: “Але що з того, коли і Директорію, і його знесе дика, люта хвиля варварів з півночі. Вони дужчі за нас, вони мають такого великого і дужого товариша в боротьбі, як голод. Цей товариш знесе і нашу кволу національну свідомість, і бажання порядку в народі… Голодний інтернаціональний китаєць з Совдепії, озброєний, вимуштруваний, – сила непереборима”. Ці слова, сказані В.Винниченком у 1919 pоці, як ніколи актуальні й сьогодні.

Реальне об’єднання українських земель, але не у власній державі, а у складі СРСР, відбулося в 1939–1940 роках в результаті таємної змови Сталіна з Гітлером про поділ Європи на зони окупації. Тільки в 1991 році, проголосивши (не відновивши) державну незалежність України, український народ став жити у своїй єдиній соборній державі. Глибоко символічним є те, що День Соборності й День Незалежності України відбулися 22 січня, хоч і з різницею в один рік, адже соборність і незалежність нероздільні. Україна для всіх одна, як і Бог один, і на цій землі жити нам і нашим нащадкам. Слід пам’ятати просту істину, що ідеологія – явище плинне, тимчасове, а нація – вічна. В єдності – наша сила.