Батько з дитинства мріяв здобути освіту і стати гарним спеціалістом, допомагати батькам. Закінчивши семирічку, поїхав до Полтави вчитися у технікумі і навчався відмінно. Вступив до комсомолу, з яким були пов’язані воєнні і повоєнні роки. Батько був неконфліктний, усі питання вирішував справедливо, його любили товариші. Завжди говорили, що треба йти до Швеця, він допоможе.
Його улюблене прислів’я: “поганий характер подібний до глиняного посуду, який швидко б’ється і важко склеюється”. Він був великим оптимістом.
– Майбутнє належить тим, хто в нього вірить. Ніколи не втрачай надії, тому що сонце щодня заходить і вранці знову сходить. Як би я міг залишитися живим у цій важкій війні, аби не було надії?.. – говорив він.
У 1941 році, коли почалася війна, технікум, де вчився батько, разом із співробітниками евакуювали в місто Єлабугу, потім – у Свердловськ. Після закінчення навчального закладу група з 27 чоловік добровільно пішла на фронт. Семеро загинули, дев’ятеро отримали важкі поранення.
Фронтові дороги
Іван Швець закінчив військові курси в місті Боровичі Новгородської області. Дуже хотів на фронт, уявляв себе командиром взводу чи роти, який мужньо піднімає бійців за собою. Мрія збулася… Юних офіцерів розподілили у військові підрозділи. Спочатку батько був комсоргом окремого батальйону 151-ї стрілецької бригади, потім – командиром 5-ї роти 1074-го стрілецького полку 314-ї дивізії.
Війна виявилася зовсім не такою, якою уявлялася молодому хлопцю. Щодня гинули друзі, бойові товариші… Шлях до перемоги був довгим і кривавим. Батько отримав п’ять поранень. Усе життя його не полишали спогади про війну. Часто розповідав, як рота, якою командував, форсувала Одер і звільняла Освенцим. Табір справив жахливе враження. Коли зайшов у перший барак, побачив на нарах кілька десятків ув’язнених, які від слабкості майже не могли поворухнутися. Він наказав старшині погодувати ослаблених людей, коли почувся голос комбата Панченка:
– Уходь із табору, терміново піднімай роту для захисту!
Німці прорвалися. Рота вступила в бій… Наступ ворога відбили й пішли воювати далі, форсувати Одер. Для цієї операції направили 9 рот. Потрібно було переправитись на протилежний берег, де засів ворог. Їхні кулеметники стріляли з бетонних укріплень на березі по наших солдатах, по човнах. Командир 5-ї роти Іван Швець прийняв рішення – більшій частині бійців стрибнути з човнів на крижину і перепливти річку. Він розумів, що це ризик, але солдати зуміли переправитись, вийти до населеного пункту. Бійці знайшли у підвалах консерви, хотіли трохи перевести подих, та обід перервала звістка про черговий наступ фашистів. У сутичці Іван Швець отримав поранення в ліву ногу, була потрібна термінова госпіталізація, але продовжував командувати солдатами. І тут розривна куля влучила у праву руку. На переправу бійці везли ротного на візку, та біля самої переправи, зовсім поруч із ними, розірвалася міна. Вибухом Івана відкинуло у крижану воду. Потрапив до міста Глевіц у госпіталь, де два місяці лікувався. А коли виписувався, з’ясував, що немає шапки. Зима ще не закінчилася, і медсестри самі пошили йому кубанку.
Після госпіталю – знову на фронт. Під час важкого бою протитанковою гранатою йому відірвало стопу і вдруге поранило в руку. Коли отямився, побачив багато крові. Поруч нікого не було. Здавалося, прийшла його смерть. Але доля розпорядилася по-іншому, не хотіла так рано відпускати молоду людину. Санітари підібрали Івана, привезли в госпіталь, на операцію. Крові потрібної групи не виявилося, і медсестричка Оля Кузьміна здала свою кров…
Людина сильної волі
Для подальшого лікування його відправили в тил, на Північний Кавказ. Дорога була довгою і складною, на кожній станції з поїзда знімали по 10–15 померлих. Батько вижив. Лікарі винесли вирок: необхідно ампутувати руку і ногу вище коліна. Для хлопця це стало серйозним ударом. Бути тягарем для рідних не хотілося. Тоді він написав листа коханій дівчині з проханням забути його і влаштовувати своє життя, а сам хотів накласти на себе руки. Та, на щастя, все обійшлося. Приїхав британський хірург лікувати солдата-англійця зі схожими пораненнями, привіз потрібні ліки. Він призначив лікування й Івану. Невдовзі лікарі повідомили, що ампутувати ногу не будуть. Хлопець наче заново народився…
Після війни повернувся в Полтаву.
– Не падати духом, знаходити вихід з будь-якої ситуації, – завжди говорив собі.
Інвалідів не хотіли брати у вищі навчальні заклади. Іван ходив на протезі з милицею, рана остаточно ще не зажила, і нога дуже боліла. Але душевний біль виявився сильнішим – ти нікому не потрібний, з тобою не хочуть мати справу.
У Полтаві у батька не було навіть, де жити. Ні продуктів, ні грошей великих. Пішов шукати квартиру чи хоча б куток, щоб переночувати. І тут не обійшлося без проблем! Люди відмовляли інваліду. Ходив він цілий день і все твердив про себе: “Не здавайся, Ваню!”
Та в той день притулку так і не знайшов. Заночував на вокзалі, а зранку нога боліла вже так нестерпно, що ледве міг ходити. Побачив вивіску “Торгово-кооперативна школа” і подумав, що, може, сюди візьмуть, адже за плечима в нього – залізничний технікум. Став просити директора зарахувати його до школи. Сів на порозі й сказав: “Я нікуди звідси не піду”. І директор узяв упертого хлопця на навчання, але попередив: будеш погано вчитися – відрахуємо одразу.
Куток для житла надала йому одна старенька бабуся. На навчання треба було ходити за 10 кілометрів. Зранку протез одягнути не зміг – нога сильно опухла і боліла. Що робити? Зібрався з силами, замотав ногу, взяв милицю й палку і пострибав потихеньку. Кожного дня виходив з дому за кілька годин до початку занять. Поки його не примітив чоловік, що їздив цим же маршрутом на возі. І запропонував підвозити. Життя здалося хлопцю веселішим – війна закінчилася, є де жити і вчитися, нога потроху загоювалась, оцінки добрі, ось уже і стипендію одержав.
Мирні університети
Після закінчення торгово-кооперативної школи Іван Швець працював на комсомольській роботі, на
вчався в педагогічному інституті, згодом закінчив юридичні курси.
Став другим секретарем обкому комсомолу, потім був рекомендований на посаду завідуючого відділом пропаганди і агітації міськкому Компартії України, з 1958 року завідував відділом адміністративних і торгово-фінансових органів міськкому КПУ. Через три роки його обирають заступником голови міськвиконкому. Колеги відзначали його ділові якості: добросовісність, грамотність, вміння організувати роботу, бути вимогливим до себе і співробітників. Іван Кирилович Швець був дуже відповідальним, порядним, енергійним, і разом з тим добрим до людей. Полтавці це знали, і багато хто старався звернутися до нього зі своїми питаннями.
Майже три десятиліття – з 1963 до 1991 року Іван Кирилович працював в обкомі КПУ. До 1998-го року очолював комісію з реабілітації жертв політичних репресій. На заслужений відпочинок пішов у 75 років.
За ратні подвиги батько мав чимало нагород – ордени Богдана Хмельницького, Великої Вітчизняної війни 1-го ступеня, Олександра Невського, медаль “За бойові заслуги” та інші. У мирний час до них додалися ордени Трудового Червоного Прапора, “Знак пошани”, ювілейні медалі.
Вірною супутницею в житті Івану Кириловичу стала моя мати.
… У 1949 році в рідному селі батько зустрів надзвичайно красиву дівчину Галину й дізнався, що вона приїхала за розподілом на роботу в фельдшерсько-акушерський пункт. У жовтні, в найулюбленішу свою пору золотої осені вони одружилися. Батько завжди захоплювався благородством її душі, добротою, милосердям.
Народження в 1950 році дочки – автора цих рядків – стало подією для молодої сім’ї. Іван Кирилович і Галина Єлисеївна раділи тому, що дочка, як і мама, обрала професію медика. Згодом раділи й тому, що внучка Ольга теж стала лікарем, кандидатом медичних наук, мамою трьох синів – правнуків Івана і Галини – Слави, Микити і Петра.
Батько був дуже ліричною людиною, любив природу, поезію, знав напам’ять багато віршів, міг кілька годин без перерви їх читати. І сам писав вірші, які ще у війну друкувалися у фронтових газетах. У мирний час писав про рідний край, про Полтаву, багато віршів присвятив дружині. Іван Кирилович, навіть перебуваючи на пенсії, завжди цікавився суспільним життям, постійно передплачував багато газет. “Зоря Полтавщини” була його настільною книгою…
Батьків вже немає на цьому світі, але ми, нащадки, завжди пам’ятаємо їх. І пропонуємо читачам улюбленого батькового видання одну з його поезій.