«Степом, степом»

“Степом, степом”… На рівні інтуїції навіть за однією лише піснею вгадувалася велика творча особистість молодого композитора і хорового диригента Анатолія Пашкевича. Ще задовго до нашого особистого знайомства щаслива доля прилучитися до творчості композитора випала мені у Полтаві. В складі заслуженого ансамблю пісні й танцю “Лтава” під орудою уславленого майстра хорового співу, фольклориста, заслуженого артиста УРСР Валентина Міщенка я співав у баритоновій партії, зокрема й пісні “Степом, степом” та “Мамина вишня”, як в Україні, так і за кордоном.

На початку 1990-х років, заприятелювавши з Анатолієм Максимовичем Пашкевичем у Чернігові, ми не раз говорили про витоки тієї чи іншої його пісні. Й стало очевидним: такий величний твір, як “Степом, степом”, виношувався і шліфувався не один місяць, був вистражданий зболеною душею авторів, у яких змалечку в пам’яті закарбувалися драматичні образи воєнного лихоліття.

 

Зі спогадів Анатолія Пашкевича:

– Перші начерки слів і мелодії пісні з’явилися у мене на рідній Житомирщині десь у 1964–1965 роках. Інструмента під рукою не було, так я щовечора музикував у думках. Ось так нанизувалися перші музичні заготовки – “риба”, як ми кажемо… Напливала мелодія, точніше, отой її простий і широкий такт “Сте-пом… сте-пом…” Часто доробляв, переробляв, хотів навіть кинути цю затію, але мелодія не полишала мене. Разом з нею добирав і слова. У 1965 році вже знайомий мені на той час керівник Черкаського державного народного хору Анатолій Авдієвський відшукав мене на Житомирщині й запросив до себе хормейстером. Перші куплети, що народилися з мелодією, пізніше показав у Черкасах поетові Миколі Негоді. Він взявся писати свій текст, але довго не виходило, і врешті попросив: “Давай свою “рибу”. Микола використав мої текстові заготовки, бо вони вже були міцно злиті з мелодією, відторгали інші слова як чужорідні, й зробив літературно досконалий текст.

Заслужений діяч мистецтв України, а на той час молодий письменник Микола Негода з Анатолієм Пашкевичем познайомився у Золотоноші на Черкащині, де, гастролюючи задніпровськими селами, базувався Черкаський державний народний хор:

– Того далекого вже 1966-го ім’я двадцятивосьмирічного Пашкевича мені ще нічого не говорило. Я працював над романом і не любив, коли мене відволікали. А тут раптом лунає дзвінок від секретаря обкому партії Олександра Стешенка, який тоді опікувався задніпровськими районами Черкащини. Каже: “Поїдь, Миколо, у Золотоношу, зустрінься там з новим керівником Черкаського народного хору і напишіть пісню для урочистої композиції, бо наближається 49-та річниця Жовтневої революції і нічим починати концерт”. Приїхав у Золотоношу і в готелі зустрівся з керівником хору, випускником консерваторії Володимиром К. Поки ми розмовляли, чую, як хтось за стіною грає на баяні – два такти мусолить, мусолить, нібито підшукує якусь сумну мелодію… Питаю – хто там скрипить за стіною? “Це, – каже (повторюю, як він висловився), – придурок тут у нас такий з’явився, Пашкевич. Мабуть, я з ним не спрацююсь: або я тут залишусь, а його не буде, або буде він… Працювати з ним навіть не пробуй – нічого не вийде, важка людина…”

Е-е, думаю, щось тут не так… Чомусь одразу мені стало цікаво. Прошу: ану поклич-но того “придурка”. Володимир лише зневажливо махнув рукою, мовляв: “Про що ти з цим тумаком будеш говорити?”

…А говорити двом митцям було про що. І, як виявилося, – надовго. Творчі побратими одразу знайшли спільну мову й у майбутньому скріпили свою дружбу не одним десятком талановитих пісень. Той факт, що автори змалку відчули на собі лихоліття війни, певним чином зіграв роль у тому, що згодом цим творчим дуетом були написані, окрім “Степом, степом”, ще й “Фронтові побратими”, “А мати ходить на курган”, “Над Россю”, “Батькове серце” та інші пісні.

Продовжує Микола Негода:

– Пашкевич рвучко влетів, як вітер, у готельне помешкання. Поправляючи окуляри на переніссі, придивився до приїжджого. “Познайомся”, – сказав Володимир і назвав мене.

– Як добре, Миколо, що ти приїхав! – вигукнув Анатолій, ніби бозна-відколи знав, хоч бачив мене уперше. – Ходімо до мене.

Завів до кімнати й одразу почав жестами показувати, яку пісню їм треба: “Ось таку!” І розвернувся, руками розмахує, демонструє всю широчінь і велич композиції. “А потім вступає хоровод, танці!..” Аби я вловив той уявний ритм, він заходився вибивати музичні такти, аж підлога під ним задвигтіла. Словом, куплет за куплетом, ми десь за день написали цю композицію, якою мали відкривати концерт.

Але, відчувалось, не це полонило творчу уяву Пашкевича. “Толю, про що ти вранці грав?” – запитав Микола. І тут Пашкевич розповів про задум “Степом, степом”. Згадав, як в одному селі під час гастролей хористам показали могилу з обеліском і розповіли, що сюди кожної неділі за будь-якої погоди приходить мати, дізнавшись, що там поховано її сина. Була саме неділя. Хористи підійшли до обеліска і побачили там стареньку жінку, яка копала грядочку і садила квіти. Вони стали півколом і проспівали для неї кращі пісні, що були у їхньому репертуарі. Але пошкодували, що немає пісні, яка б передавала материнську скорботу за полеглими синами. Отак і виник задум епохального твору…

Микола Негода:

– Потім Анатолій по

казав мені деякі свої заготовки й одразу запропонував: “Сідай, Миколо, і пиши слова!” І почалася спільна творча безсонна ніч. Я пішов у свій номер і, працюючи над першим куплетом, уявляв собі оцю жахливу драматичну картину: наші солдати відступають, а жінки збирають хліб серпами і на кожному кроці на вбитих натрапляють… Знайшов початок майбутньої пісні, довго шукав середину, потім і кінцівка знайшлася: “Мати, мати, жде свого солдата, а солдат спить вічним сном…” Звісно ж, не обійшлося без чарки “за знайомство”, після чого Толік всю ніч збуджено награвав і наспівував – пробував, як звучить пісня… Наші сусіди по готелю не могли ніяк заснути – гамселять йому кулаками в стіну і двері – доки ти будеш там товктися?! Словом, досиділися, незчулися, як ніч промайнула. Дивимося – надворі вже сіріє, хоча одразу не второпали: вечір то чи ранок? Вранці я поклав перед Толею текст. Він
довго читав, нічого не кажучи, переписав вірші на чистий аркуш (завжди так робив – кожний текст власноручно переписував). Нічого не виправляв, лише запитав: “Як ти здогадався, що мені треба було?” – “А у мені так само звучала музика, і я її по-своєму виношував”. Потім Анатолій взяв баян і розтягнув міхи…

…Десь за тиждень вже у Черкасах телефонує: зайди, послухай! Прийшов я на репетицію, сів збоку. Анатолій почав розспівування з хором. Настроював його, як музичний інструмент. Потім всі встали. Низьким грудним контральто Ольга Павловська заспівала, хор підхопив – у мене поповзла мурашва по спині, заворушився чуб на голові! Ось тоді я відчув: народилася велика пісня, яка не залишить байдужим нікого. І донині щоразу, коли чую цю пісню, у мене щемить серце і навертаються сльози. Скільки б після того я не слухав цю пісню, Ольжин голос виривався із такого журливого пекла, що аж страшно було слухати – якесь магічне дійство творилося…

…Після гамірливих нічних музикувань обурені сусіди по готелю написали… скаргу в Золотоніський райком Компартії України. Мовляв, “приймайте міри”: поселили якогось дивакуватого музиканта, а він цілу ніч нікому не давав спати!.. Та великий, справді епохальний, твір вже нічого не могло зупинити. Вперше його виконали на радянські Жовтневі свята 6 листопада 1966 року в сесійному залі Черкаської обласної ради перед учасниками урочистих зборів.

Анатолій Пашкевич:

– Після традиційного нагородження передовиків сільського господарства виступав лише наш хор, програма була дуже відповідальна. У першому ряду сиділи високі партійні чиновники, навіть представники ЦК. Спершу прозвучала моя “Дума про землю черкаську”, а потім – “Степом, степом”. І це справді був вибух! Мабуть, не було жодної людини у залі, яка б не притуляла хусточку до очей. Пісня готувалася важко, і не тільки через складність виконання, а й тому, що хористи не могли спокійно співати, бо спазми стискали горло. Кілька разів хор зупинявся від неймовірних емоцій, та і я не міг вже сльози зупинити. Беру себе в руки і тихенько, але твердо, наказую хористам: “Спокійно, починаємо заново”. А в залі – ні шерехне, тільки то тут, то там хтось, не стримавшись, схлипне…

Після виконання пісні на мить запала тиша, весь зал принишк. На кілька секунд запанували той рідкісний шок і глибока задума, які ще не потребують ані оплесків, ані вигуків “браво!” І аж потім вибухнув грім оплесків, що не вщухав кілька хвилин. Подібна реакція супроводжує пісню й донині…

Анатолій Пашкевич:

– Призначалась “Степом, степом” для хорового концертного виконання. Щоправда, я спочатку думав соло віддати чоловікові-басу і навіть пробував це робити. Та зрештою, коли послухали Олю Павловську, всі сумніви відпали самі собою: так, як вона, її ніхто не співав. Слова й мелодія лягли на її голос, як зерно в добре підготовлений грунт. Це той випадок, коли нерозривно поєдналися слова, мелодія і голос виконавця… Пам’ятаю, не раз під час виконання пісні на концертах хор, бувало, зупинявся, бо голосники у виконавців спазмувало від схвильованої реакції залу…

Пригадує перша й основна виконавиця “Степом, степом”, народна артистка України Ольга Павловська:

“Спочатку автори задумували, що ця пісня буде для чоловічого хору. А я прослухала її і почала переконувати – це для жіночого голосу, це ж як плач по загиблих на війні. Я була зовсім маленькою, але пам’ятаю той страхітливий тиждень, коли моїй бабусі Олі принесли три похоронки – на чоловіка і двох синів. Хата у неї була на околиці села, біля цвинтаря. Вона сиділа під тином і все дивилася, дивилася на хрести. Навряд чи у нас в Україні якусь сім’ю обійшла тоді смерть стороною. І мені дуже хотілось спробувати заспівати цю пісню. Йдучи у відпустку влітку 1966-го, я отримала від Пашкевича заповітні ноти. Вчитувалась уже в дорозі. Приїхала до мами на Житомирщину, в село Лебединці, – там і почалась робота над піснею. Мама стала моєю першою слухачкою. Коли заспівала їй – вона заплакала…”

Зі спогадів Героя України Раїси Кириченко:

“Від слів, що лягли на серце, починається моя робота над піснею. Озвуться слова в душі, тоді знаходжу той ключ, який розкриє образну тональність твору. Згадуються рядки, які не те що заспівати, а навіть промовити без хвилювання не можна:

Степом, степом – людям жито жати,

 Степом, степом – даль махне крилом.

Мати, мати жде свого солдата,

А солдат спить вічним сном…

 Була я колись у Нью-Йорку, виступала в концерті у приміщенні ООН. Після концерту – ми вже виходили – до мене підійшла невисока така жіночка, американка. Дивлюсь, а в неї на очах сльози. Обняла мене, цілує… Виявилося, що в неї п’ятеро дітей. “Мені стало страшно, – пояснила вона через перекладача, – адже й мої сини можуть загинути”.

…І ось через багато літ, у 1995 році, знову побувала на американському континенті, цього разу в Канаді. Люди стоячи слухали “Степом, степом”… На першому концерті я розгубилася. Подумала: може, це якийсь протест? А виявилося, що люди так пошановували нашу пісню”.

(“Українська газета”, листопад 1996 р.).

Віктор Астаф’єв. Вдячний уклін із Сибіру…

Пісня-реквієм – наша, українська, – перекрила, без сумніву, російські “степи широкие”, тому й полетіла далеко за межі України. Це у свій час визнав і видатний російський письменник, публіцист, громадський діяч Віктор Астаф’єв (1924 – 2001), якого ще за життя сучасники називали класиком, уособленням людини-совісті. “Степом, степом” полонила Віктора Астаф’єва ще задовго до його особистого знайомства з авторами. У спогадах він не раз зізнавався, що давно любив і Черкаський народний хор, і черкаську землю, визволяв Шевченків край від фашистів. А у кінці 1980-х років приїздив на Черкащину до своїх фронтових побратимів і тоді ж познайомився з А.Пашкевичем та М.Негодою. Пісня “Степом, степом” так припала до душі російському письменни
кові, що він її неодноразово згадував у своєму знаменитому творі “Царь-рыба”.

Із листа В.Астаф’єва в Черкаси: “Поклон из Сибири! Песню вашу “Степом, степом” считаю таким же гимном, как и гимн Кобзаря “Реве та стогне Дніпр широкий”. Жить им в веках, а я буду еще и еще писать, пользуясь ее прекрасной, душу рвущей правдой, вещим звуком. Поклон и спасибо. Астафьев. 15 сентября 1984 г. Овсянка на Енисее”.

Пізніше російський письменник присвятив “Степом, степом” та її авторам свою публіцистичну  оповідь.

Виктор Астафьев. “Печален лик поэта” (фрагмент):

“…Другое дело украинцы! Эти посмотрят на тебя, на округу, на свет белый, глаза их вдруг отдалятся, лицо сделается строго и печально, весь лик, в особенности жиночий, выдает долгий и далекий внутренний стон: “А, люды добри! Ну як же нэ заспиваты?..”

И “ой” – обязательно это “ой” – в каждой песне выдох этот, причем в озорной, в искрометной он чаще бывает, чем в печальной, истомной, той пространственной, душу переворачивающей песне, которую еще на Украине только и услышишь, да и то не везде, там, где живо еще материнское дыхание, жизнь не загажена отходами современной культуры и гибельного прогресса: “Ой на гори та й женци жнуть…”; “Ой, кумэ, нэ журысь…”; “Ой казала ж мэни маты, щэ й наказувала…”

…Давно-давно душа в душу перелилась, местом сменилась, и дано было это не понять, нет, лишь почувствовать самым талантливым сынам матерей Украины и благодарно изваять лик ее на иконе, на полотне, винясь, выпеть в кручинной песне, стараясь и не умея до конца выразить всю любовь, всю благодарность женщине, не только вдохнувшей в нас нашу единственную жизнь, но и сохранившей ее для нас.

Где он? Куда запропастился тот безымянный казак – каторжник, крестьянин ли, что выдохнул однажды: “Маю жинку, маю маты, тилькы их нэ бачу…”

И откликнулись, не могли не откликнуться современные творцы на тот давний зов, потому что сами они плоть от плоти Кармалюка, его жинки, их маты, из той же белой-белой хаты с садочком…

В сердце Николая Негоды и Анатолия Пашкевича воскресло ответным эхом: “Маты, маты ждэ свого солдата, а солдат спыть вичным сном…”

Великая песня! Великий гимн украинской матери, всем матерям мира, всесветлый крик, стон, выдохнутый поэтом и подхваченный музыкантом…”

(“Литературная газета”, 13 березня 1991 р.).

ВІДГОМІН “СТЕПУ…”

Цій унікальній за емоційно-драматичним масштабом пісні випала особлива доля – її почув увесь світ. Через багато років А.Пашкевич скаже: “Як на мене, кожен етап життя у людини, як і кожен період творчості, по-своєму цікавий і неповторний. Візьміть, скажімо, “Степом, степом” – пісня й справді настільки тоді популярною була, що мені, молодому, було навіть важко збагнути… А якби я зараз написав її, чи набула б вона такого розголосу? Не знаю. Тоді був якраз її час… Вона вибухнула сумом правди і великих втрат, влучила в самісінькі серця, тим паче, що події війни були ще дуже свіжі в пам’яті…

“Степом, степом” стала нашим національним надбанням і увійшла у “золотий” збірник “Головні пісні і мелодії України”. Велична й сувора, пісня вже майже 50 років продовжує хвилювати душі слухачів. Світоч української культури Олесь Гончар, захоплений громадянською, гуманістичною і емоційною величчю твору, назвав його “реквіємом українського народу”…

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.