Сандармох. Урочище всеукраїнської скорботи

Про Сандармох у нас заговорили вголос наприкінці минулого століття. “Моторошне слово “Соловки” знає кожен українець. Як і кожна людина, яка мала нещастя бути “советским человеком”. 1997 року в нашу свідомість увійшло ще одне – “Сандармох”, – пише у своїй книзі “Світло людей” в’язень сумління, публіцист, історик дисидентського руху Василь Овсієнко.

75 років тому на початку листопада – власне, якраз “на честь свята”, до 20-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, – була проведена “спецоперація”: за п’ять днів убито 1111 людей. Ось такий “дарунок” Великому Жовтню, а власне, його наслідок…

…2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило протокол П 51/94 “Про антирадянські елементи”. Цим документом було зобов’язано секретарів обласних, крайових, республіканських організацій і представників НКВС взяти на облік усіх “куркулів та карних в’язнів”, які повернулися із заслання й ув’язнення, з тим, щоб найбільш ворожих із них заарештувати і розстріляти в порядку адміністративного переведення їхніх справ через “трійки”, а решту вислати у вказані НКВС місця. “ЦК ВКП(б) пропонує в п’ятиденний термін подати в ЦК склади трійок, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само кількість осіб, що підлягають висланню”, – пише дослідник Іван Чухін у книзі “Карелія-37. Ідеологія й практика терору”.

Операція розпочалася 5 серпня 1937 року і мала тривати чотири місяці. Насправді ж вона була припинена за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, тобто тривала понад 15 місяців. На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за

І і II категоріями (І – розстріл, II – ув’язнення, співвідношення 3:1).

“Знизу” посипалися звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося “соціалістичне змагання” за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І категорією, висувалися “зустрічні плани”. Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався за таким збільшенням –

5, 29 вересня та 11 грудня 1937 року. Після того, як і його розстріляли, в січні 1938 року новопризначений в. о. наркома Олександр Успенський – двічі: 17 лютого і в травні 1938 року, пише автор книги “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.). Джерелознавче дослідження” Сергій Білокінь.

Дія “трійок” поширилася на всі категорії населення. Окрім “куркулів та кримінальників”, під репресії потрапили “контрреволюціонери” різних мастей, “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “націоналісти”…

Усього в 1937–1938 роках до розстрілу з політичних мотивів були приречені 681692 особи, з них 631897 – позасудовими “трійками”, розповідає дослідник Борис Соколов у книзі “Наркоми страху. Ягода. Єжов. Берія. Абакумов”.

Безперечно, репресії зачепили всі народи тодішнього СРСР. Та все ж ніхто не пам’ятає, щоб у концтаборах сидів хоча б один “російський буржуазний націоналіст” (див.: Жак Россі. “Довідник по ГУЛАГу”). А от “українські буржуазні націоналісти” були вже в 1930-х роках найчисленнішою групою кожного політичного концтабору. “Так тривало аж до кінця 80-х (засвідчую особисто)”, – пише Василь Овсієнко.

Наймасовішу за всю совєтську епоху “чистку” суспільства від елементів, непридатних для будівництва комунізму, теоретично обґрунтував новий нарком НКВС Микола Єжов, а зредагував та схвалив сам вождь Йосиф Сталін.

За даними московського “Меморіалу”, заарештовано було 1 мільйон 725 тисяч осіб, розстріляно – 815 тисяч. В Україні, за офіційними даними, в 1936 році заарештували 15717 осіб, у 1937-му – 159573, у 1938-му – 108006 (Юрій Шаповал, “Апогей тероріади”).

Твердження, що Великий Терор був спрямований лише проти партійних кадрів, хибне: комуністів у 1937 – 1938 роках було заарештовано 110 – 113 тисяч. “Тридцять сьомий – це гігантський масштаб репресій, що охопили всі регіони й усі без винятку верстви суспільства, від вищого керівництва країни до безмежно далеких від політики селян і робітників”, – сказано у Тезах Міжнародного “Меморіалу”. Всього в ході кампанії було репресовано понад

2 мільйони осіб.

Відомо, що виконував ці вироки капітан Матвеєв Михаїл Родіонович. Ім’я ката випадково було виявлене в 1996 році у кримінальній справі 1938 року про перевищення ним повноважень при розстрілі під Медвежогорськом (розстріляних добивав якоюсь металевою “колотушкою”). У згаданій кримінальній справі вказувалося, що в’язнів зі станції Кемь партіями возили до СІЗО Бєлбалтлагу, що в Медвежогорську, на північному березі Онезького озера, на 300 кілометрів південніше від Білого моря. СІЗО в Медвежогорську вміщало 300 в’язнів, тому доставляли їх із Соловків партіями. Впадає в око розрив між розстрілами 27 жовтня і 1 листопада. Стався інцидент: була спроба втечі при вивезенні до місця розстрілу першого етапу, що прибув 27 жовтня. Процедуру перевезення Матвеєв удосконалив: в’язнів роздягали до білизни, зв’язували по двоє, запихали в роти кляпи, скидали штабелями в машини і так везли.

Більшість українців за окремим списком “Всеукраїнського центрального блоку” були розстріляні 3 листопада.

А тепер уявіть собі моторошну картину: творця театру “Березіль” режисера Леся Курбаса, зв’язаного з драматургом Миколою Кулішем, академіка Матвія Яворського, зв’язаним із п’ятим за списком письменником Мирославом Ірчаном, професора філології, поета-неокласика Миколу Зерова з письменником Михайлом Козорізом…

Того дня було також розстріляно міністра освіти УНР Антона Крушельницького і його синів Остапа (24 роки) та Богдана (31 рік), міністра фінансів УРСР Михайла Полоза, професора Сергія Грушевського, письменників Валер’яна Підмогильного, Євгена Плужника, Павла Филиповича, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Марка Вороного, Олексу Слісаренка, Михайла Ялового. Тут упокоїлися наук
овці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР, родом голландець Олексій Вангенгейм – у списку “українських буржуазних націоналістів” він – третій.

Це були молоді та середнього віку люди, які ще створили б неоціненні духовні скарби для свого народу, володіючи якими, ми стали б урівень із іншими цивілізованими народами. Дехто з них, може, дожив би до наших днів. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли тупого, малограмотного ката Матвеєва змінили хід нашої історії…

Серед тих, чия остання адреса – Сандармох, були знаменитий адвокат росіянин Олександр Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), московський літературознавець Микола Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Флегонт Волинець, татарський громадський діяч Ізмаїл Фірдевс, голова московського циганського табору Гого Станеско, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, католицький адміністратор Грузії Шио Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Холід Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), Ніколай (тамбовський), Петро (самарський), лідер баптистів СРСР Василь Колесников, отець Петер Вейґель – посланий Ватиканом для перевірки даних про переслідування віруючих у СРСР…

Смертника ставили на коліна, і капітан Матвеєв стріляв із револьвера у потилицю. Убитого підручні скидали в яму. Трупи присипали вапном і засипали…

А кат М. Матвеєв був нагороджений орденом Червоної Зірки і помер у Ленінґраді 1971 року.

Ще одну групу, 509 в’язнів (протоколи “тройки” №№ 134, 198 і 199 від 10 і 25 листопада), вивезли з Соловків до Ленінграда й розстріляли 8 грудня, в тому числі 89 осіб з України. Серед них – Володимира Антонівна Крушельницька, Гео Шкурупій, а також російський філософ, духовний священик Павло Флоренський.

Останню групу, 200 в’язнів, вирок яким було винесено 14 лютого 1938 року (протокол

№ 303, фактично розстріляно 198), не могли взимку вивезти на континент. Є підстави вважати, що їх розстріляли прямо на Соловках.

Чому приречених мусили вивозити на континент? Так большевики намагалися сховати сліди злочинів, а Соловки кам’янисті, тут ніяк викопати ями для великої кількості трупів.

27 жовтня 1997 року в Сандармосі з ініціативи Санкт-Петербурзького громадського об’єднання “Меморіал” уперше було проведено День пам’яті жертв політичних репресій. У них узяли участь і українці. Євген Сверстюк привіз дубового хреста роботи Миколи Малишка з написом “Убієнним синам України”, Іван Драч сказав скорботне слово, кобзар Микола Литвин співав загиблим рідних пісень, священик УАПЦ Павло Бохняк справив панахиду. Були там і Лариса Іванівна Крушельницька, кореспондент “Вечірнього Києва” Володимир Щербина, телевізійник Борис Гривачевський. У пресі й на телебаченні тоді з’явилася низка повідомлень і статей. Служба безпеки України, Інститут української археографії та джерелознавства НАН України видали три томи документів “Остання адреса. До 60-річчя соловець-кої трагедії”. Україні відкрилася ще одна трагічна сторінка її історії.

Відома українська письменниця Оксана Забужко в одному з інтерв’ю наголошує: “1937-й був роком, коли “революція почала пожирати своїх дітей…” Щодо 1937-го, то можна нічого не розповідати про радянську владу, достатньо лише сказати, що, аби відсвяткувати (так!)

20-ту річницю “Великої Жовтневої соціалістичної революції”, за п’ять днів було вбито 1111 людей. Просто масове людське жертвопринесення “на честь свята”, як у культах інків чи майя. Такий собі капітан Матвеєв власноруч із пістолета за чотири дні розстріляв у потилицю 1111 душ. І коли знати, ЩО то були за люди й наскільки кращим було б людство, якби їхні голови не лягли в урочищі Сандармох, а продовжили мислити й творити… Розумієте, цього ніколи не можна забувати: що один якийсь капітан Матвеєв здатен водномить заблокувати розвиток людства, завдати йому такого “внутрішнього перелому”, на лікування якого потрібні будуть навіть не десятиліття, а століття…”

Кат Матвеєв цілив у голови геніїв, письменниця продовжує: “Я кажу “генії” без перебільшення. В українському “Списку Сандармоху” їх принаймні чотири. Це Курбас – один із найзнаковіших реформаторів європейського театру. Режисерів такого класу в новітній історії – одиниці. Друга геніальна постать – Микола Куліш, досі недооцінений та недопрочитаний. Це Микола Зеров – геній перекладу, трансмісії, посередництва між культурами. Й, нарешті, прозаїк, якого особисто я радянській владі не пробачу й якого вона винна особисто мені, – це Валер’ян Підмогильний. Його забрали в 34 роки. Для прозаїка – це “вік дебютанта”…

Усі наші сучасні біди – це наслідок сатанинської селекції, під час якої була фізично знищена найкраща частина українського народу, а решта – деморалізована, пише Василь Овсієнко.

Письменник Роман Пастух закликає нас пам’ятати, що Сандармох – то “урочище всеукраїнської скорботи”.

 Ми не маємо права усе це забути.

 …Минуло лише 75 років.

Підготувала
Лідія ВІЦЕНЯ.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.