Це рядки з анотації книги, що вийшла під назвою “Три зозулі з поклоном”, а її презентація стала для полтавців справжнім явищем: давно тут не було такого потужного сплеску емоцій, але емоцій не вибухових, як у звичних шоу, від яких зносить дах у сучасних залах: тут заледь витримувало серце. Мовчки, в собі. І це читалося у сотнях очей, які так само намагалися тримати в своїх берегах сльози. Він був таким, Григір Тютюнник, і таким навіки залишиться: справжнім, потужним, ранимим і – болючим. “У тебе, Грицьку, незахищене серце. Ти його хоч рукою прикривай”, – казав йому старший брат Григорій Тютюнник. А сам він, відповідаючи на запитання, чи є в нього секрети творчості, якось відповів: “Та є! Є! Повна душа болю! Передаю секрет – біль… Беріть!.. Так ви ж його не візьмете”…

І оцю справжність письменника намагалися відкрити полтавцям учасники презентації вже названої книги Григора Тютюнника – її видавець Микола Кульчинський, ректор Полтавського національного педагогічного університету, письменник Микола Степаненко та гості з Києва Петро Засенко і Григорій Булах. Відбулося дві зустрічі в Полтаві – у великій залі педагогічного університету та в музичному училищі, а також у рідному селі Тютюнників, у Шилівській школі Зіньківського району, де нове видання було подароване учням, студентам, бібліотекам і просто читачам – учасникам презентацій.

Петро Засенко (відомий поет, співробітник журналу “Київ”) багато років майже щодня був поруч із Григором, вони дружили, разом працювали у видавництві “Молодь”, потім – у “Веселці”. “Я мав щастя пізнати справжність міцної чоловічої дружби – та ще в такі часи…”, – зізнається Петро Петрович. А найкраще розповісти про друга можна, тільки поділившись незабутніми спогадами. Ось лише два з них, але вони стільки повідали про Григора! Друзі часто їздили на вихідні в село Люберці на Київщині до матері Петра Засенка. На старість вона була зігнута, як це часто стається із сільськими невтомними трудівницями. Якось Григір її й запитав: “Мамо, а чого ви так ото зігнулися? Вибачте, що питаю…”. А вона каже: “Сину, та отож як зігнулася у двадцять дев’ятому році над колгоспними буряками, то ніколи було й розігнутися”. У Григора – сльози в очах, і він непомітно для жінки записав для себе її відповідь. І хоч дослівно в ті часи не міг її використати – цензура в жодному разі не пропустила б! – все ж у новелі “Крайнебо” читаємо: “вона була дуже згорблена, мовби нахилилася колись до грядки цибулину висмикнути та й уже не випросталася”. Або ще. Поїхав Григір у Львів, де щороку провідував могилу Григорія Тютюнника, і там дружина брата сказала до Павличка, зустрічаючи його на порозі: “Ой, Дмитре, ми так давно бачилися – твої очі раніше пекли, а тепер тільки голублять”. Через багато років Григір Тютюнник використав цей запис у новелі “Три зозулі з поклоном”.

Саме цю новелу прочитав студентам педуніверситету наш земляк, письменник, народний артист України Григорій Булах. І зал, здавалося, й не дихав – слухав…

Твори Григора Тютюнника ще за його життя були перекладені майже всіма європейськими мовами, бо це – світовий рівень творчості, наголосив Петро Засенко, дарма, що сам письменник був, звісна річ, “невиїзним”. Світ сам ішов до нього…

І маємо бути вдячні тим, хто й сьогодні йде до нього, видаючи його книги, – як Микола Кульчинський, як Петро Засенко – він минулого року видав зібрання творів Григора Тютюнника під назвою “Холодна м’ята”. В ньому максимально відновив тексти творів у тому вигляді, в якому вони виходили з-під пера незабутнього друга, до “прочитання” надто уважними вишколеними системою цензорами. “Холодна м’ята” вийшла у світ якраз у час, коли минуло 30 років, як Григір Тютюнник пішов із життя. “Сам пішов, – підкреслює у виступах і в передмові до свого видання Микола Кульчинський. – Не витримавши життя в суспільній атмосфері лицемірства і цькування усього справді українського…”

І тому він болить нам, наш Григір, і має боліти довіку й по нас – як докір, як заклик жити по правді в цьому світі, бути собою, берегти свою Україну.