10 грудня 1991 року Верховна Рада України ратифікувала Угоду про утворення СНД і денонсувала договір 1922 року про утворення СРСР. Підтримавши рішення “біловезької трійки” про співробітництво в політичній, економічній, гуманітарній, культурній та інших сферах, український парламент водночас проголосував і за “Застереження Верховної Ради України до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав”. Акцент у “Застереженнях” (12 пунктів) було зроблено на збереженні самостійності й незалежності України, яка вступає до СНД.

Після підписання 21 грудня в столиці Казахстану Алма-Атинської декларації до Співдружності приєдналося 11 із 15-ти колишніх республік СРСР. Згодом членом об'єднання стала й Грузія.

Нині, на думку багатьох експертів, СНД перебуває у кризовому стані й поступово перетворюється лише на консультативний орган. 2009 року альянс втратив одну з країн-учасниць – після російсько-грузинського військового конфлікту Грузія вийшла зі складу Співдружності.

Серед причин, що протягом усіх років існування СНД лише послаблювали її позиції, називають багатовекторну зовнішню політику більшості країн-учасниць, відсутність системи відповідальності за виконання прийнятих зобов'язань та чітких цілей усередині самого альянсу, низькі результати практичної діяльності.

Визнаючи необхідність реформування об'єднання, лідери СНД так і не дійшли спільної думки щодо найоптимальніших шляхів цього процесу. Теоретичні засади проблеми відображено в Стратегії економічного розвитку СНД до 2020 року, яку було ухвалено 14 листопада 2008 року на засіданні Ради глав урядів СНД в Кишиневі. Вона спрямована на забезпечення всебічної економічної співпраці держав СНД. Експерти наголошують, що, попри аморфний стан Співдружності й різкі заяви на її адресу самих членів альянсу, тенденцій до припинення існування об'єднання не спостерігається.