Безсумнівно, чимало колег, дізнавшись, що йдеться про легендарний народний самодіяльний фольклорно-етнографічний колектив “Древо” Крячківського сільського клубу, що у Пирятинському районі, не погодяться з доречністю спроб відкрити його для читача заново: гурт протягом багатьох десятиліть шанують і в Україні, і за кордоном, про нього вже писано-переписано, адже лише перерахунок творчих перемог колективу займає щонайменше дві сторінки. Про ансамбль відзнято вже кілька документальних фільмів, сама неперевершена в народному співі Ніна Матвієнко називає себе його донькою. Та все ж…

Вітання

Учасники гурту зібрались для інтерв’ю у хаті керівника та засновниці колективу, заслуженого працівника культури України Ганни Якимівни Попко. Причому вжити це тепле українське слово “хата” хочеться спеціально – щоб не применшити почуття господині до розвішаних на стінах вишиваних окрас, до таких далеких від іконописних канонів, але тим і щирих у народному розумінні релігії, картинок на християнські мотиви. Все сприяло тому, щоб розпочати спілкування легко й невимушено, та виявилося, що у “Древа” – свій задум: жіночки вирішили привітатися із гостями піснею.

Певно, на третьому рядку, попри бажання втримувати на обличчі принаймні осмислений вираз захвату, в колінах уже снувало легке тремтіння… Ховаєш очі додолу, а там під столом дрімають акуратно покладені на бочок хазяйчині валянки… І ця, безумовно, випадкова деталь не залишає навіть найменшої аналогії з присутністю на концерті – в енному ряді, серед сотень інших глядачів. Роззуває й невідворотно веде за піснею, по “колючій шипшині”, так пронизливо та жалібно, що рятунком звучить уже будь-який інший, нехай і так само сумний, рядок: “Ой лечу, лечу, поміж аличу…”

Унікальне багатоголосся

– Я не можу сказати, скільки саме ми виконуємо пісень, але думаю, що навряд чи є в області колектив із багатшим репертуаром, – говорить Ганна Якимівна. – Минулого року, коли відзначали 50-річчя творчої діяльності, а заодно й мій 80-й день народження, спробували скласти список хоча б самих назв пісень. Та де там, якщо він невпинно поповнювався протягом такого тривалого часу.

– Ти ж мені, Якимівно, диктувала, а я записувала, – додає Надія Микитівна Роздабара (вона також була біля витоків “Древа”. – Авт.), – то один листок списали, другий, 150 пісень перелічили і бачимо ж, що їм ні кінця ні краю немає…

Невдовзі вже не можна буде не відзначити цю цікаву особливість спілкування всередині самого колективу – як у пісні: ледве обривається один голос, уже вступає інший.

– Ви не почуєте від нас тих народних пісень, які в кожного українця на слуху. Ми ж намагаємось виконувати тільки суто Крячківські, ті, що співали з давніх-давен саме в нашому селі. А їх так багато, що всі тільки дивуються, наскільки талановиті жили тут люди, – продовжує Ганна Попко. – У мене дуже добре співали батьки. Пам’ятаю, як сидить мама за прялкою біля каганця й ніби аж світла додає йому своїм голосом… От я й досі згадую і її пісні, й ті, що чула вже від зовсім старих односельців.

– Думаємо, була і в нас своя Маруся Чурай, – підхоплює Надія Роздабара. – Колись давно приїздив із Києва відомий фольклорист, композитор Володимир Матвієнко, то дивувався, наскільки складні для виконання у Крячківці пісні, а що вже сумні…

Перші згадування про Крячківку датуються 1712 роком. Йдеться про те, що ці землі були подаровані козаку Кряку. Втім, не всі згодні з такою версією походження назви села, мають підстави й для іншого припущення: річки та болота на довколишніх місцевостях завжди приваблювали численні стада перелітної водоплавної птиці, зокрема крячків.

Як би там не було, але в різних куточках світу шанувальники автентичного народного співу знають сьогодні про Крячківку саме як про батьківщину унікального колективу, що, досконало володіючи оригінальною технікою багатоголосся, виконує старовинні пісні ХVІІІ – ХІХ століть. Серед цих творів багато обрядових (близько ста тільки весільних), козацьких, бурлацьких, а також щедрівок, колядок…

Українські пісні над Одером

Звісно, склад гурту вже неодноразово змінювався. Сьогодні Ганна Якимівна із зажурою згадує ті часи, коли була молодою. 1980-го колектив посів перше місце в республіканському радіоконкурсі “Золоті ключі”, невдовзі “Древо” вже записували на фірмі “Мелодія” у Москві… З останньої поїздки гурт повернувся тільки півроку тому. В Польщу, у Вроцлав, його учасників запрошували на прохання молодих артистів із 18 країн, які бажали навчитись українському народному співу.

– На підготовку було відведено лише два дні, а на третій уже мав відбутися концерт, – розповідає Надія Микитівна. – Ой, як же ж старалася там одна іспаночка, так же ж хотілося їй і першим, і другим голосом поспівати. А мені якось не дуже й вірилось, що за такий короткий час можна досягти гідного результату. Та ось у переддень концерту чуємо, а в готелі, де ми жили, вже й без наших підказок залунала українська пісня. Аж ніби за вікнами замість Одера потік сам Дніпро…

– Наприкінці 1990-х, коли я прийшла в колектив, – згадує одна з молодших учасниць “Древа” Валентина Володимирівна Роздабара, – не знала, чи й переборю хвилювання від того, що опинилася пліч-о-пліч з людьми, яким раніше так палко аплодувала. Пам’ятаю, як приїхали на один із фестивалів у Полтаву, люди біжать: “Древо” приїхало!”, обнімають, цілують, Якимівну на руках носять… Дивлюсь я на це й аж страшно стає. Отож на наступному фестивалі, в Харкові, не наважилась на сцені й рядка проспівати, відкривала рота й тільки вдавала, що виконую пісню. Оце так боялась заплямувати імідж гурту.

Недоціловані руки

Нині у “Древі” вісім учасників. Наймолодшим – лише трішки за сорок. Якраз їм свій досвід і передають старші виконавці. До приїзду гостей колектив уже звик – заради нього ж у Крячківку навідуються не тільки з Києва, а й із багатьох закордонних, заокеанських міст, по яких розсіяла українство наша історія. Візити журналістів – ще один привід для співучих селян ущільнити свій і без того перенасичений усілякими господарськими справами день. “Я ж череду сьогодні пасу”, – зізнається, між іншим, Валентина Володимирівна. “Звісно,
ми не щодень сходимося співати, – продовжує Надія Микитівна, – у кожного ж вистачає роботи. Постійні репетиції – це перед творчими поїздками, а між ними зустрічаємось лише вряди-годи: як пригадає Якимівна нову пісню чи коли вдарить дзвін, як оце сьогодні, тобто гості з’являться на порозі, тоді й витягаю свій народний костюм, в якому, до речі, 1927 року вінчалась моя свекруха…”

Цікава сторінка у біографії “Древа” й дружба з українським рок-гуртом “Брати Карамазови”. Були в столиці й спільні виступи. Після одного з них Олег Карамазов став на сцені навколішки й назвав “Древо” кращим колективом у світі. Щоб пересвідчитись, чи не був то часом просто вияв шани до літніх людей, Надія Микитівна Роздабара поспішила з розпитуваннями до молодіжної рок-публіки й почула ще тепліше зізнання: “Ваші ж пісні, ніби мамина колискова”.

Після концертів їм часто цілують руки. Ганна Якимівна сердиться: “Мені це не подобається. Соромно. Не звично. Це знатним – нехай, а таким, як ми…” Хтозна чому, але саме після цих, дивовижно несправедливих, але від того ще прекрасніших у возвеличенні чеснот нашого народу, слів спадає раптом на думку власний, якщо завгодно – приватний, висновок про те, що ж так вабить навідуватись у Крячківку, чому так тепло у цій рушниковій хаті… Пам’ятаєте надзвичайний український колорит, дарма що російськомовного, мультфільму за мотивами нашої народної казки “Жив-був пес”? Великою мірою його створюють там пісні саме у виконанні “Древа”. І, напевно, почувши настільки органічний, споріднений із нашим довколишнім світом спів у дитинстві, будеш шукати його вже завжди.