Земля наша має різне призначення, і навіть сільськогосподарські угіддя можуть використовуватися за різними напрямками, і сьогодні я з усією відповідальністю кажу “ні” продажу землі. Бо тим шляхом, яким ми пішли в реформуванні й роздержавленні землі, а за 20 років ми фактично ні до чого так і не дійшли, сьогодні категорично не можна рухатися. Отож ставити питання про запровадження ринку землі теж не можна. Хто мені дасть відповідь на, здавалося б, просте запитання: а чи є потреба зараз продавати землю? Сьогодні сільське господарство, ті підприємства, які сформувалися й орендують землю, почали потроху оживати, оновлюватися, завдяки тому, що в 2000 році було запроваджено фіксований податок на землю. Але ж ми бачимо й інший, так би мовити, загрозливий, напрямок розвитку виробничих, земельних відносин, які формуються. І я думаю, що ситуація не повинна підганяти нас до того, що, мовляв, тільки-но почнемо продавати землю, розв’яжемо всі ці проблеми. Це може, навпаки, ускладнити ситуацію на землі, бо коли ми прийняли Земельний кодекс, який надав право власності тим людям, котрі отримали земельні паї, ми передбачали прийняття ще чималої низки підзаконних актів, але так нічого й не було прийнято.

Давайте звернемося до Конституції. А вона гарантує рівні права всім громадянам України. І в тій самій Конституції написано, що земля – це національне багатство, яке належить всьому українському народові. Й право на безкоштовне отримання землі мають не лише ті покоління, які отримували її на початку 1990-х років у вигляді паїв, присадибних земельних ділянок. Адже концепцією Конституції передбачалося право лише на одноразове безкоштовне отримання землі, а в нас вийшло так, що тоді, на початку 1990-х, люди отримали все. А що сьогодні отримають люди, які прийшли працювати в аграрному виробництві, адже нерозпайованої землі вже немає?

Ми говоримо молодому спеціалісту, мовляв, приїжджай у село, купиш землю. Але за що? Він приїжджає з дипломом і – ні копійки грошей за душею. Цьому спеціалісту ми зараз у селі не будуємо житло, не допомагаємо кредитом, бо в держави немає коштів. А ми ж говоримо, що земля – це галузь, це технологія. І вона потребує високоосвічених, висококласних фахівців, які повинні мати не гірші умови,  аніж у місті. Отож, щоб рухатися шляхом реформ, все потрібно проаналізувати. Це – як диктант: учень написав, допустив помилки, отримав “двійку”. Йому кажуть – перепиши, напиши правильно. У нас же зробили реформи, допустили помилки, за що треба ставити “двійку”, й далі продовжують робити помилки. Та годі уже, треба зупинитися. Давайте визначимо всі недоліки, їх потрібно ліквідовувати, щоб досягти соціальної справедливості.

Візьмемо інший аспект – структура перебування паїв у власності.  Так-от, нині на своїй землі працює приблизно 10–20 відсотків власників паїв, і вже близько 40 відсотків паїв числяться за спадкоємцями. Загалом  земельна реформа повинна проводитися для того, щоб батьки й діти працювали на землі, а не чекали, що від паю можна отримувати нетрудові доходи. Адже що б ми не говорили, а отримання коштів від продажу землі – це нетрудові доходи. Та й коли почнеться продаж землі, повірте мені, ніхто із селян її не зможе купити.

Зараз усе частіше наші політики й законодавці посилаються на світовий досвід. Мовляв, от якби в нас відбувалося все так, як в Америці чи ще десь. Певний час ми не мали таких можливостей, щоб вивчати світовий досвід, але останніми роками почали відвідувати країни Європи й Америки та вивчати, як у них проходили реформи в сільському господарстві. Й знову я хочу повернутися до тих помилок, які ми допустили. Дуже суттєвою я вважаю ту помилку, що було безкоштовно роздано землю одному поколінню, обмеживши інші. Я переконана, що таким чином було значно порушено принцип соціальної справедливості. Зрозуміло, що коли люди отримали Державні акти на право власності на землю – це вже був І етап земельної реформи, яка, щоправда, тривала дуже недовго. Бо на той час ми роздали землю непрацездатним людям, тобто пенсіонерам. А скільки тоді приходило людей, які говорили: “Мій батько не дожив один день і не отримав земельного паю, а проробив усе життя на цій землі…” Вивчаючи досвід Польщі, де земельна реформа також почалася у 1990-х роках, а сільськогосподарські землі мали таку структуру: 75 відсотків – це дрібнотоварне виробництво, а 25 – кооперативи та інші об’єднання, бачимо, що там пішли іншим шляхом. У Польщі були створені національні агентства. Землі дрібних підприємців так і залишилися у них в обробітку, а землі кооперативів чи, так би мовити, колгоспів були передані в національні агентства, і тільки тоді розпочалося реформування. Створювалися сільгосппідприємства, умови різні – можна купувати землю, можна брати в оренду. І в держбюджет від цього йшли кошти. А в нас куди зараз підуть кошти? Хтось, можливо, купить квартиру, хтось, вибачте, проп’є, на тому реформа й закінчиться, але який буде її результат? Конкретна земельна ділянка буде, так би мовити, рухатись, ми її не зможемо знайти, як уже й зараз трапляється. Але ж можна було свого часу залишити певну частину земель за сільгосппідприємствами, а на частину – видати Державні акти. До того ж у законі не прописана відповідальність, немає й кінцевої мети, а що буде з продовольчою безпекою держави, хто забезпечить дотримання сівозмін, хто збереже систему землеробства і хто збереже села, які без виробничої, соціальної інфраструктури перетворяться в, як тепер модно говорити, депресивні території. То невже нам потрібно саме це?

Я часто спілкуюся з ветеранами, й вони говорять: “Тетяно Михайлівно, зробіть усе можливе, щоб не допустити продажу землі”. Або один бездітний ветеран каже: “Чому мені дали землю, а отій Галині, яка має 5 дітей і всі вони працюють в агроформуванні, – не дали. Це несправедливо”. Прості люди ставлять такі запитання. І з їхньою думкою не рахуватися не можна.

 Загалом ми повинні мотивувати людей до праці, до праці на землі, тільки тоді буде держава потужною. Тоді з нею рахуватимуться у світі. Це має бути національним пріоритетом. Треба визначити й спільну відповідальність власника землі та орендаря за збереження родючості грунтів. А не так, як зараз, коли деякі орендарі засіяли усю площу модифікованою кукурудзою, а про гречку й мови немає. А скуплять же землю саме такі.

Для того, щоб земельна реформа відбулася і була результативною, на мою думку, потрібно, щоб при узгодженні змісту статей відповідного закону було враховано пропозиції й поправки фахівців – спеціалістів Держкомзему, народних депутатів України і обов’язково тих, хто працює на землі. Ми ж усі за те, щоб найцінніше багатство нашої держави – родюча земля – служило українському народові, інтересам держави. Збережемо землю – збережемо державу.