“Плоть нічтоже, дух животворить…”

З одного боку – маємо зростання прихованого безробіття, порожні полиці в магазинах, прозорі кордони і масовий наплив молоді в сферу так званого бізнесу (а точніше – спекуляції); з іншого – на політичну арену України ось-ось має вийти молода генерація, не обтяжена компартійним минулим та невмирущим ідолопоклонством.

Маємо корумповане, політично інфантильне суспільство, у якому порушено довір’я між освіченою елітою і народними масами й панує помітне відчуження між різними частинами народу. Це з одного боку. А з іншого – впала залізна завіса, яка впродовж десятиліть відокремлювала нас від цивілізованого світу, і ми мали, хай гірку, можливість зрозуміти, що той світ, поборовши рештки ілюзій щодо «будівництва світлого майбутнього для всього людства», давно вже живе по-людськи, а нам до цього ще йти та йти.   

Можливо, дорога була б коротшою і не такою трагічною, якби ми зуміли вчасно відмовитися від збанкрутілих ідей, змити зі своєї свідомості й підсвідомості тавро бездержавності та позбутися коротких шкільних штанців «діалектичного матеріалізму». Аж ні, не виходить… Із чисто малоросійською впертістю продовжуємо товкти воду в ступі, сподіваючись на те, що Україну порятує лише економіка. Або ковбаса. Або добрий дядечко з-за кордону. Або новий президент чи новий уряд

Україну врятує інше. Її дух, її віра в себе. Прагнення народу збудувати міцну європейську державу і його ж розуміння, що за цим неминуче мають стояти сильна воля і нелегка праця. А що маємо натомість? Брак волі. Нехіть до державотворчої праці. Амбітні, анархічні настрої. Небажання жертвувати власним матеріальним благополуччям. Взагалі небажання жертвувати будь-чим. Навіть отим підозрілим продуктом, який довірливо звемо вареною ковбасою, а насправді це сурогат невідомих речовин, від якого відвертаються і невибагливі дворняги. Очевидно, це наш одвічний комплекс – віддавати перевагу особистому над інтересами держави, і саме в ту пору, коли вирішується її доля. Та коли ж ми нарешті позбудемося його? Невже ГУЛАГи, голодомори, насильницька колективізація, Чорнобильська трагедія – увесь той страшний історичний досвід – не змогли нас, тугодумів, нічому навчити?

Оглянімося довкола, і хоч свята задумані не для цього, спробуймо все ж тверезо і безжально проаналізувати власні хиби, українські парадокси. І, може, тоді ми зрозуміємо щось таке, що допоможе нам позбутися комплексу малоросів, рабського тавра бездержавності. Гірка пігулка, та щоб виздоровіти, її треба проковтнути. 

Ну, скажіть, як умудрилися наші демократи, ще не ставши на ноги, так пересваритися між собою?

Як міг Леонід Кравчук, який свого часу посідав один із головних ідеологічних постів в УРСР, будучи Президентом України, не помічати, що низова, районна, преса в багатьох питаннях займає позицію, далеку від державотворчої?

Тепер маємо нового Президента, який уже в день інавгурації заявляє про можливість надання статусу офіційної російській мові.

Маємо «партію влади», яка намагається зіпхнути відповідальність за сьогоднішній стан в економіці й у суспільстві в цілому на демократів, хоч мусила б нести її сама. Маємо Верховну Раду переважно соціалістичного забарвлення. Маємо недорозвалені, недорозкрадені колгоспи і заводи, і декотрі їхні керівники відважуються цинічно заявляти своїм підлеглим про необхідність повернення батька Сталіна і Колими (хотілося б знати, ким вони себе уявляють на тій Колимі). Маємо напівпаралізовані медицину й освіту. До того ж нам і досі продовжують трактувати Україну як певну кількість населення на певній території, не згадуючи про національну ідентифікацію. Маємо те, що маємо, як любив повторювати екс-президент.

Які ж уроки мусимо взяти з сучасних негараздів?

Насамперед треба виростити в собі державницьку, політичну культуру. Годі дрімати, плакатись і скаржитись на зовнішнього «ворога». Найголовніший ворог, як дуже слушно зауважують фахівці з філософії, історії, психології, – в нас самих. Емоційність, душевність, сентиментальність, доброта – це все типові риси української вдачі. Але, як мовиться, що нас звеличує, те й губить: продовження наших достоїнств – наші вади. А власні вади слід знати і поборювати. Інакше ми знову втратимо державність, як це було вже не раз.

…І все ж мені хочеться завершити ці гіркі, несвяткові роздуми оптимістичною нотою. Дехто стверджує, що незалежність упала на нас, наче недозрілий плід, і тому, мовляв, він такий гіркий. Я дотримуюсь іншої думки. Наша незалежність виболена, виборена всіма поколіннями українства, за нею – страдницька дорога на Голгофу тисяч і мільйонів мертвих і живих, за нею – щасливе прийдешнє майбутніх поколінь. Історія і Всевишній дають нам нині неймовірний шанс – реалізувати невтілену енергію наших дідів і прадідів, збудувати Українську державу. Вірмо: так буде, так станеться. Але мусимо перебороти в собі Хама (за В. Липинським), осягнути нарешті сковородинівське «Плоть нічтоже, дух животворить…» і навіки засвоїти Кобзареве: «Нема на світі України, немає другого Дніпра…»

Тетяна ДЕНИСКО.

(“Зоря Полтавщини”

за 23.08.1994 р.).

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.