Сімнадцять миттєвостей вісімдесят сьомої весни…

17 квітня 1924 року Григорій Климчук народився в селі Абаліха Баз-Карбулацького району Саратовської області. 17 квітня 1942 року його призвали в армію і відправили на війну. Рівно через рік у той же день він був тяжко контужений у бою за Дніпропетровськ. Того ж квітневого дня 1947 року Григорій демобілізувався з армії. У 1948-му – знову 17 квітня – демобілізований фронтовик одружився на дівчині, з якою був знайомий… шість днів. 17 квітня 1951 року через нещасний випадок на роботі Григорій Климчук втратив око.

Торік у цю дату Григорій Мусійович увесь день просидів удома – заради обережності. “Навіть ста грамів ні з ким не випив у 86-й день народження”, – каже. Бо затямив, що 17 квітня для нього – дата, з якою жартувати не можна…

17 квітня нинішнього, 2011, року Григорій Климчук зібрав у себе всю рідню, бо, сказав, не впевнений, що дочекається наступного дня народження: вік і фронтові випробування дають про себе знати, почало підводити здоров’я… З Кременчука приїхали онуки і правнуки, прийшли сусіди, друзі-односельці. 87-й день народження глави роду відсвяткували весело, за щедрим селянським столом. Тож цьогорічний квітневий день виявився для ветерана війни Григорія Климчука цілком щасливим.

Григорій Мусійович живе в добротному будинку на центральній вулиці Шевченкового удвох із дочкою Тамарою. Вірна супутниця життя Тетяна Олександрівна, з якою прожили у злагоді 54 роки, залишила цей світ 5 років тому. Щоб батько не був один, дочка переїхала до нього з Кременчука. У будинку Григорія Мусійовича фотографії скрізь: на стінах, полицях, телевізорі, в альбомах. Переглядаємо пожовклі знімки часів Великої Вітчизняної. Господар згадує пережите…

Коли йому принесли повістку з військкомату, мама Ганна Антонівна напекла пиріжків у дорогу, зібрала речі. “Я взяв сумку й пішов. А вона дивилася вслід і плакала”, – пригадує ветеран. Оскільки до війни Григорій закінчив курси трактористів і працював на тракторі “Універсал” (такий трактор стоїть зараз на постаменті при в’їзді в Решетилівку), то й на фронті йому довірили кермо, і не де-небудь, а в 57-му самохідному артилерійському полку, який був у резерві Головнокомандуючого. Цим полком розпоряджався особисто Йосиф Сталін.

Григорій Климчук возив “катюшу” й допомагав заряджати її під час бою.

“То були перші “катюші”, – каже. – Береш снаряд, заряджаєш, і як тільки машина дає залп – втікаєш, бо після пострілу німці миттєво били у відповідь. Потім я вже залишався в кабіні, хоч і страшно було. Снаряд із “катюші” накривав майже цілий квадратний кілометр. Під час бою доводилося весь час переїжджати з місця на місце”.

Коли загинув водій командира дивізії Костянтина Артем’єва, він узяв особистим водієм Григорія Климчука. Відтоді він не просто скрізь возив комдива, а й певною мірою відповідав за його життя.

17 квітня 1943 року попереду й позаду автомобіля, яким кермував Климчук, одночасно вибухнуло два снаряди. Григорій інстинктивно прикрив очі руками, автомобіль ускочив у воронку… Далі вже нічого не пам’ятав. Отямився в лікарні. Командир також був контужений.

Після одужання Григорій свою частину вже не наздогнав. Приєднався до зенітної роти 95-ї стрілецької дивізії 33-ї армії, яка вела бойові дії на Білоруському фронті. Пізніше її розформували, й Климчук потрапив до штабу 8-ї гвардійської армії, в роту охорони. Там він став особистим водієм начальника штабу Геннадія Прокопенка, якому згодом присвоїли звання генерал-майора.

Григорій Климчук визволяв Варшаву, штурмував Берлін. Одного разу на ту частину дороги в німецькому місті, де щойно проїхав він із начальником штабу, зі страшним гуркотом упала стіна будинку.

– Видно, не судилося загинути, – каже Григорій Мусійович, – стіна впала на мить раніше…

Григорій Климчук був навіть на Нюрнберзькому процесі. А на стіні рейхстагу написав: “Климчук дійшов до Берліна”. Щоб зробити напис, довелося стати на плечі товаришеві, бо внизу стіни вже були густо обписані.

 Після Перемоги над гітлерівцями ще майже два роки служив у армії. Демобілізувався 17 квітня 1947 року.

– Мої однокласниці на той час, коли я повернувся додому, вже повиходили заміж, – розповідає. – Якось одна з них мені сказала: “Хочеш знайти наречену – йди в сусіднє село: там до одного діда онучка приїхала з України”. І я пішов знайомитися з україночкою. На вулиці біля Будинку культури хлопці та дівчата грали в різні ігри – лапту, “горелки” тощо, а вона стояла осторонь. Підійшов, заговорив. Ця дівчина, Тетяна Темник, виявилася гарною: високою, стрункою, темноокою, з довгими русими косами. Але дуже недовірливою. Говорила: “Ти порозважаєшся зі мною й покинеш”. Я провів із нею шість вечорів, і, навіть не поцілувавши жодного разу, 17 квітня 1948 року привів до своєї матері й сказав: “Мамо, я одружуюся!” Того ж дня ми розписалися.

1949 року, коли у подружжя народилася дочка Тамара, стався страшний голод.

– Більшовики-активісти приходили, били комини – шукали зерно, – повертається думками у лихоліття Григорій Мусійович. – Щоб вижила сім’я, за пуд висівок я віддав тоді матерію (відріз тканини), яку з Німеччини матері присилав у посилці. Ще була в мене портупея – і її я на висівки поміняв. А костюми й золоту каблучку 83-ї проби пообмінював на дерть і макуху. На батьківщині дружини – в Україні у 1947 році також був голод, але не такий, як переживали ми у Саратовській області. Моя старша сестра Шура пасла череду та й здоїла якось чужу корову. То господар тієї корови так Шуру бив, що вся в крові була. Тесть із Полтавщини надіслав нам із Танею листа, в якому запрошував переїжджати в Україну – хліб, написав, є, хата є, тільки господарювати треба. Але це зараз для всіх свобода – їдь, куди хочеш, роби, що хочеш, а тоді з колгоспів не відпускали. Виручив нас голова сільради Василь Судаков – видав довідку, що я завербувався на Південний Сахалін. Зібрали ми пожитки й вирушили з дружиною й дитиною на станцію, що знаходилася за 35 кілометрів від Абаліхи, на підводі, запряженій кіньми. Так я опинився на Полтавщині, – підсумовує розповідь господар. І посміхається, згадуючи:

– Дружина сказала мені: “Ти тепер
не разгаварівай, а балакай, бо мене засміють, що я вийшла заміж не за свого”. І став я балакати, і нині не відрізняюсь від місцевих.

Тетяна була ланковою в колгоспі, нагороджена медаллю “За трудову доблесть”. Він працював трактористом і комбайнером, а у вільний час грав у струнному ансамблі сільського Будинку культури. Тетяна гарно співала. Обоє були активними учасниками художньої самодіяльності.

Але фатум 17 квітня, схоже, переслідував ветерана: “З 1951 року дивлюся на світ одним оком”, – говорить Григорій Климчук.

Того дня зранку він здавав зміну іншому трактористові (землю в колгоспі обробляли і вночі). В останню мить побачив, що з гусениці трактора вилетів металевий “палець”. Почав забивати молотком. Раптом метал розколовся, гострий осколок відлетів і вцілив Климчукові прямо в око. Того 17 квітня мати Григорія приїхала до сина на день народження… А він звідтоді завжди 17 квітня остерігається – як би ще не трапилося чогось.

***

Ветеран часто згадує бойових побратимів.

Дуже хотілося б когось із них розшукати, одержати звісточку хоча б від їхніх родичів. Особливо цікавиться, як  склалася після війни доля Степана Оніпка з Полтави, Григорія Матини з Дніпропетровська, Івана Колотія з Решетилівки, Івана Бузуєва з Курганської області. Та й інших, із ким разом пройшов війну.

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.