Отже, в умовах розвитку ринкових відносин проблема створення нового юрисдикційного органу, який би вирішував конфлікти між господарюючими суб’єктами і мав повноваження

й атрибути, властиві судовій владі, який підпорядковується тільки закону, була поставлена на порядок денний самим життям.

Відповідно до Закону СРСР “Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) СРСР у зв’язку з удосконаленням системи державного арбітражу”, прийнятого 26 грудня 1990 року на З’їзді народних депутатів СРСР, ст. 163 Конституції СРСР передбачала, що вирішення господарських спорів у СРСР здійснюється Вищим арбітражним судом СРСР і створюваними в республіках відповідно до їх законів органами для вирішення господарських спорів. Виходячи з вимог ст. 163 Конституції СРСР нової редакції, Верховна Рада СРСР 17 травня 1991 року прийняла Закон СРСР “Про Вищий арбітражний суд СРСР” і Закон СРСР “Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР”.

В Україні Закон УРСР “Про арбітражний суд” був прийнятий Верховною Радою республіки 4 червня 1991 року. Отже, цей момент можна вважати юридичним і фактичним початком створення спеціалізованих органів щодо захисту охоронюваних законом прав та інтересів учасників господарських правовідносин. 6 листопада 1991 року був прийнятий Арбітражний процесуальний кодекс України, який установив процедуру захисту охоронюваних прав та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності. Тим самим уперше в історії України була сформована самостійна система арбітражних судів республіки, законодавчо закріплене здійснення правосуддя у господарських справах спеціалізованими судовими органами.

Важливі напрями вдосконалення організації та діяльності арбітражних судів містилися у прийнятій Верховною Радою України 28 квітня 1992 року “Концепції судово-правової реформи в Україні”, яка відіграла в цілому позитивну роль як у визначенні основних напрямів реформування судів, так і у встановленні кола проблем, що є супутніми і без вирішення яких неможливе становлення судової влади як самостійної гілки державної влади.

Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року нова Конституція України створила фундаментальну правову базу, покликану забезпечити подальший розвиток судово-правової реформи в Україні. У ст. 125 Конституції України, зокрема, встановлювалося, що: система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації; найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України; вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

Після прийняття нової Конституції України було здійснено низку заходів щодо удосконалення організації та діяльності арбітражних судів. Так, 20 лютого 1997 року Верховна Рада України прийняла Закон України “Про внесення змін до Закону країни “Про арбітражний суд”, за яким, зокрема, у тексті Закону України “Про арбітражний суд” слова “арбітр”, “арбітражна колегія” замінені словами “суддя”, “судова колегія”, що ще більше підкреслювало правову природу арбітражних судів як спеціалізованих судових установ для здійснення правосуддя з господарських справ. У 1993–2001 роках низку змін і доповнень було внесено і в Арбітражний процесуальний кодекс України.

Відповідно до ст. 5 Закону України “Про арбітражний суд” в Україні діяли Вищий арбітражний суд України, арбітражний суд Автономної Республіки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва та Севастополя, які становили єдину злагоджену систему арбітражних судів України. Усю систему арбітражних судів України очолював Вищий арбітражний суд України, який був найвищим органом у вирішенні господарських спорів і здійсненні нагляду щодо рішень, ухвал, постанов арбітражних судів в Україні та контролю за їх діяльністю. З моменту прийняття Верховною Радою України Закону “Про арбітражний суд” і до середини 2001 року арбітражні суди України пройшли період становлення і розвитку й упевнено зайняли своє самостійне місце в системі органів правосуддя.

У червні 2001 року закінчувався п’ятирічний термін дії п. 12 “Перехідних положень” Конституції України 1996 року щодо функціонування старої судової системи. Тому на розвиток положень ст. 125 Конституції України, з метою збереження судової системи і судочинства у межах конституційного поля було прийнято ряд законів, що вносили низку суттєвих змін як у судоустрій, так і в судочинство України, що отримало неофіційну назву “малої судової реформи”. Зокрема зміни було внесено до Законів “Про судоустрій України”, “Про статус суддів”, “Про органи суддівського самоврядування”, “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України”, Кримінально-процесуального, Цивільно-процесуального кодексів України. Торкнулися ці зміни також й арбітражних судів України.

Згідно зі ст. 20 Закону України “Про судоустрій України” в редакції від 21 червня 2001 року, систему судів загальної юрисдикції, відповідно до Конституції України, склали “місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України”. За Законом України від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Закону України “Про арбітражний суд” слово “арбітражний” було замінено словом “господарський”. Отже, правосуддя у господарських відносинах почали здійснювати господарські суди. У зв’язку зі змінами в господарському судоустрої 21 червня 2001 року були внесені зміни і до Арбітражного процесуального кодексу України.

Важливим у цьому плані стало прийняття у 2002 році нового Закону України “Про судоустрій України”, яке умовно завершило перший етап судової реформи. У Законі України “Про судоустрій України”, що набрав чинності з 1 червня 2002 року, знайшли втілення конституційні принципи побудови й організації судової влади в Україні. З моменту введення в дію нового Закону України “Про судоустрій України” втратив силу Закон України “Про господарські суди”. Організація та діяльність органів господарської юрисдикції України вступили в новий етап свого розвитку.

Перший етап судової реформи в Україні не зміг охопити всі можливі напрями реформування, зокрема перехід до чіткої спеціалізації судів, який визначено Конституцією. І хоча судово-правова реформа проводиться відповідно до європейських правових стандартів, ціла низка проблем залишається нерозв’язаною або недостатньо вирішеною. Зокрема це стосується фактичної реалізації принципу незалежності судової влади та суддів, належного професійного рівня суддівського корпусу, матеріально-технічного, інформаційного забезпечення судів та соціального забезпечення суддів.

Пер
шим кроком у реалізації такої реформи стало прийняття так необхідного Закону України “Про судоустрій і статус суддів” № 2453-VI від 07.07.2010 року, який втілив у собі основоположні засади організації судової влади.

Головною метою судово-правової реформи визначено формування незалежної судової влади, створення нового законодавства й удосконалення форм судочинства; розмежування повноважень органів державної влади і забезпечення незалежності судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади; реалізація демократичної ідеї правосуддя, виробленої світовою практикою і наукою; створення системи законодавства про судоустрій, що забезпечувало б незалежність судової влади; забезпечення спеціалізації судів, у числі яких обов’язково повинні бути господарські суди; чітке визначення компетенції різних учасників судової системи та ін. А завданнями є визначення шляхів удосконалення законодавства у цій сфері, усунення негативних тенденцій, що сталися внаслідок непослідовності у здійсненні попереднього, так званого першого етапу судової реформи, забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості в діяльності судів, оптимізації системи судів загальної юрисдикції, посилення гарантій незалежності суддів, якісне підвищення фахового рівня суддівського корпусу, підвищення статусу суддів у суспільстві, істотне поліпшення умов їх професійної діяльності, радикальне поліпшення стану виконання судових рішень, створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв’язання спорів, вдосконалення процесуального законодавства тощо.

Оглядаючись на більш ніж 20-річне існування системи господарських судів, можна з упевненістю зробити висновок, що без господарського судочинства було б неможливим становлення ринкових відносин в Україні і їх цивілізований подальший розвиток. Саме господарська юрисдикція забезпечила реалізацію та закріплення демократичної ідеї переходу існуючої раніше планової економіки і домінування державної власності в русло законодавчо врегульованих правовідносин, направлених на обов’язкове врівноваження інтересів державної та приватної власності.