14 грудня – День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

Досить нагадувати – час реально допомагати
Бажання осягнути й зрозуміти те, що пережила інша людина, – цілком природне. У нього бувають різні мотиви, але спосіб утілення тільки один – прослизнути в чужі спогади й обнишпорити в них кожну шпарину. От тільки як це зробити, коли пам'ять твого співрозмовника зачинена щільніше за двері? Туди стороннім вхід заборонено, як і в операційну, де збігають робочі години Олександра Гулака? Може, й так… Хоча, з іншого боку, хірургу, мабуть, і не властиві намагання реанімувати те, що залишилось у минулому. Який сенс? Загартований професією характер вимагає боротися за майбутнє, за повноцінне, по можливості, продовження життя.
“Я б дуже хотів, щоб зміст заголовка, який ви дасте статті, був максимально дотичний до тих проблем, від яких із кожним роком чорнобильці потерпають усе більше”, – це перші слова Олександра Гулака, з яких, власне, й розпочалася наша зустріч-знайомство.
– Досить нагадувати про трагедію, час реально допомагати й ліквідаторам, і постраждалим. За роки, що минули після аварії на ЧАЕС, звели вже чимало пам'ятників рятівникам світу, заклали алеї скорботи. Авжеж, це вияв поваги до загиблих. А як бути живим, осиротілим родинам? До чергової річниці трагічних подій нас запрошують на вже традиційні заходи, на яких урочисто дякують за подвиг та обіцяють, що невдовзі ми вже нарешті відчуємо належну турботу. І йдеться ж, власне, не про щось надзвичайне, а про гідний  соціальний захист…
Другий день після Пасхи
Так, сьогодні фабула тих далеких тривожних подій має для Олександра Юрійовича Гулака вже другорядне значення…
То був другий день після Пасхи, що, як зазвичай, майже всім обіцяє спокійну плинність вихідного. Втім, у тих, хто працює у хірургії, – інший розклад життя. Гулаку якраз довелося виїжджати у Шишаки для проведення невідкладної операції. Тож для нього тривав “рядовий”, якщо в людей цієї професії бувають такі взагалі, робочий день. Коли ж повертався додому, й гадки не мав, що через якісь дві години в житті почнеться подія з розряду тих, що ділять його на “до” та “після”.
– Все сталося зовсім просто: до будинку під'їхало таксі, й водій сам вручив мені термінову повістку з військкомату.
Він зібрав найнеобхідніші речі й доволі буденно, без сентиментів, сказав мамі: “Бувай, я поїхав…” Сини!..
Двадцять третя година – переповнений військовий комісаріат: стало зрозуміло, що трапилося щось надзвичайне. Проте всі викликані на терміновий збір уже чітко знали план дій – прямувати в розташування Лубенської дивізії, а звідти – на Чорнобиль, де чекають на їхню допомогу. Страху, говорить Олександр Юрійович, не відчував. Залишив його ще в Афгані. Та й розмови, які вели чоловіки між собою перед дорогою, не мали нічого спільного з сумнівами – вони усвідомлювали важливість місії.
Чорнобильські будні
Про те, що до Чорнобиля вже не далеко, колонам військової техніки сповістила велетенська яскрава комета – освітлений нічний Київ. Четвертого травня вони були вже на місці, готові до виконання службових обов'язків і наказів. У своєму розпорядженні Олександр Гулак мав спеціально обладнане для хірургічного профілю авто, у ньому можна було проводити міні-операції.
– Нашим завданням стало медичне забезпечення. Евакуйованими на той час були тільки два населених пункти – Чорнобиль і Прип'ять, інші навколишні містечка й села ще не нагадували пустки, там жевріло життя. Звісно, не повнокровне, адже всі, хто мав хоч найменшу змогу, вже встигли й самостійно виїхати. І тим беззахиснішими, самотнішими залишилися у своїх оселях старі люди, інваліди, а нерідко з ними – й діти.
Тож звичайною практикою для медиків тоді стали подвірні обходи – найпевніший спосіб з'ясувати, хто як почувається.  Нерідко саме за таких умов і вдавалося врятувати людину, що була на межі життя й смерті через серцево-судинні захворювання.
Але допомога місцевому населенню – це лише один бік чорнобильських буднів медиків. Відповідальність за стан здоров'я людей зі свого “коша” також була на плечах колег Олександра Юрійовича. Разом із тими, хто заступав на зміну на ЧАЕС, мали їхати й медики, адже ризик травмувань, особливо в нічні години роботи, був надзвичайно високим.
Що Олександру Гулаку прикро згадувати з буднів у зоні відчуження (а вони продовжилися для нього в прип'ятському поліссі), так це те, як вони з товаришами довіряли показникам лічильників-накопичувачів, якими вимірювали рівень радіаційного забруднення. Хто тоді міг подумати, що ці прилади людям видавали зумисно незарядженими… Що ж можна й понині згадувати з гордістю, так це те, наскільки відповідально люди ставились до такої небезпечної роботи.
– Жодного разу я не бачив того, щоб хтось надумав уникнути поїздки на ЧАЕС, вигадуючи собі якісь діагнози. На місці залишалися тільки ті люди, які справді хворіли, і на заміну одразу ж віднаходились інші. Тут добре було видно, що таке взаємовиручка. Всі чесно виконували свої завдання, й “нитиків” серед нас не було.
А от веселі за вдачею люди швидко ставали, як воно й ведеться, душею колективу. Головною умовою відпочинку був сон, але заряд бадьорості від порції анекдотів чи задушевних пісень також мав свою ціну.
Останній час Савичів
Яскравішим за нічний Київ у спогадах Олександра Гулака назавжди залишилось маленьке білоруське село Савичі (Гомельська область). Сюди з'єднання, в якому він перебував, прибуло на початку літа 1986-го. За плечима вже була завершена в травні евакуація населення з тридцятикілометрової зони довкола ЧАЕС. Про те, що невдовзі така ж доля спіткає й жителів Савичів, у червні ніхто й гадки не мав.
Військові поставили свої палатки просто на торфовищі, місцевих таке сусідство навіть заспокоїло – значить, у них тут ніякої радіації немає, можна жити й далі, незважаючи на те, що молодь уже подалася кудись.
Дерев'яні будиночки з дерев'яною подобою черепиці… Ніде більше такого, як у Савичах, зізнається Олександр Юрійович, не бачив. Та й білоруську мову почув тоді вперше. Але порозумітися з дідусями та бабусями, які, звісно, частенько хворіли, було нескладно. А привітні ж які були!.. Все хотіли чимось пригостити. Лічильники-накопичувачі одно показували, що все у допустимих межах норми… З Гомеля з концертами до села приїздили артисти.
Разом із осінню розпочалася й евакуація Савичів. Старі люди, що пережили в цих партизанських краях, посеред лісів та боліт, жорстокі роки Великої Вітчизняної війни, не йняли віри, що втратили батьківщину в мирний час. Всього було – й мовчазного розпачу, й несамовитих істерик. Когось  заспокоювали словами, когось – уколами…
У зоні очікувань
“Досить нагадувати – час реально допомагати”, – у цих словах Олександра Юрійовича Гулака вже неприхована втома й від власних очікувань, і від болю за товаришів-ліквідаторів. Мізерні пенсії, які чорнобильці отримують, залежно від групи інвалідності, лише декларовані права на безоплатне лікування та на позачергове отримання житла протягом одного року з моменту подачі заяви… І нескладно зробити висновок, що є в такому стані справ прихована загроза для всього суспільства, говорить Олександр Юрійович.
– Прийдешні покоління бачать реальне ставлення до чорнобильців, розуміють, що їх ошукали, й роблять відповідні висновки…
Останніми роками в “зоні відчуження” набирає обертів розвиток екстремального туризму… Ставитись до цього можна по-різному, але приголомшує те, що навіть там відбуваються якісь зміни, в той час як у суспільстві чорнобильці так і залишаються у своїй мертвій зоні очікувань. І де їм знайти ліквідаторів цієї катастрофи?!

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщ
ини”
Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.