Добрий дощ
Крапля за краплею дощ сповіщав про своє неминуче наближення. Перша вдарила в нічній пітьмі по віконному склу так дзвінко, що якусь мить ще могло здаватись, ніби то смичок шмагнув сонну скрипку – нехай поплаче… Бабця напружилась і стала прислухатися – шибка відгукнулась черговим зойком. Потім на кілька секунд все стихло.
Коли дощ ударив уже повним оркестром, бабуся заголосила. Але не з самого відчаю. Тепер старенька любить дощі понад усе, бо вони добрі до єдиного, що в неї залишилось, – до смутку. За такої негоди їй не доводиться сердитись на свої сухі-сухісінькі, давно виплакані очі. Бабусі байдуже, що потоки в цей час стікають не по щоках, а по шибках, адже будинок перестав бути для неї просто житлом, він – частка її самої. Тільки зовсім не у відрадному сенсі: чотири стіни оселі – це все, що бабці залишилось від чотирьох сторін світу. Рідний будинок накрив її, ніби непідйомний панцир… Вона лежить, прикута до ліжка старістю, хворобами та самотністю. І тільки дощ за неї і плаче, і йде…
…Хто – в розквіті життєвих сил – готовий чекати саме такої старості?
Печена картопля
Ользі Сергіївні Ломакіній уже впродовж тридцяти років кожного робочого дня доводиться приходити в самотні оселі, де люди так тяжко доживають відміряний їм вік. Різного за цей час надивилася. Вона – патронажна медсестра Полтавської міської організації Товариства Червоного Хреста України. Бували випадки, коли здавалося, що несила вже бачити той чужий біль. Втім, згодом виявилось, що помилялась: відтоді, як подружжя Гончаренків не стало, одна за одною почали виринати перед очима гіркі картини їхніх останніх зустрічей. Але вони, на диво, не роз’ятрювали, а, навпаки, зігрівали душу.
…Сьогодні жінці здається, що він зустрічав її ще біля дверей під’їзду – найдомашніший з усіх ароматів, сповнений затишку та тепла. Обіймав за плечі й, уже усміхнену, чимдуж підганяв до дверей квартири, в якій бабуся Ліда вирішила побалувати свого дідуся Гаврюшу (вона зверталася до нього тільки так) печеною картопелькою. Любили вони цю нехитру страву, ну майже як малі діти свята й подарунки.
Медсестра добре знала й особливості приготування на кухні її підопічних тієї смакоти. Прилаштує старенька на запаленій конфорці газової плити товстелезну залізну решітку, повикладає на неї картоплю і накриє мисочкою. Якісь хвилини – й зголоднілий дідусь Гаврюша (після складної операції вже безнадійно лежачий хворий) – найщасливіший у світі. Так само, як і його бабуся: горда собою, вона несе йому той обід, як гостинець. А ступає дрібненько-дрібненько, кілька разів ще й перепочине, поки дістанеться до його ліжка. Потім якусь хвилину ще потикає тими картоплинами кудись ніби навмання. Це вона шукає дідусеві руки…
– Сліпа була бабуся Ліда, – зітхає Ольга Ломакіна. – Прийду, зроблю призначені дідусеві процедури, й уже б і прощатися, а я не можу… Так, мої патронажні обов’язки обмежувались тільки медичними, але хіба таке було можливо, коли я обслуговувала їх протягом восьми років! Скуплюся на базарі, прийду й уже не пропоную, а вдаю, ніби стверджую: “Зараз буду варити борщ!” Та тільки бабуся у відповідь знову за своє: “Не треба, ми впораємося самі”. А я ж знаю, як їм це важко. Вона доки начистить тієї картоплі, то й шкіру з пальців пообрізає, потім несе каструльку дідусю – на контроль. Ну а він, звісно, вже дочищає… Як можна було спокійно на це дивитись? Іти додому могла хіба що тоді, як назбираю з собою у них прання. І то ж поміч.
Все змінилось після однієї з відпусток Ольги Сергіївни. Вона повернулася з гостин з іншої області й розпочала обхід, безсумнівно ж, з улюбленого подружжя. Дорогою вже обдумувала, з якої новини розпочати розповідь. Адже життя її сім’ї давно заповнило всі їхні розмови. Своїх дітей у Гончаренків не було, тож нарадітися чужим клопотам їм хотілось уволю. Та того разу рій хвилюючих і кумедних житейських подробиць застряг у її горлі жалючим клубком. Медсестру ніхто не зустрічав – навіть наосліп. Діда Гаврила самотність ще тяжче прикувала до ліжка.
Сто історій із одним обличчям
Інша історія, що не дає Ользі Сергіївні спокою, розпочалася з чашки води. Дідусь зліг, і медсестра стала ходити до нього робити уколи. Поряд із його ліжком стояв столик, а на ньому – чашка, звісно, не суттєва, навіть доволі буденна деталь. Але саме вона під час чергового відвідування дідуся раптом спантеличила Ольгу Сергіївну. Стоїть собі посудина вже стільки днів, ніби приклеєна до одного місця на стільниці, й води в ній не меншає. Запитання у жінки виринуло миттєво: “Ви сьогодні вже снідали?” Дідусь аж здивувався: “Чим? У мене, доцю, відколи захворів, і крихти хліба вдома немає”…
– Довго в нього були зі спиною проблеми. Тож устигла я й супів наваритися, й напратися. Це років півтора тому він хворів. А згодом піднявся. Нині, нехай і потихеньку, з ціпком, а все-таки ходить. Радіємо…
Допомагати підопічним по господарству – це у Червоному Хресті обов’язок молодших медичних сестер. Втім, на всю Полтаву їх лише п’ятеро, і вони винятково вже літні жіночки. Хтось пішов на цю роботу, бо не вистачає пенсії, хтось у такий спосіб вирішив і сам врятуватися від самотності. Є й таке. І, мабуть, по- різному ці люди дивляться на ввірених їм стареньких. Втім, хто має право робити такі порівняння, допоки самому сумління дозволяє залишатися осторонь?
Незважаючи на солідний вік, із навантаженням всі патронажні сестри справляються. А кожну з них можуть чекати й за 14 адресами! На один візит відводиться година. Але чи багато за неї встигнеш, якщо іноді на те, щоб принести продукти з ринку витрачається майже 40 хвилин? Нескладна й похвилинна арифметика – не здача, а мідяки, на самі сльози…
Самотність на старість – то найгіркіший хліб. І зовсім нестерпно, коли ним віддячують власні діти. Ось тільки днями голові Полтавської міської організації Товариства Червоного Хреста Вікторії Страшко знову довелось повертатися до цієї болючої теми.
– Дивлюсь, вирушає наша медсестричка робити уколи до своєї підопічної. Чую – в сумці баночки цокотять. Виявляється, борщу наварила бабусі. А старенька ж не самотня, так що молодша патронажна сестра туди не ходить – у неї два сини… Тільки вони й дорогу забули до хворої матері. За час, що вона не піднімається з ліжка, у холодильнику зіпсувались останні продукти.
Хто виростив нещасній жінці дітей такими черствими? Прикро, але відповідь – ніби наступний ступінь болю. Втім, аж ніяк не останній: адже навряд чи її сини виховають своїх дітей інакше…
Так, коли йдеться про подібну біду, то дрібницями здаються й тисячі кілометрів, що роз’єднали родину й прирекли стареньких жити від звістки до звістки – як у наступній історії.
– У мене є підопічна бабуся, – продовжує Ольга Ломакіна, – яка залишилася сама після від’їзду дітей за кордон, в Іспанію. Матеріально вони про неї дбають – старенька купує дорогі ліки, у ванній у неї – сучасна пральна машинка, купа різного модного начиння на кухні, тобто про скруту зовсім не йдеться. Але як вона потерпає від браку спілкування! Сядемо, наговоримось – і бабуся одно повторює, що не уколи, а якраз саме це здоров’я їй і повертає.
По-різному бабусі зустрічають і Ольгу Сергіївну, і її колег. Втім, спільне помітити легко: вони – як діти. Тільки-но трапляються якісь непередбачувані відхилення від звичного для них графіка сестринських відвідувань, і хвилювань, і образ – через край. Пунктуальність у старих людей майже патологічна. Так що доводиться підлаштовуватись. Хтось із порога зустрічає словами: “Дякувати Богу, все з тобою гаразд!”, а хтось суворо допитується: “Де так довго ходила?”
– Нерідко пояснюю, як маленьким.
І потроху вони згадують, що воно таке й ожеледиця, й снігопад, та як самі колись потрапляли дорогою у негоду. Так що будь-які непорозуміння можна залагодити. Головне – терпіння. А його з віком тільки прибуває. Втім, гадаю, що дається взнаки й наша радянська психологія – в хорошому сенсі: я багато що звикла сприймати як свій обов’язок. Нас же тоді до цього справді привчали. А як воно буде надалі, коли таких, як ми, змінять молодші, навіть не уявляю. Сьогодні, прийшовши до нашої організації, дівчата не витримують і місяця. Тікають…
Щоб зрозуміти…
Не тільки підопічні Ольги Сергіївни багато знають про її родинні справи. Зворотній зв’язок досягнуто вже давно – й чоловік, двоє дітей та вже троє онуків медсестри в курсі всього, чим живуть самотні дідусі та бабусі. Перевантажити юні душі Ломакіна не боїться, хоч і пам’ятає, як бентежили колись її несподіваними відкриттями перші дні роботи в Червоному Хресті. До того ж часу й не замислювалась, що зовсім поряд, та навіть у котромусь сусідньому будинку, може лежати нікому не потрібна людина… Голосити і слухати дощ…
Найчастіше випадало, мабуть, онуку Іванку – під час карантинів у дитячому садочку йти разом із бабусею до її підопічних. Поки вона те та се, сидить малий мовчки, тільки очима кліпає, а старенькі ніяк не можуть надивитись на нього. А одного разу, коли попрощались уже та вийшли за двері, додумався запитати бабусю, навіщо вона супчик у гостях варила, не вдома ж… Пояснювала. Дай Боже, аби зрозумів.
Чи то надивилася на чужу самотність, чи то власний вік – 56 років – уже підкидає свої страхи, але останнім часом, зізнається Ольга Сергіївна, найбільше не любить вона залишатись удома сама. Роз’їдуться – хто на дачу, хто ще кудись – і будинок тієї ж хвилини починає нагадувати пастку.
– Я ні про кого тоді, окрім своїх бабусь та дідусів, думати не можу. Страшно так… Вони ж з ранку й до ранку змушені залишатися під тягарем цієї мертвої тиші.
Але потім, кожен зі своїми проблемами-настроями, жартуючи чи насуплюючись, вся її велика родина повертається додому. І чи не в такі моменти найчастіше якраз і хочеться Ользі Сергіївні підкликати онука Іванка: “Поїдемо до дідуся Гаврюші?” Жодного разу ще не відмовився.
Вони збираються і йдуть на зупинку, чекають транспорт, що курсує у бік Розсошенців. І там, на цвинтарі, чепурять і дідусеву, й бабусі Ліди могилки. Навесні – садять квіти, восени – оббирають суху траву…
“Зоря Полтавщини”