Полтава як перша любов

Не інакше, як підступами імперіалізму в СРСР називали навіть рішення Нобелівського комітету на його користь у 1933 році. Землею, якій судилось стати причалом для його ностальгії за Вітчизною, була Франція. Розмах і масштаб попередніх подорожей Буніна – Європою, Азією, Африкою – втратили будь-яке значення перед жагучим бажанням побачення з рідною землею. До речі, не всі знають, що кілька найвідчайдушніших років молодості та його перша любов були тісно пов’язані саме з Полтавою.  
Шукаючи побачення
У руці – улюблений томик творів Буніна, а в душі… все та ж світла пісня, що й на сторінках, адже “Темні алеї” – то цілий всесвіт найсокровенніших поривів та почуттів. Звісно, якби ж із такою “ношею” та зуміти відмежуватися хоч на мить від цих дошкульних прикмет сьогодення! Але де там – спробуй-но під ревіння автівок, що снують дорогою між Сонячним парком та Полтавським краєзнавчим музеєм (а ноги ведуть неодмінно туди), перенестися навіть умовно, лише думками, на 120 років назад…
Важко відірватися від землі! От саме тому в найнеймовірніших сподіваннях завжди віднаходиться крилатий попутник – у місті володарює вже падолист! І йому байдуже й до неосяжності століть, і до розгублених на їх роздоріжжях доль. Тільки дозволь – закрутить все в осінньому парку, як на золотій каруселі! І тоді замість святково вбраної в українське бароко будівлі краєзнавчого музею перед очима раптом вирине інша – не така яскрава та значно нижча: раніше на цьому місці стояв будинок Полтавського губернського земства. І нехай за щасливою випадковістю буде це один із тих днів на його віку, коли в статистичному бюро якраз і працював нікому не відомий, зовсім молодий Іван Бунін…
Ось він, швидше за вашу й мою уяву, стрімким і впевненим кроком виходить із приміщення й на секунду завмирає, вдивляючись в обличчя старої Полтави! Авжеж, фантазії не позичати сміливості – як би хотілось підбігти з тим томиком, що в руці, й попросити пам’ятний напис, автограф… так, до книги, яку він напише набагато пізніше, вже визнаним майстром, закоренілим емігрантом.
Чи марилось, снилося молодому Буніну таке майбутнє ще на самому світанні творчості, коли в порівнянні з тим, що коїлось тоді в його серці, Полтава здавалась, мабуть, найтихішим куточком світу? Адже тут він мріяв про одруження – мріяв палко і… марно.
У Полтаву –
вити власне гніздо!
1891 року 21-річний Іван Бунін їхав до Полтави хоч і вперше, але не як до чужого краю – вже рік тут у губернському земстві працював його старший брат, беззаперечний у родині авторитет, Юлій. Тож було й куди прихилити голову, й від кого сподіватись порад. Та, власне, саме щоб повпливати на молодшого брата Юлій Олексійович і кликав його ближче до себе, зазначає кандидат філологічних наук, доцент кафедри зарубіжної літератури Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г.Короленка Тетяна Михайлівна Конєва.
– Він намагався відмовити Івана від раннього одруження з Варварою Пащенко, з котрою той познайомився під час роботи в редакції “Орловского вестника”. Втім, молодший Бунін прагнув отримати з допомогою Юлія місце в земській управі якраз для протилежного – щоб довести свою спроможність влаштувати життя, адже рідня нареченої сприйняла доволі агресивно “незабезпеченого” залицяльника Варвари. В очах заможних людей дворянське походження Буніна не компенсувало його бідності.
Біографи письменника часто називають цю жінку не тільки його першим коханням, а й невінчаною дружиною. 1892 року, як зазначається в деяких дослідженнях, вони справді приїхали до Полтави вже вдвох. Та, на жаль, це було одне з тих зближень, що невдовзі завершуються відчуженням. Замість буйноцвіття весни в їхніх стосунках не вщухав сумний падолист… У тривіальній задачі з любовним трикутником Буніну дісталася незаздрісна роль зайвого. Панянка з Єлецького повіту надала перевагу їхньому спільному другові – Арсенію Бібікову.
Чимало світла на ту сердечну драму проливає збережене до наших днів листування. Однак найперше варто рахуватися, напевно, з тим, що сам письменник в “Автобиографической заметке” (1915) вважав прийнятним нагадати про той свій біль лише єдиним реченням:
“…сразила меня, к великому моему несчастью, долгая любовь”.
Озирнувшись на полтавський період уже з висоти життєвого досвіду, Іван Олексійович називав його часом серйозної літературної та освітньої роботи.
Книжковий магазин
Перша посада Івана Буніна в Полтаві була – бібліотекар, згодом – статистик. Скаржитись на службову завантаженість не доводилось, вільного часу в нього залишалося вдосталь.
– Особливого завзяття Іван Олексійович на службі не виявляв, – продовжує Тетяна Конєва. – Зізнавався, що радувало його лише одне: була можливість вимагати скільки завгодно олівців усіх кольорів, паперу та пер. Бунін тісно співробітничав із “Полтавскими губернскими ведомостями” (газетою – попередницею нинішньої “Зорі Полтавщини”. – Авт.), входив до складу позаштатної частини колективу видання.
Наприкінці зими 1893 року Іван Олексійович випробовував себе ще в одній ролі – власника магазину. Чим торгував, здогадатись не складно – звісно ж, книгами, причому винятково толстовського видавництва “Посредник”. Але невдовзі довелось неприємно визнати, що товар неходовий. Щиро захоплений ідеєю просвітництва, Бунін не бажав змирятися з байдужістю потенційних читачів, тож – широка душа – вирішив книги просто роздавати. Сторожі управи нібито й зацікавились. Здавалось, що це – маленька перемога Буніна-агітатора, але, як виявилось, була вона до смішного оманливою: дядьки пізнавали не зміст, а “смак” тих книг – крутили зі сторінок цигарки. Та розчарування змусило Буніна не відступати, а, навпаки, атакувати покупців своїм красномовством на базарах та ярмарках.
– Але ж таку свою ідейну торгівлю він здійснював, звісно ж, без відповідного дозволу. Тож одного разу з цієї причини у Кобеляках його затримав урядник. Невідомо, як це все могло б закінчитися для майбутнього лауреата Нобелівської премії, якби не амністування з нагоди сходження на престол Миколи ІІ.
До речі, саме в Полтаві під впливом толстовських закликів до “спрощення” Іван Олексійович намагався оволодіти й бондарним ремеслом. В автобіографії згадується також про те, що навідував “братів-однодумців”, які жили поблизу Полтави. Вирушити з молодим Буніним до них на гостини, туди, де – сади, степ та баштани, можна й сьогодні – на сторінках оповідання “В августе”. Втім, познайомитися з господарями не вдасться, бо заведе, заманить ця доріжка в надскладний світ зовсім інших, сердечних, загадок-почуттів.
І українські думи, й проза Флобера
Пізніше досвід мандрівника змусить Івана Олексійовича Буніна згадати про місто на березі Ворскли недвозначними словами: “Эх, если бы снова в Полтаву! На тихую жизнь, на тихую работу”.
– Щодо побуту братів Буніних, то, наприклад, обідали вони зазвичай у такого собі лікаря Женжуриста, – розповідає Тетяна Михайлівна Конєва. – Там збиралася чимала компанія, яка розлучалася після застілля тільки до вечора, щоб разом вирушити на прогулянку околицями Полтави. Івана Олексійовича зачаровували білолиці українські хатини, рясні черешні й височенні тополі. Місцем, де молодь облюбувала влаштовувати пікніки, стали найживописніші куточки Терешків. Там вони розводили багаття й пекли картоплю, співали українських пісень.
У цей час Іван Олексійович із головою поринає в народні думи. Згодом зізнається, що в першу чергу захоплювала їх урочистість. Однак це зовсім не заважало йому марити серед оповитих козацькою волею краєвидів – витонченим, відшліфованим стилем французького майстра слова Гюстава Флобера.
У
полтавський період життя Бунін написав шість віршів та три оповідання: “Вести с родины”, “На чужой стороне”, “На край света”. Переломним у його творчості називають 1895 рік: Варвара Пащенко виходить заміж за іншого, а він залишає службу й переїжджає спочатку до Петербурга, потім – до Москви. На нього чекають знакові знайомства – з Антоном Чеховим, Костянтином Бальмонтом, Валерієм Брюсовим, невдалий, а згодом, нарешті, й щасливий шлюб і, звісно ж, впевнене сходження до літературного Олімпу, 1933 року увінчане Нобелівською премією за роман “Жизнь Арсеньєва” – той, в якому він оживив і нарік Лікою свою колись втрачену й оплакану в Полтаві любов…
Помер, не прийнявши ні жовтневого перевороту, ні радянського режиму загалом, всесвітньовідомий письменник у Парижі в тих умовах, з якими прагнув поквитатися ще в ранній молодості – в кричущій бідності. Його не стало в ніч з шостого на сьоме листопада 1953 року. На ліжку біля тіла лежав роман Л. М. Толстого “Воскресенье”…
Услід за ніжністю
Чи згадував Іван Олексійович Бунін у свої вісімдесят три роки події шістдесятирічної давнини? Та можливо, що гостріше, ніж будь-коли! Якою Варвара до нього в такі хвилини приходила – з далекої, захованої десь аж на денці душі, дзвінкої від його власної молодості Полтави? Неперевершено ніжною Лікою… Тією, що не для читачів – не на сторінках, а для нього одного, ходила по колу, гнана душевним сум’яттям, Круглою площею у центрі Полтави. Потім вони могли в черговий раз миритися, запалювати свічки в храмі Успіння Пресвятої Богородиці й спускатися вниз з Іванової гори – на Поділ – ближче до білолицих хатинок у рясних черешнях.
До падолисту було ще далеко… Поруч ішла його Варвара, й нікому не спадало на думку, що через століття цим маршрутом комусь так відрадно буде блукати із томиком творів Буніна в руці, зі світлою піснею на честь його полтавської любові в душі…

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.