Стоїть козацький хрест
в Шишаках, на Майдані,
Народе мій, прийди,
та не скигли в риданні,
Сльозами не пали
принишклого вінка,
А мовчки пригадай
Кирила Осьмака!
Дмитро ПАВЛИЧКО.
У  грудні 1943 року Головна команда Української повстанської армії та Провід ОУН (прихильники Степана Бандери) формально вийшли з ініціативою про створення широкого політично-репрезентативного державницького органу. Згодом він  отримав назву Українська Головна Визвольна Рада. Особливих зусиль для її організації доклав колишній вояк Української Галицької Армії та Армії Української Народної Республіки Лев Шанковський. Одночасно велику роботу вели і в структурах ОУН(б).
Установчий Великий Збір Української Головної Визвольної Ради відбувся 11–15 липня 1944 року поблизу села Сприня Самбірського району колишньої Дрогобицької (тепер Львівської) області. Тут, власне, і проголосили про створення органу. Серед перших документів, що ухвалили учасники Збору, –  Платформа, Тимчасовий устрій та Універсал до всього українського народу. Затвердили також текст присяги вояка УПА. І її відразу ж виголосили три сотні бійців. Президентом та керівником Президії УГВР обрали Кирила Осьмака.
 Народився Кирило Іванович Осьмак  9 травня 1890 року в містечку Шишаки Миргородського повіту. Після закінчення народної школи навчався у повітовій, а згодом – у Полтавській реальній школах. 1910 року вступив до Московського сільськогосподарського інституту. В цей час  він друкується в журналі "Украинская жизнь", редактором якого був майбутній Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра. Практику Осьмак проходив у різних місцевостях Російської імперії. Як представник Всеросійського земського союзу на посаді завідувача харчовим пунктом  для постраждалого від війни населення певний час Осьмак перебував на Південно-Західному фронті. У Києві він оселяється 1917 року, після одруження. Його обраницею стала співробітниця Червоного Хреста Марія Юркевич.
Освічений, активний у суспільно-політичному житті, Кирило Іванович Осьмак, за його ж словами, був "членом Центральної Ради першого періоду, тобто до
1 квітня 1917 року… З липня 1917 працював керівником відділу з питань сільгосплітератури в Генеральному секретарстві землеробства, а з січня 1918 року працював у Всеукраїнській спілці земств…"
У ці роки Осьмак виявляє себе як прибічник партії українських соціалістів-революціонерів. Однак він зовсім не замикається на суспільно-політичному житті. Кирило Іванович очолює Термінологічне бюро сільськогосподарського наукового комітету України, веде наукову роботу. В такий складний для України період Осьмак виступає і як суспільно-політичний діяч, і як вчений-аграрник, і як філолог. Саме за цей короткий час української державності Кирило Іванович остаточно сформувався як щирий патріот, захисник прав свого знедоленого народу. Таким принципам він залишиться вірним протягом усього життя.
За радянських часів, аж до початку Другої світової війни, Осьмак зазнає безперервних репресій. 5 березня 1928 року його звинувачують у причетності до "контрреволюційної організації правих українських націоналістів у буряковій кооперації, що вела роботу зі створення української селянської партії, яка в майбутньому виступила б проти радянської влади, – агентурна справа "Трест". Однак невдовзі після арешту Кирила Івановича звільнили за недоведеністю вини. Проте як соціально небезпечного елемента його вислали за межі України на 3 роки. Він оселяється в Курську. 1930 року його знову заарештовують. Етапування до Москви, "слідство" і вирок – 3 роки концтабору. Після звільнення Осьмак працює до 1938 року агрономом у Рязанській області, далі – черговий арешт і неволя аж до 1940 року.
Початок Великої Вітчизняної війни Осьмак зустрічає у Києві. Він стає членом Української Національної Ради під головуванням професора Миколи Величковського, при цій Раді створює й очолює бюро Всеукраїнської спілки сільськогосподарської кооперації "Сільський господар". Але німці невдовзі розігнали Національну Раду, й Осьмак починає іще тісніше співпрацювати з українськими підпільниками.
За даними сучасного дослідника, професора Юрія Шаповала, якраз у антинімецькому підпіллі на Київщині Кирило Іванович готує хронікальну довідку про розправу нацистів над українським населенням у Білій Церкві та Сквирі, працює над листівками, де вказує на природу більшовицького режиму – "Україна – колонія Москви", "Колектив як засіб поневолення українського селянства". Ще у травні 1942 року в програмній декларації "В єднанні сила нації" Осьмак закликає створити загальнополітичну організацію "Спілка української державності", яка б очолила визвольну боротьбу проти обох поневолювачів. Він не пориває зв'язку з українським антинацистським підпіллям і з вересня 1943 року переїжджає з родиною до Львова.
Очевидно, що представники ОУН(б) та УПА, як провідна верства українського національно-визвольного руху того часу, не могли не використати державницько-політичний досвід та певний авторитет діяча Центральної Ради Кирила Івановича Осьмака. Логічним завершенням такої співпраці провідників ОУН(б), як із Кирилом Осьмаком, так і з іншими лідерами українського громадсько-політичного життя у німецькій окупації, став пошук якісно нового органу, що не тільки об'єднав би зусилля представників Західної України чи націоналістичних формацій українців, але й згуртував би на антиокупантську боротьбу весь український народ. А згодом зміг би безпосередньо керувати цією боротьбою та представляти підпільну Україну в зовнішньому світі. Як писав пізніше член Президії УГВР Мирослав Прокоп, її творці розуміли й обмежені можливості функціонування цього органу, й складнощі організації загальної народної боротьби, але все одно намагалися надати Раді рис "сурогату державного органу", щоб залишалася традиційність таких спроб.
Вірогідно, що Кирило Осьмак брав участь у розробці всіх документів УГВР. У кожному з них червоною ниткою проходить ідея значущості української державної думки та традиції. На час підготовки створення Ради Осьмак мав псевдоніми "Гірняк", "Марко Горянський", а згодом "Псельський" – що, напевно, пов'язано із назвою річки на рідній Полтавщині.
У статті "До генези Української Головної Визвольної Ради" Роман Шухевич 1946 року згадував  про обрання  на Великому Зборі Кирила Осьмака так: "Глибока тиша запанувала в залі нарад, коли голова Президії УГВР став перед головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український Державний герб та почав повторювати слова присяги. То присягав Президент України перед усім українським народом".
До повноважень Президента належали, зокрема, скликання і закриття Великого Збору УГВР, затвердження за поданням Голови Генерального секретаріату УГВР генеральних секретарів з окремих справ, а за поданням Генерального судді – двох членів Генерального суду. Президент мав також затверджувати закордонних делегатів УГВР, за ним було і право помилування.
Президент і очолювана ним президія Ради мали діяти між сесіями Великого Збору. У разі неможливості виконання функцій Президентом його повноваження переходили до найближчого Великого Збору. Система організації і функціонування влади у розумінні творців Української Головної Визвольної Ради була уособленням і втіленням традицій українського парламентаризму. Президент УГВР виконував більш представницькі функції на зразок глави держави, завершував систему стримувань і противаг, репрезентував Раду перед зовнішнім світом.
Після завершення роботи Великого Збору Президент УГВР Кирило Осьмак брав участь разом із відділами УПА в окремих операціях проти окупантів. В одній із сутичок його поранили. 12 вересня 1944 року Осьмака схопили під час проведення облави органи НКВС поблизу села Дорожків Дублянського району Дрогобицької області. Він мав документи на ім'я такого собі Івана Пилиповича Коваля, рахівника Тернопільського м
аслосоюзу. Осьмак був ув'язнений спочатку в дрогобицьких Бригідках, а від початку 1947 року – в київській Лук'янівській тюрмі. "Слідство" вже знало, що в їхніх руках – Президент Української Головної Визвольної Ради, обраний на цю посаду в липні 1944 року.
10 липня 1948 року "Особым совещанием" при МДБ СРСР Кирила Івановича Осьмака засудили до 25 років ув'язнення "за участь у контрреволюційній банді українських націоналістів та активну керівну націоналістичну діяльність".
Навіть після настання так званої "хрущовської відлиги" Президія Верховної Ради СРСР у звільненні й скороченні терміну ув'язнення Кирилові Осьмаку відмовила. 16 травня 1960 року Кирило Іванович помер у московській в'язниці.
 Дослідником життя та діяльності Кирила Осьмака стала його донька Наталія. Нині вона – секретар Всеукраїнського Братства ОУН-УПА. Саме завдяки її старанням стали відомі трагічні та героїчні рядки біографії Президента підпільної України, людини, яка поклала все своє життя на вівтар Вітчизни. 2000 року в Києві заходами Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів вийшла друком невелика книга про Кирила Осьмака.
Цього травня виповнилося 120 років від дня народження Президента Української Головної Визвольної Ради Кирила Івановича Осьмака і півстоліття від дня його загибелі у тюрмі. Минулого ж року, в липні, українська патріотична громадськість відзначила 65-ту річницю  створення УГВР.
Як писав у своєму листі Кирило Осьмак, із усім українським – вільним українським повітрям, ласкавим українським сонцем – "пройшло моє життя, і з цим піду в безповоротне плавання".
Прах Президента підпільної України довгий час покоївся на цвинтарі Владимирської політичної тюрми (Російська Федерація), а коли у Києві відбувалася Помаранчева революція, Кирило Осьмак був із почестями перепохований у столиці України на Байковому цвинтарі.
Втім, на Батьківщині ще так мало знають як про один із найважливіших фактів політичної історії українського національного руху середини 20-го століття – Українську Головну Визвольну Раду, так і про її Президента-героя, уродженця Полтавщини Кирила Івановича Осьмака, який із московської тюрми у листі до доньки від                 12 серпня 1957 року писав: "…Люби свій край, люби Україну і в житті міцно тримайся заповітів Великого Кобзаря…" Тож сьогодні славне ім'я земляка ми зобов'язані повернути із забуття.
Олександр ПАНЧЕНКО
Адвокат, директор Інституту
Українського Вільного Козацтва
ім. Антона Кущинського (м. Лохвиця)