Володимир Кисельов: “Свою перемогу на Олімпіаді присвятив матері”

Наш земляк Володимир Кисельов
30 липня 1980 року здобув "золото" у вправі зі штовхання ядра на ХХІІ літніх Олімпійських іграх у Москві. З цієї нагоди єдиний олімпійський чемпіон з Полтавщини кременчужанин Володимир Кисельов поділився спогадами про яскраві сторінки своєї спортивної біографії.

– Володимире Вікторовичу, як Ви прийшли у спорт? Хто Ваш перший тренер?
– Прийшов у легку атлетику в 1972 році й почав займатися в Івана Паламарчука. До цього спробував себе в різних видах спорту. Останнім був бокс, але я нікого не хотів бити, а прагнув фізичної досконалості у вправах зі спортивними снарядами. Одним із них і стало ядро. Я швидко освоїв техніку штовхання ядра, ставши за півтора року майстром спорту СРСР. Далі готувався до великих закордонних стартів, де хотілося тільки перемагати.
– У день, коли в Полтаві запалювали олімпійський вогонь, диктор на стадіоні оголосив, що серед спортсменів, які присутні на святі, є й Ви. А де насправді були в той час?
– Я був на зборах у Подольську. Ми йшли на тренування і дізналися, що вогонь Олімпіади-80 вже запалав у Полтаві. Тож для себе вирішили встановити маленький особистий рекорд. Так і сталося: шестикілограмове ядро я штовхнув на 23 метри. (На Олімпіаді спортсмени штовхають ядро вагою 7,26 кг. – Авт.).
– Як проводжали спортсменів збірної СРСР на Олімпіаду?
– Для нас була організована культурна програма у Великому театрі. Потім біля меморіалу Невідомому солдату неподалік Кремля ми поклялися, що в чесній боротьбі завоюємо медалі. Я переконував себе, що треба показати все, на що здатний. У той час спортсменів забезпечували усім – від екіпіровки до харчування. Ми думали тільки про те, як показати результат. В Олімпійському селищі я був лише кілька днів, а потім повернувся на тренувальну базу в Подольськ. Таким чином тренери прагнули відволікти спортсменів від зайвих емоцій.
– Ваш виступ був запланований на дванадцятий день змагань. Ви чекали на нього і, певно, слідкували за подіями на Олімпіаді. Перед Вашим виступом невдало зіграла радянська збірна з футболу, яка задовольнилася бронзовими нагородами. Ви про це знали?
– У нас не було ні радіо, ні телебачення, бо ми берегли адреналін. Але все ж вісті надходили, і ми чули про виступи наших спортсменів. Якісь із них надихали, інші – засмучували. Пригадую, як
26 липня колишня кременчужанка Надія Ткаченко прийшла до нас показати золоту медаль, яку вона виграла в п'ятиборстві. Надія надягла її на мене і каже: "Тільки така тобі, Володимире, підійде".
– Розкажіть про Ваш виступ, Ваші відчуття у день змагань.
– Хоча минуло тридцять років, здається, наче це було зовсім недавно. Коли я виходив на шикування і бачив своїх суперників під два метри зросту й вагою понад 130 кілограмів, відверто скажу, що було страшно й не зрозуміло, куди я йду. Складно змагатися з людьми, які років на десять старші за тебе і набагато досвідченіші. Це – рекордсмен світу Олександр Баришников (СРСР), олімпійський чемпіон Удо Байер (НДР) та інші. Не було американців і канадців, яких я переміг на матчевій зустрічі в 1979 році, причому в них на батьківщині. Але встановлений олімпійський рекорд 21,35 м свідчить про те, що рівних мені в світі тоді не було. Свою перемогу на Олімпіаді-80 я присвятив мамі.
У той день на змаганнях віддався повністю і був, як витиснутий лимон. За півтори години я схуднув на 6 кілограмів. Якби мене попросили зробити додаткову, сьому, спробу, думаю, ядро вже б не зміг штовхнути. Взагалі було приємно позмагатися з видатними спортсменами тих часів.
– Це й пояснює Ваші емоції: коли Ви перемогли, то стали стрибати і радіти, як дитина.
– Так, я ще й у висоту стрибав на 190 сантиметрів і пробігав 100 метрів за 11 секунд. Але мені тоді здавалося, що я стрибав на всі два метри. Дуже вдячний полтавчанам і кременчужанам, адже їх багато приїхало мене підтримати. Це теж стало важливим фактором перемоги. За свою спортивну кар'єру я побував у 60 країнах і всюди перемагав чесно, хоча й намагалися довести зворотне.
Пригадую, як одна жінка, зайшовши в спортзал, сказала, що там не можна займатися, бо тільки-но помили підлогу. А мій тренер Іван Паламарчук каже: "Це Кисельов після тренувань майку викрутив від поту". Тільки так – невтомною працею – можна досягти поставленої мети.
– Після Олімпіади-80 Ви ще довго були в спорті?
– Ще п'ять років. Готувався до Олімпіади-84 в Лос-Анджелесі, але через бойкот туди не поїхав. Тоді вже я штовхав ядро на 22,4 м, хоча потенційно міг і далі. Після того, як дізнався, що моя чотирирічна підготовка була даремною і не зможу себе проявити на Олімпіаді, у мене сталася депресія. Через два місяці після Олімпіади-84 я став чемпіоном СРСР у Донецьку, це при тому, що не тренувався. І все ж вирішив завершувати кар'єру, хоча був іще 27-річним спортсменом. Тільки я пішов зі спорту, в 1985 році два атлети на чемпіонаті СРСР штовхнули ядро за 22 метри.
– Якою Вам запам'яталася Олімпіада-80?
– Це було велике свято. Щось схоже на нинішню підготовку України до Єв-
ро-2012. Ми намагалися зробити все якнайкраще, адже це – імідж нашої країни.
Наостанок бажаю успіхів усім молодим спортсменам, а головне – прагнення до перемог.
Володимир СУЛИМЕНКО
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.