– Олександре Федоровичу, доводилося чути таке твердження, що село – це колиска України, яка може розпастись…
– Це, на жаль, справді так. Селу нині доводиться дуже нелегко. Державної підтримки досі майже не було. Складається враження, що селянина кинули напризволяще. Це все одно, що забути про немічних батьків, адже переважна більшість людей, які займають високі державні посади, виростали саме в селі, яке є, у буквальному розумінні, їхньою колискою. І дуже боляче, що це своє коріння вони досить швидко забувають. Тоді й починаються біди села. Пам'ятаю, як одного разу я їздив у гості до професора Дрезденського університету. З якою любов'ю він беріг як реліквію дерев'яну формочку із фамільним гербом, де його предки робили масло. Зв'язок поколінь, зв'язок із землею у нього був дуже міцним. Цьому слід повчитися й декому із нас. Якщо родове коріння, зв'язок із краєм, де ти виріс, ми цінуватимемо й берегтимемо, то справи у селі й загалом в Україні підуть на лад. Для цього треба працювати не покладаючи рук і пам'ятати, що земля – наша годувальниця й мати. З неї починається усе.
А взагалі, як би ми не критикували економічні порядки у нашій державі, Україну ми дуже любимо. Тому й живемо тут, навіть не розмірковуючи про виїзд за кордон, намагаючись змінити на краще життя своєї країни. А все, звичайно, починається з малого – із домівки, сім`ї, господарства. Своє підприємство ми зуміли зберегти у тому стані, яким воно було й два десятиліття тому. На досягнутому не зупиняємося, постійно нарощуючи темпи.
– І навіть криза не стала на заваді?
– Вона мобілізувала нас, надала суперможливість перевірити себе. Адже в екстремальних умовах починаєш гостріше бачити, на що ти здатен, глибше усвідомлюєш свій реальний потенціал. Ми під час кризи не лише не здали завойованих позицій, а й розширяли підприємство, вкладаючи інвестиції у придбання техніки, переозброєння виробництва, застосування нових технологій. Тільки цього року вклали у сільське господарство близько 12 мільйонів гривень. Зокрема, купили чотири комбайни, два нових трактори, два культиватори, два КамАЗи, сівалку, обприскувач, плуг, автомобілі "Газель", охолоджувачі для молока. До кінця року плануємо освоїти всього 20 мільйонів гривень.
Працює у нас близько 1 тисячі 300 чоловік. Рівень зарплати, звичайно, залежить від пори року. Але в середньому він становить майже 2 тисячі гривень. Вирощуємо зернові, соняшник, кукурудзу, багаторічні трави, овочі. Маємо власний садок. Розвиваємо тваринництво. У господарстві – 3,5 тисячі голів великої рогатої худоби, з них 860 – корів. Торік надоїли по 5 тисяч 300 літрів молока на кожну корову. Цього року ставимо завдання мати надої не менше 6 тисяч літрів на кожну корову, а якщо вдасться – то й 7 тисяч літрів. Також є у нас тисяча свиней, 70 овець, 35 коней-ваговозів. У відділках господарства працюють холодильні установки для молока, пункт прийому молока та своя лабораторія. Цього року облаштовуємо й молокопроводи. У господарстві є млин, крупорушка, олійниця, пекарня, фірмовий магазин, їдальні.
– Ви навіть в умовах кризи нарощуєте виробництво. Складається враження, що й проблем ніяких немає…
– Відверто кажучи, це – численні контролюючі й регулюючі перевірки, кількість яких постійно зростає. Всі вони вимагають оформлення стосів паперів і різних дозволів, нерідко на межі абсурду. І за все це треба, як правило, платити. А так не повинно бути. Доки ж можна селянина заганяти у глухий кут? Дайте врешті-решт йому діяти вільніше, зверніть увагу на його проблеми, причому не на словах, а в конкретних державних рішеннях. І позитивний результат не забариться – село знову підніметься. Адже потенціал у нього потужний, та й Україна з діда-прадіда була великою аграрною державою.
– Тобто від нової влади Ви очікуєте, щоб передусім у цій сфері був наведений лад?
– Так. А ще хотілося б мати виважену податкову систему. Також нам не треба дотацій, а необхідна нормальна цінова політика. Не може бути так, щоб в Україні ціну на цукор чітко регулювали, а в інших державах – ні. Все це змушує селян відмовлятися від вирощення цукрових буряків, а більше звертати увагу на рапс, сою, сорго, чим ми, по суті, інвестуємо іноземну переробку, адже у себе не виробляємо біопалива. Із передової держави з виробництва цукру перетворюємося у країну, яка його частково змушена купляти. А куди це годиться?
Ще одне болюче питання – великі аграрні інвестори, які, діючи занадто прагматично, не враховують інтереси малих сіл. Вони працюють лише на результат, живуть одним днем, виснажуючи землю хімікатами. А про потреби простих людей територіальної громади взагалі не йде мова. Я, наприклад, теж міг би об'єднати кілька виробничих структур, скоротити своїх працівників. Тим, хто залишиться, – збільшити зарплату, усю техніку централізувати. Втім, хіба це правильно? Що робитимуть люди, коли позбудуться роботи? Тоді село опиниться ще в гіршому становищі. Не можна так чинити. Тому я й не роблю цього. Ми живемо серед людей і повинні думати про них.
– Олександре Федоровичу, а як конкретно у Вашому господарстві опікуються соціальною сферою?
– Хвалитися я не звик, адже ми просто виконуємо свою роботу, як це має бути. Обов'язково допомагаємо школі, лікарні, дитсадку, ремонтуємо дороги, утримуємо Будинок культури, спортивний зал, стадіон. Підтримуємо спортивну команду підприємства, гуртки художньої самодіяльності. Переважно на кошти нашого бурякорадгоспу побудовано красивий православний храм. Зараз допомагаємо зводити церкву і у Верхній Ланні.
Якщо треба – допоможемо і з житлом. Приміром, недавно одна жіночка продала свою оселю, а гроші відвезла своїм трьом дітям. Потім повернулася й оселилася у старій покинутій хаті. Ми виділили їй квартиру із опаленням, зручностями і навіть меблями. А як же інакше, ми ж бо християни. Й Україна, й українське село тримаються на милосерді, любові, вірі в Бога, в рідну землю та її людей. І тільки разом ми зможемо подолати усі проблеми й розвиватися, рухатися вперед.