65 років Перемоги

…Перейшовши шосе у районі с. Підгороднє, бійці окопалися прямісінько на кукурудзяному полі. Звідси планували почати наступ на Дніпропетровськ. Хоча, звичайно, сили були нерівними. Німці засипали зливою перехресного автоматного і кулеметного вогню. Свист куль, стогін поранених, прохання допомогти… “Тепер, Марусю, твоя справа”, – каже лейтенант молоденькій тендітній медсестрі. Вона, бідненька, у плач, бо і боляче, й страшно дивитися на страждання солдатів, які ще кілька годин тому залицялися до неї, а зараз були на межі життя і смерті.
Порадившись, командири, щоб зберегти солдатів, дали команду відійти на старі позиції.
– Окопалися в лісопосадці. Вночі наступило затишшя, – пригадує Іван Войтенко. – Після того першого бою втома зморила нас. Спали в траншеї, аж доки не збудив новий шквал вогню. А свій окоп я вирив по-хитрому: збоку в землі зробив лежанку, заліз туди і час від часу збирав осколки та кулі прямісінько із того місця, де мав би сидіти. Тоді загинула четверта частина нашого полку разом із командиром і комісаром. Ми сумували за ними, бо добрі люди були – сердечні, чесні, відверті – й нас дарма не підставляли під фашистський пекельний вихор, що змітав геть усе на своєму шляху.
… 17 вересня Іван Войтенко уже боронив від фашистів підступи до Полтави. Сюди вони йшли пішим маршем два дні. Окопалися на околиці міста, у районі Хрестовоздвиженського монастиря. Але ворог входив у Полтаву з іншого боку.
– Німці вступили в обласний центр із шосе Київ–Харків у районі нинішнього автовокзалу, перейшли міст. Ми їх намагалися зупинити на вулиці Сінній, де зараз стоїть пам'ятник Зигіну. В нас була лише одна гармата на кінній тязі. Звичайно, протистояти танкам вона не могла. Відстрілюючись, відступали містом по вулиці Жовтневій через стару Полтаву на нинішній Поділ. 18 вересня отримали наказ залишати місто, бо ж фашисти от-от могли замкнути кільце оточення. Незважаючи на вуличні бої, Полтаву ми здавали фактично не зруйнованою. Через Південний вокзал, Герівку вийшли у район села Копили. Два дні оборону тримали там. Потім окопалися поблизу села Ковалівка, де теж намагалися стримати фашистів, які рухалися у напрямку Харкова. А вже під селом Василівка Чутівського району загарбників ми зуміли зупинити на цілих п'ять діб. Ми не тікали, а воювали по-справжньому, захищали рідну землю, як могли. Під Василівкою мене вперше поранило осколками міни. Командир каже: “Йди в тил, у медсанбат”. Я й вирушив, тільки втратив орієнтацію, направившись у бік ворога. Однополчани кричать услід, кидають грудки, а на мене наче якесь запаморочення найшло. Втім, схаменувся все-таки вчасно. Потім був тил, два з половиною місяці лікування у госпіталі.
… І знову – фронт. Брав участь у боях під Москвою. Нарешті у війні наступає перелом. Радянська Армія потребує грамотних, досвідчених командирів. Тож Івана Івановича у листопаді 1942 року направляють на навчання до Омського військового артилерійського училища. А вже через рік лейтенант Войтенко воював, звільняючи Україну, а потім і столиці Угорщини (Будапешт) та Австрії (Відень). Там отримав контузію.
Подих смерті відчувався на кожному кроці. Але ніколи йому не забути того дня, коли у їхню військову частину нарешті прилетіла звістка про капітуляцію ворога. Скільки було тоді радості й навіть сліз!
– 9 травня начальник штабу привітав із Днем Перемоги, але сказав, що війна для нас іще не закінчена. Річ у тім, що в Альпах переховувалися власівці. А по всіх дорогах назустріч американцям йшли озброєні німецькі солдати, пересувалося багато техніки. Наші союзники із задоволенням їх приймали. Але серед втікачів було чимало військових злочинців, яких американці, по суті, покривали. Нашим завданням було роззброювати фашистів. З цією метою мені й іншим командирам видали капітуляційні листи, написані німецькою і російською мовами. Їх ми повинні були зачитувати, наздогнавши фашистів, і тим самим змушувати кидати зброю. Їхали ми кількома танками і машиною із боєприпасами. Німців же було стільки, що на шосе вони не вміщалися, а йшли й полями, були озброєні до зубів. Думаю, нас рятувало те, що танки, на яких ми пересувалися, були американськими. Отак наздоганяємо якусь із частин вермахту, я стаю на броню, махаю червоним прапорцем і зачитую капітуляційний лист. Дехто справді відразу кидав зброю. Але більшість продовжувала рухатися далі. Інколи екіпаж мого танка навіть намагався мене стримати, казали: “Не вилазь, командире, бо вб'ють”. Я ж чесно виконував свій обов'язок. І, слава Богу, все обійшлося, бо ж загинути після перемоги, звичайно, не хотілося нікому. А одного разу німці навіть допомогли нам облаштувати переправу. Треба було переїхати через напівзруйнований місток гірської річки, але перед цим укріпивши його. Є мотузки, пилки, сокири, інший інструмент, але не вистачає людей. Що робити? Навкруги одні німці. До них я й пішов. Звернувся до їхнього обер-лейтенанта, пояснив ситуацію. Він вишикував своїх підлеглих. Матінко рідна, у мене аж на серці похололо, скільки їх було зі зброєю у строю! Отак і пішли до переправи: я з німецьким командиром попереду, а позаду – його солдати. Наші, як побачили цю незвичну картину, теж спочатку насторожилися. Але німці мовчки поклали зброю і дружно взялися до роботи. Невдовзі ми вже були на тому березі. І через два дні зустрілися із американцями. Чесно скажу, побачення було напруженим. Привітали один одного, на місці зустрічі поставили спільний обеліск. І розійшлися кожен у свій бік. Ось тільки тоді й закінчилася для мене війна.
…Але військові будні для Івана Войтенка продовжувалися, адже він був кадровим офіцером. У 1946–1949 роках проходив військову службу в Закавказькому військовому окрузі, у Тбілісі. А в запас звільнився аж у 1954 році. Бойові заслуги підполковника у відставці, ветерана війни Батьківщина відзначила орденами Вітчизняної війни, Богдана Хмельницького, Червоної Зірки, медалями “За відвагу”, “За взяття Будапешта”, “За взяття Відня”, багатьма іншими нагородами.
До 1963 року Іван Іванович працював на відповідальних посадах у селі Василиха на Київщині, а потім переїхав у Ланну. Тут його добре знають як сумлінного начальника відділу кадрів, голову комітету профспілки Ланнівського цукрокомбінату, працівника Ланнівського молочноконсервного комбінату. А після виходу на заслужений відпочинок Іван Іванович брав активну участь у громадській роботі, очолюючи первинну ветеранську організацію сільської ради.
– На дорогах війни ми відважно захищали свою Вітчизну, – каже сивочолий ветеран. – Було нелегко, але ми вистояли й перемогли. Прийдешньому поколінню бажаю не втрачати сили духу. Адже мужність усім нам потрібна і в цей нелегкий мирний час.

Анатолій ВАСЕВИЧ
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.