Страсна дорога Оксани Мешко

Народилася Оксана Яківна Мешко 30 січня 1905 року в незаможній селянській родині в Старих Санжарах – містечку, яке за часів Гетьманщини виколихувало сотню Полтавського козацького полку і де й через два з лишком століття зберігся в непокріпачених козацьких нащадках дух вільнолюбства. Невдовзі після Жовтневого перевороту Оксанину дружну й національно свідому родину безжально розчавив більшовицький молот: батька, знаного в усій окрузі садівника, розстріляли в Харкові за невиконання продрозкладки; старший брат Євген наклав головою у селянському повстанському загоні отамана Івана Біленького; комуністи відібрали в Мешків оселю, худобу, майно; три сестри і брат мусили податися світ за очі. Мужня, кмітлива дівчина не тільки вижила, а й спромоглася, попри численні перепони й утиски, здобути вищу освіту. Але що могло очікувати її в країні, де від української державності вже нічого не лишилося, де панувала політика репресій, розстрілів і концтаборів? Нова біда постукала у двері, коли Оксана поєднала свою долю з Федором Сергієнком, колишнім членом УКП (Української комуністичної партії). Арешти чоловіка, родичів, звільнення з роботи з науково-дослідного інституту, втрата під час війни старшого сина – життя ніби заповзялося випробувати жінку на міцність.
Уперше Оксану Мешко заарештували 1937 року. Їй та її старшій сестрі Вірі (у заміжжі Худенко), чий син був репресований за участь в УПА, висунули безглузде звинувачення: начебто сестри мали намір учинити терористичний замах на Микиту Хрущова. Не забарився й суворий вирок: по десять років виправно-трудових таборів. Насправді ж сестер-“терористок” покарали за те, що третя їхня сестра, Катерина, була під час Другої світової війни активною учасницею ОУН-УПА.
Після реабілітації у 1956 році Оксана Яківна повернулася до Києва, де на неї, страшенно бідуючи, чекав син Олег. Хрущовська ліберальна “відлига” тривала недовго і не справдила надій українських шістдесятників. Саме в ці 1960-ті роки Мешко бере на себе місію будительки національної свідомості: організовує у школах, клубах і “червоних кутках” науково-дослідних установ, промислових підприємств вечори й ранки, присвячені рідній мові, українській пісні, видатним діячам української культури. Маленьку, худорляву, безстрашну жінку знала, без перебільшення, вся національно свідома столична інтелігенція, їй вірили, довкола неї гуртувалися.
1976 року з ініціативи письменника Миколи Руденка було проголошено створення правозахисної організації – Української Гельсінкської групи. Першими відчайдухами, які підтримали цю ідею і підписали Декларацію про створення УГГ, стали Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук'яненко, Мирослав Маринович та інші. Збирати факти порушення прав людини в Україні й оприлюднювати їх – таке завдання декларували члени УГГ. Тоталітарний комуністичний режим з усіх сил прагнув не допустити, аби світ дізнався про його страшні злочини, тож невдовзі майже всіх членів УГГ було заарештовано. По суті, на волі з десяти чоловік зосталася сама Оксана Яківна. І вона не склала рук! Самотужки координувала діяльність українських правозахисників, підтримувала зв'язки з правозахисними організаціями інших республік, поширювала таку небажану для режиму інформацію серед світової спільноти. Кадебісти вдалися до найпідступнішого плану упокорення: Оксану Мешко було вирішено оголосити психічно хворою. Її примусово кинули в психіатричну лікарню, де тримали два з половиною місяці серед тяжко хворих пацієнтів. Проте лікарі, попри тиск на них, двічі визнали її психічно здоровою. Суд був закритим, вирок – довжелезним, 75-річній правозахисниці присудили півроку таборів і п'ять років заслання. Після неймовірно жорстоких знущань у пересильних тюрмах і більш як тримісячного етапу вкраїнська патріотка опиняється майже на краю світу – в далекому якутському селищі Аян, розташованому на березі Охотського моря. Тут відбулася зустріч матері з сином, чиє заслання вже добігало кінця. Він іще встиг полагодити стару дерев'яну хатину, нарубати дров на зиму і наносити води – на випадок, якщо хату занесе снігом; і її замітало не раз…
В Україну Оксана Мешко повернулася, повністю відбувши термін заслання, вже після перебудови. Майже рік мандрувала світом, побувала в Австралії, США і скрізь не втомлювалася розповідати про боротьбу українців за свою державність. Не вгомонилася на старість козацька мати, не збайдужіла, так само, як і в молоді літа, боліла їй доля України. Оксана Яківна була серед організаторів Української республіканської партії, ініціювала поновлення діяльності правозахисної організації, створивши Український комітет “Гельсінкі-90”, і навіть брала участь у пам'ятному студентському голодуванні 1990 року. Померла вона 2 січня 1991 року.
Пам'ятаючи про загрози нашій державності, про героїчний чин Оксани Мешко та її однодумців, маємо якомога більше знати про кожного з тієї “малесенької щопти” (за В. Стусом) сміливців, котрі без вагань пішли на українську Голгофу. Це добре розуміють учителі старосанжарської школи, які створили музей Оксани Мешко. Школярі пишаються славетною землячкою, чий життєвий шлях, усіяний неймовірними випробуваннями, та крицева сила духу просто-таки вражають.

Тетяна ДЕНИСКО
Журналіст
Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.