Євген Євтушенко: “Сьогодні існує дефіцит гідності, дефіцит громадянськості”

   Євген Євтушенко зізнався, що довго міркував над тим, із чого почати цього разу розмову з полтавцями. І заговорив про спільно пережиті народами України й Росії важкі роки перед війною, роки війни, перебудови. Про випробування свободою, до якого не всі політичні діячі виявилися готовими, бо багато хто з них не витримав випробування грошима й демократією. Тож вище за все для людини мають залишатися лише духовні цінності та ідеали. Проблема нинішнього часу для обох держав ще й у тому, наголошував поет, що нам бракує геніальних особистостей. І то дуже небезпечно, що нинішня молодь погано знає історію, не хоче вникати у події, яких не переживала. Та все одно історія переходить у спадок молодим людям, і вони повинні знати всі її трагедії, щоб не повторити їх у майбутньому.
   – Все дуже просто, і не треба винаходити жодних нових “ізмів” – треба лише, щоб і в Україні, і в Росії, і взагалі у світі було якомога більше порядних людей, – сказав поет, доповнивши себе цитатою з нових своїх віршів:
Достойно, главное – достойно
Любые встретить времена,
Когда эпоха то застойна,
То взбаламучена до дна.
Достойно, главное – достойно,
Чтоб раздаватели щедрот
Не довели тебя до стойла
И не заткнули сеном рот!

   Минулий рік, зазначив він, був ознаменовний убивством 79 журналістів у різних країнах світу – Росія в їх переліку займає, на жаль, третє місце. 79 журналістів убито фізично, а скількох звільнено з роботи, і не лише в столицях, а й у провінції, де совісних людей значно більше, ніж у столицях.
– Сьогодні існує дефіцит гідності, дефіцит громадянськості. За це, між іншим, доводиться розплачуватися. За радянської влади з такими незручними людьми розправлялися нищівно, часто навіть ні за що. А нині частіше розправляються за щось конкретне. І сьогодні саме журналісти у багатьох країнах виконують ту функцію, яку раніше у суспільстві виконували поети. Поет був завжди народним захисником, а нині таких яскравих голосів, як у часи шістдесятництва, в поезії немає. Є здібні поети, технарі, але немає у них почуття відповідальності, відчуття того, що вони чимось зобов'язані своєму народу. Але совість – а це теж вид енергії – не може не існувати, і ця енергія трансформується, переходить із одного виду в інший. І вона сьогодні багато в чому перейшла від поетів до журналістів, яких безпощадно переслідують. Хоч і роблять це тихенько, часто душать у під'їздах…
Євген Євтушенко прочитав вірш “Свинцовый гонорар”, присвячений пам'яті фізично знищених російських журналістів Дмитра Холодова, Артема Боровика, Юрія Щекочихіна, Анни Політковської, священика і публіциста Олександра Меня. Є в ньому такі рядки:
Жертв отпевает высь
прощально, журавлино,
Есть в мире Бабий Яр.
Есть Журналистский Яр.
Как щедро выдают
за смелость журнализма –
свинцовый гонорар,
свинцовый гонорар.
А сколькие еще
пока не знамениты.
Их перья из трясин
в провинции торчат.
Неужто будут все,
кто не молчат, – убиты?
И выживут лишь те,
кто льстят или молчат?

   І не випадково після прочитання цього вірша, який ще не ввійшов до жодної з його нових книг, Євген Олександрович сповідально розповів про те, що трепетно несе у своєму серці з дитинства. Ще в юні роки йому до рук потрапила книга Кобзаря, якого любили читати обидві бабусі майбутнього поета. Він ще й творів Пушкіна тоді не знав і відкривав для себе Пушкіна через Шевченка, зізнався полтавцям. У 23 роки Євген Євтушенко написав першу свою статтю про Тараса Шевченка, де поклявся “вчитися у нього”. Багато років мріяв перекласти “Заповіт” Кобзаря, але, зізнається, довго не наважувався, адже вже існує дуже багато перекладів цього твору. На запитання до слухачів, чи не будуть вони проти, якщо він прочитає свій, зал відповів красномовними оплесками. Полтавці зачаровано слухали цей блискучий переклад “Заповіту”.
Ностальгійно згадував поет своїх побратимів, кого вже немає поруч, і ніщо, наголошував, не може замінити цих втрат, бо конкретну людину ніхто й ніщо не замінить. Згадував добу шістдесятництва, затим – уроки Сахарова і те, як вони, когорта молодих, “училися по Сахарову”. І звучали не лише вірші – поет зачитав уривок із прозового твору, над яким працює сьогодні. Назву, як зазначив із гумором, він “безсоромно вкрав у Максима Горького” – “Город желтого дьявола”. Йдеться про курйози його перших зарубіжних поїздок під супроводом замаскованих службістів, про відкриття світу – Євген Євтушенко за довгі роки побував у 96 країнах на всіх континентах. Але починається книга зі спогадів дитинства, і письменник прочитав розділ із воєнного періоду, коли він з іншими дітьми допомагав дорослим у швейному ательє відчищати від замерзлої крові шматочками цегли прострелені кулями й розірвані осколками снарядів солдатські шинелі. Швачки перекроювали їх і шили такі самі шинелі для фронту з уцілілих залишків старих. Дуже зворушливо прозвучав спогад про те, як майбутній поет знайшов у внутрішній кишені однієї з шинелей маленький металевий складень: він вперше побачив тоді образ Богородиці з Немовлям. Він ще не знав, хто такий Ісус Христос, хто такий Бог. Старша зі швачок сказала тоді жовтеняті: “Ти Бога знайшов… А може, Бог тебе… Дивись тепер – із Богом не розставайся…”
– Ось ще й через це молодь повинна знати історію, – наголосив укотре.
   Того дня, гостюючи в Полтаві, розповів поет, він побував у Галереї мистецтв на виставці дитячих малюнків, і один із них одержав у подарунок. У відповідь Євген Олександрович подарував прямо на сцені юній художниці Марині Бакаєнко, авторці тієї роботи, свою книгу з автографом.
   А завершував свій монолог знову роздумами про уроки історії, цього разу ближчої – говорив про перебудову та роль у політичних процесах Михайла Горбачова, тепло згадував його покійну мудру дружину Раїсу Максимівну, яку не зуміли свого часу зрозуміти її заздрісні сучасниці.
   І, звичайно ж, поет читав свої вірші – під кінець вечора на замовлення із залу. Прозвучали “Одиночество”, “Любимая, спи!”, “Идут белые снеги…”
   Наступного дня для полтавських журналістів відбулася прес-конференція у конгрес-холі готелю “Палаццо”, де зупинявся Євген Євтушенко. Природно, що розмова почалася з продовження теми про роль поетів і журналістів у сьогоднішньому контексті подій. Зокрема – про роль українських поетів, які віддали багато сил на утвердження незалежності й зовсім не мріють про повернення у Радянський Союз. Поет відповів, що у Радянський Союз ніхто більше не хоче, “навіть Путін!”, наголосив він, “але не можна відмовлятися від усього, що ми мали”, – було там і хороше. І природно, що в серцях людей старшого віку залишається ностальгія за часом свого дитинства, своєї юності. Стосовно подій сьогодення поет сказав:
– Я вважаю, що в кожній державі повинні бути люди, перед якими усім було б соромно, – абсолютно чисті душею люди… Я був у 96 країнах і не бачив жодного поганого народу!.. Ми повинні дбати про те, що нас об'єднує, а не роз'єднує. Всі скарби світу належать нам, і ми не повинні жити містечковими інтересами. Але людина, – наголосив поет, – яка не любить свою Батьківщину, – як вона полюбить усе людство?
І знову захоплювався творчіст
ю Тараса Шевченка – його поетичними рядками, бо Кобзар писав – як дихав, його малярськими роботами. А Полтаву назвав серцем України, зазначивши, що уже саме це слово овіяне романтичним ореолом. І ще в залі прозвучали такі його рядки:
Здесь, в Полтаве, дух Шевченка,
Украины сокровенка,
В ней живут, как наяву,
Котляревский, Короленко,
А я тоже ведь на “енко”,
Я душою здесь живу!
Євген Євтушенко обіцяє нові зустрічі з аудиторією, де його люблять і розуміють.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”
Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.