“Я – українець. Оце і вся моя автобіографія”

Ми з кожним ювілейним пошануванням з подивом відкриваємо Симоненка-поета. Він належав до покоління шістдесятників і став виразником його духу.
Українське шістдесятництво як феномен літератури і феномен політики розпочинається в середині 1950-х років національно-визвольним протестом проти імперської тоталітарної системи. Шіст-десятники, діючи в рамках існуючої системи, відновили суму соціально-психологічних якостей інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права і законності.
У Києві вони згуртувалися в Клуб творчої молоді (1959–1964 рр., президент – Лесь Танюк), який став національно-культурним осередком: організовував літературно-художні вечори, виставки, подорожі, колядування. Такі ж клуби почали діяти у Львові, Дніпропетровську, Одесі, інших містах України. Основним завданням шістдесятників було повернути принцип реальності в літературу і політику. Однак цього процесу, що сприяв зміцненню національного характеру, найбільше боялася імперська структура, зацікавлена в його ослабленні. Тому з допомогою поновлених репресій відбулося потужне переслідування нового покоління українців…
Поезія Василя Симоненка була найпершим виразним свідченням доростання культурного руху до політичного, антиімперського, оскільки колоніальне становище України було основною причиною нищення української культурної самобутності. Звертаючись до України, він запально проголошував:
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!..  
Восени 1962 року Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко віднайшли поховання жертв репресій 1930-х років у Биківні поблизу Києва і оприлюднили меморандум до Київської міськради з вимогою розслідувати ті події. Після цього на членів Клубу творчої молоді, як стверджує учасник правозахисного руху Василь Овсієнко, розпочався інтенсивний тиск. Лесь Танюк змушений був виїхати до Росії, Аллу Горську підступно вбито пізніше – у 1970-му. А затримання й побиття Василя Симоненка врешті призвело до його загибелі. Та навіть і після смерті поет був небезпечний для влади. У статті "Актуальні питання художньої критики", опублікованій у "Літературній Україні" 1974 року, тодішній директор Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка, академік Шамота писав: "чимало в його (Василя Симоненка. – Г.Р.) доробку було не-зрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів… Підносити творчість Симоненка як взірець літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності – це треба рішуче відкинути". Мабуть, правда про 1933-й, 1947-й, максималізм у ставленні до свого народу, Батьківщини, безкомпромісність і щирість почуттів у добу лицемірства і фальші, роздвоєності й страху були небезпечними для радянської системи. Вивчення творчості Василя Симоненка у школі, яке розпочалося по його смерті, було призупинене аж до набуття Україною Незалежності.
Василь Симоненко позиціонував себе як українець. 22 травня 1962 року на літературному вечорі молодих авторів (під головуванням Павла Тичини) поет заявив: "Я – українець. Оце і вся моя автобіо-графія".
 Вважаю, що це і є ключ до пізнання явища на ім'я Василь Симоненко. Читаємо його зізнання в "Окрайцях думок": "Такі, як я, теж необхідні для літератури – ми своїми кволими думками угноїмо грунт, на якому виросте гігант, прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені пощастить почути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зневажає він нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас". Відчуття потрібності своєму знедоленому народові зміцнювало віру, надихало на творчість, не давало поетові можливості зупинятися, остерігатися.
Як не крути,
на одне виходить,
слід би катюгам давно зазубрить:
можна прострелити мозок,
що думку народить,
думки ж не вбить!
У його роздумах, опублікованих у "Літературній Україні" 16 жовтня 1962 року (поет готувався взяти участь у Всесоюзній нараді молодих літераторів, до участі в якій його так і не допустили), ми читаємо: "Навряд чи можна сприйняти всерйоз також розпачливі заклики відвернутися від трагічного і творити так зване "життєрадісне". Бездумні, ідилічні радощі скорше синонім ідіотизму, ніж оптимізму. Ми живемо в добу великих діянь, отже, і в добу високої радості й великих трагедій. Відвертатись від людських мук і страждань, а замість правди тикати їм під ніс пучечок чебрецю – до біса такий жалюгідний оптимізм!"
Василь на той час мав уже поезії Шевченкового духу. Вміння сказати правду, коли в суспільстві все мовчить, – то яскрава особливість поета. Але сказати без надриву, без патетики не можна було, коли сама "земля кричить". Навіть вірш у Симоненка називається "Крик ХХ віку":
Ридаю і кричу, гилю себе у груди,
Волосся патраю з сідої голови:
Що можу я, коли дрімають люди?!
Що можу я, коли заснули ви?!
"В.Симоненко носив у собі не тільки зовнішній, а й внутрішній бунт словом. Звідси окличність […]. Звідси і коротка спресована фраза… Спроба говорити сентенціями – аби врізалось у пам'ять. Загострило увагу. Спонукало до думки", – пише Людмила Тарнашинська.
До того ж моральний максималізм вирізняв його з-поміж інших поетів-шістдесятників. І в цьому також феномен Василя Симоненка. Він утверджував у слові наш український родовід, нашу честь і гідність. Його поезія і сьогодні допомагає вірити, що:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!..  

Ганна РАДЬКО
Кандидат філологічних наук, доцент кафедри
української літератури Полтавського
національного педагогічного університету
ім. В.Г.Короленка
Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати
12345 (Без оцінки)
Loading...

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.