Все починається з любові…

– Вікторе Миколайовичу, про що говорить Вам цей вислів – полудень віку?
– Досі я чув його, коли святкували ювілеї мої знайомі та друзі. Але розумів, що колись і для мене цей час настане, хоч і здавалося, що він іще десь дуже далеко… Що ж, це вік, коли людина має змогу з гордістю оглянутися і побачити там щось уже створене, побудоване, народжене. Минуло вже тридцять років трудового стажу…
– Доля від самого початку підготувала для Вас чудовий подарунок, адже Ви народилися у гоголівському краї, де мріють побувати шанувальники письменника буквально з усіх куточків світу. А як воно – жити поруч із садибою Миколи Васильовича Гоголя?
– Цікаво тут жити… Я дуже люблю своє село, у Гоголевому народився й виріс, і навіть коли навчався у Полтаві, то на вихідні їхав додому. А згодом відкинув усі пропозиції, яких було достатньо, й назавжди залишився жити у рідному селі. На моїх очах тут було споруджено Будинок культури, проведено водогін, газ. Зводилися нові будинки. Чому тут не жити – є всі зручності. Гоголеве відродив свого часу нині покійний Михайло Григорович Сукач, коли працював тут головою колгоспу. Він і мене помітив, дав мені поштовх у пошуках себе. Гоголеве – моя батьківщина, і цим усе сказано.
– А коли Ви вперше усвідомили, що це – ще й батьківщина великого письменника, куди він так само спішив у рідний дім – із Санкт-Петербурга, із Рима? Коли відкрили для себе його твори, його велич?
– Не в дитинстві й не в шкільні роки – так склалося, що я відкрив для себе і полюбив Гоголя, коли мені було вже за тридцять. Коли уже й сам побачив життя, коли зрозумів, що його твори й нині звучать актуально й злободенно. Розумію й те, що наше Гоголеве – це ще не зреалізований на повну силу проект, а його реалізація залежить він стану економіки у нашій країні…
– Вікторе Миколайовичу, у вересні ми розповідали про становлення агрофірми імені Довженка, адже вона – лише на початку нового шляху. Яка ситуація сьогодні у Вашому господарстві?
– Відразу пригадалося, як у 1999-му році мене обрали головою колективного сільгосппідприємства імені Гоголя. Тоді ми доїли 1300 літрів молока на корову і виробляли його 500 тонн за рік. Фонд заробітної плати складав 400 тисяч гривень, урожай цукрових буряків – 120 центнерів із гектара, пшениці – 26 центнерів. Сьогодні молока ми маємо 5 000 тонн на рік, фонд заробітної плати – 6 мільйонів, урожай цукрових буряків – 530 центнерів, пшениці – 60, кукурудзи – 90. Це при тому, що в Україні нині такі труднощі. Я переконався, що не треба ні на кого розраховувати, не варто чекати звідкись допомоги, а треба просто працювати. До всього, мені щастило на вчителів, справжніх господарів, яких багато працює поруч, у нашому районі. Тому й хочу їх назвати. Серед них – і покійний Михайло Григорович Сукач, і Семен Свиридонович Антонець, і Валерій Ілліч Капленко, і Віктор Миколайович Микитченко. Сьогодні мені вже не соромно за своє господарство! Було соромно вчора, у ще недалекому минулому, коли цукру ми виробляли 2,6 тонни з гектара, а сьогодні виробляємо 7,2. Французи виробляють 12. Коли ми об'єдналися з “Астартою”, у нас з'явилися гроші, а гроші – це інвестиції, це сучасні трактори, комбайни, потужний молочний комплекс. І ми сьогодні наблизилися за показниками до передових господарств району. З “Астартою”, з Віктором Іванчиком, генеральним директором холдингу, нам пощастило. Лише завдяки об'єднанню наших господарств маємо достатньо кредитних ресурсів, а головне – достатньо й обігових коштів для того, щоб реалізовувати такі проекти, як будівництво молочнотоварного комплексу, цукрового складу, підготовка реконструкції комбікормового заводу. Наш Яреськівський цукрозавод запрацював одним із перших в Україні, маємо і один із найкращих показників по виходу цукру, по цукристості, а заодно найнижчі – по забрудненості. Працюємо не без проблем, але знаємо, як вирішувати ці проблеми, бачимо перспективи.
– А те, що господарство входить до холдингу, не заважає Вам почуватися господарем, а не бути лише керівником агрофірми, якою керують із столиці?
– “Астарта” дає змогу працювати творчо й відповідально, реалізуватися спеціалістам – кожному в своєму напрямку роботи – агроному, інженерові, менеджерові. Як господар я відчуваю, що впливаю на ці процеси.
– Ми бачили вашу потужну американську техніку, сучасний молочний комплекс. І занедбані сусідні села. Їхнім керівникам також треба прагнути до об'єднань? Що чекає українське село у майбутньому?
– Буваючи у відрядженнях за кордоном – у країнах Європи, у США, я бачив ферми, де утримується десять тисяч голів дійного стада. Але бачив і маленькі фермерські господарства. А наша промисловість на що розрахована? Комбайни які випускає? Потужні, для величезних ланів! Мабуть, це неминуче – тенденції ті самі, що й у всьому світі, і не треба з ними боротися. Треба йти за часом.
– Відомо, що Ви займаєтеся благодійництвом – допомагаєте школам, дитсадкам, лікарням. Мабуть, ідуть до Вас і окремі люди зі своїми проблемами?
– Багато проблем вирішують мої колеги на місцях, у селах, які входять до агрофірми. Але, звичайно ж, люди йдуть і до мене. Чим можемо – допомагаємо. Відремонтувати дім, обробити ділянку землі. Іноді й продуктами, де малим дітям їсти нічого, допомагаємо… Бо розумієш, що, крім тебе, ніхто цього не зробить. Проблем багато. Ми сьогодні говоримо про Україну як про космічну державу, але… Космічні держави – це багаті держави. А ось Європу ми справді можемо нагодувати. І селу потрібна підтримка, потрібне розуміння того, що аграрний сектор може не лише прогодувати український народ, але він ще може й заробити для українського народу!
– Бо земля – наше найбільше багатство?
– Чехи, будівельники, які у нас працювали на спорудженні комплексу, дивувалися: “Чорна? Земля у вас чорна!” Вони у себе не бачили таких чорноземів. Але господарюють успішно. Тож нам треба розв'язати усі проблеми, які нам заважають ефективно працювати.
– У Вас був вибір: займатися бізнесом чи сільським господарством. Не шкодуєте, що обрали останнє?
– Не шкодую. В 1996 році мене звільнили з посади заступника голови правління сільгосппідприємства у Гоголевому – тоді якраз модно було шукати винних… Через три роки ті ж люди мене обрали головою. Але якраз у ті роки мусив шукати, чим зайнятися. Взяв електродвигун, повіз у Брацлав, там поміняв на запчастини, які тут продав… Оформив на дружину кредит. І почав обладнувати молокопроводи – ця ніша на той час не була зайнята. Підприємство, яке створив тоді, й сьогодні живе, працює…
– А Ви почуваєтеся на своєму місці як керівник агрофірми… Це важливо, як і те, хто Вас підтримує. Розкажіть про свою родину.
– Моя дружина Ніна Олексіївна – не просто дружина для мене, але й мій друг. Коли одружувалися – вона працювала піонервожатою, потім – вчителькою, я був бригадиром. Коли поверталися додому з роботи – ніхто не хапався за сапу чи за відра, ми сідали й обговорювали, як минув день, які події відбулися, які враження від них… Поговоримо, а вже потім ідемо поратися по господарству. Але розмови наші могли затягнутися й за північ – залежно від того, наскільки насиченим подіями був день. Для нас важливо було відчути підтримку одне одного. Сьогодні моя дружина – директор Гоголівської загальноосвітньої школи, а це теж робота не проста. Агрофірма допомагає школі там, де є можливість. Наша донька Оля обрала медицину – працює у першій міській лікарні міста Полтави, безмежно любить свою професію, і мене це радує. Бо це найголовніше – любити життя, любити людей, любити роботу – з любові усе й починається. А Віталій, син, навчається в університеті споживчої кооперації. Я також починав із кооперативного технікуму… А там життя покаже.
– А чого прагне душа у вільний ч
ас?
– Я люблю читати історичні романи. Люблю порівнювати час, в якому жили, наприклад, Суворов, Вашингтон, Черчілль, і наше сьогодення. Вражає те, що люди по суті не змінилися, змінюються лише обставини, епохи.
– Пам'ятаю, як у вересні Ви вітали з днем народження одного з працівників агрофірми. Говорили про те, що Вам приємно працювати поруч, вважаєте за честь разом робити одну спільну справу. Вам хотілося б почути такі ж слова від колег, від своїх підлеглих?
– Думаю, що й мені скажуть щось подібне. Бо віддавна, ще працюючи в агрофірмі “Гоголеве”, намагався навчити людей подолати в собі оту колгоспну мораль, якісь страхи. Хотів, щоб вони почувалися вільними, казав їм: я такий самий, як і ви, ми працюємо на рівних. Я не можу давати наряд інженерові, агроному, зоотехніку, ветлікарю, електрику: кожен із них – спеціаліст і сам знає, що йому робити на своєму місці. Наголошував, що кожен повинен працювати творчо, а не чекати вказівок, нарядів. І потрібні були роки, щоб розбудити в людях ініціативність, відповідальність. А останнім часом ми проводили наряди лише двічі на рік – перед жнивами та осінніми роботами. Сьогодні як керівник я прагну створити умови для всіх співробітників нашої великої агрофірми імені Довженка (ми маємо сорок п'ять тисяч гектарів землі!), щоб вони працювали творчо.
– Колектив “Зорі Полтавщини” разом із нашими читачами щиро вітає Вас із ювілеєм. Нехай радують урожаї на життєвій ниві, козацького здоров'я на многії літа!
– Дякую.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”
Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.