Адреса редакції – Піонерський провулок,4

Редактор Федір Коба – вже у своєму кабінеті.
– А яким буде "гвоздь" номера? – запитує з порога.
Я пропоную кореспонденцію про сільські клуби, написану нашим власкором Степаном Михайленком за листом читача з Семенівського району. Й аргументую: матеріал гострий, критичний, порушує важливу проблему.
– Ставте на другу сторінку, в центрі, – радить редактор. – Виділіть заголовок, візьміть у рамочку, підберіть гарний шрифт…
Якщо немає "гвоздьового" матеріалу в номер – це НП. І дістанеться "на горіхи" кожному відділу.
Федір Коба був дуже мудрим редактором, вимогливим і при цьому чуйним. Він мав дивовижну пам'ять – міг цитувати цілі абзаци. Умів націлити кожного працівника на пошук цікавої теми.
Згадую, як одного разу зайшов редактор у сільгоспвідділ. Пожартував, розповів якусь байку – в усіх посмішки: значить, "зарядив". А потім говорить:
– Ось проїжджав мимо поля науково-дослідної станції й бачу, що бур'янів там – цілий ліс!
У співробітників очі заблищали. Тоді завідуючим відділом був Леонід Кізь, а літпрацівниками – Микола Федорищев і Павло Клименко. Усі молоді, тільки-но після університету, енергійні, завзяті. На планірці Федір Максимович представляє ситуацію вже по-іншому:
– Сьогодні у сільгоспвідділі я розповів про те, що на дослідному полі щириця – вища від пшениці, а хлопці й говорять: "Давайте про це напишемо!"
Так зініціював редактор матеріал Павла Клименка і Миколи Федорищева "Поклонники щириці хвостатої". Наробила ця публікація галасу в області.
З обкому партії телефонують:
– Як ви могли вчених так розкритикувати!
І, звісно ж, редактору дісталося найбільше. Але той матеріал ми відзначили на літучці як кращий.
Прийшла я в "Зорю Полтавщини" в далекому 1953 році. Після закінчення педінституту з червоним дипломом мені "світила" аспірантура в Києві. Але доля звела мене із "Зорею Полтавщини", за що я їй вдячна, бо мої довгі роки роботи в редакції були найщасливішими у житті. Приймав мене на роботу редактор Микола Миронець – професіонал, чоловік із тонким почуттям гумору, чуйним ставленням до людей. Я одразу ж поринула в справи секретаріату – штабу редакції. "Зоря Полтавщини" виходила в той час шість разів на тиждень. Відповідальним секретарем працював Леонід Безобразов (письменник Леонід Бразов), я стала його заступником, а літредактором – Олександра Тарасенко. Я багато чому в них навчилася. Згодом Микола Миронець пішов із редакції. Тривалий час колектив працював під керівництвом Федора Коби. У редакцію в той час прийшли молоді талановиті кадри – Леонід Кізь, Павло Клименко, Володимир Майорчик. Завідував відділом культури Тимофій Пругло. То була талановита людина, душевна, сердечна. У кожному його віршованому рядку або нарисі відчувалась якась родзинка, гостре око фіксувало невидимі деталі. Пам'ятаю монограму Тимофія Пругла, написану на мою честь до дня народження. У ній він використав моє часто вживане слівце "жах" – це коли я критикувала той чи інший матеріал.
В нашої Люби іменини – просто жах!
Наша Люба молодіє на очах.
Де він взявсь на мою згубу – Абросімов Діма?
Цілував би щодня Любу гарний хлопець Тіма…
Скажу, що в редакції на Піонерському провулку, 4, панувала якась особлива творча атмосфера. Ми всі були наче заряджені на "Зорю…". Не рахувалися ні з часом, ні з зусиллями. Одного разу направляю у відрядження в Пирятин нашого фотокора Льоню Куликова.
– Щоб привіз знімки – і вертикальні,
і горизонтальні, й групові, й портрети. Ілюстрація з дальніх районів вкрай потрібна газеті…
На ранок на моєму столі вже лежала купа знімків.
– І коли ти встиг?! – дивувалася я.
Згадую, як, схвильована, вбігла в мій кабінет Наталія Яворська:
– Любо, готуй місце в газеті: я такого героя знайшла! Льотчик, шість орденів Леніна!
Інколи наше повсякчасне захоплення роботою доходило до курйозів. Схоплююся якось серед ночі: "А чи внесла я редакторську правку в матеріал?"
Мчуся о 2-й годині в друкарню. Якраз чергує по номеру Сергій Писаренко. Чергування затяглося – передавали по телетайпу матеріали ТАРС. Хапаю полосу, читаю. Слава Богу, заспокоююся, правку внесено…
"Зоря Полтавщини" в шістдесяті – на початку сімдесятих років була досить авторитетною в Україні. Ми неодноразово ставали призерами ВДНГ у Москві, виборювали республіканські відзнаки, а до
50-річчя газети колективу було вручено орден Трудового Червоного Прапора.
Дивовижний ансамбль професіоналів зібрався у ті роки в редакції: Пилип Бабанський (дитячий письменник), Володимир Шевченко, Борис Цвєтов, Володимир Музиченко, Леонід Остапець, Наталія Яворська, Ельвіна Шестакова, Євген і Марія Архипови, Григорій Безман, Олекса Бандура, Сергій Максименко, Меланія Коблицька, Іван Кузьменко, Павло Карнаух, Пантелеймон Вакула, Володимир Кравченко, Михайло Свириденко, Йосип Собко, подружжя Пасічників – Люба і Саша – та інші. Кожен із них мав свій неповторний почерк, свою високу планку майстерності. А єднало всіх одне глибоке почуття любові до рідної газети, відданість їй.
Не можу не згадати й про коректорський цех
"Зорі Полтавщини" – Ганну Могилевську, Людмилу Евентаве, Валентину Киву, Ліду Черменську. Вони віртуозно "виловлювали" помилки, діяли професійно й бездоганно, і довгий час газета була взірцем не тільки журналістської майстерності, а й грамотності.
Щоправда, траплялися на полосі газети часом помилки курйозні. Одного разу виходить у газеті текст "кандидат у члени КПРС перший секретар обкому партії О.М.Мужицький" замість "кандидат у члени ЦК КПРС". Автор уже подумки розпрощався з посадою. А перший секретар обкому на диво всім відреагував так: "Ну що ж, нехай полтавці знають, що я все-таки хоча б член КПРС…" "Пронесло!" – полегшено зітхнули в редакції.
Поріг "Зорі Полтавщини" по провулку Піонерському, 4, переступали відомі в країні письменники і поети, діячі культури: Микола Сом, Микола Сингаївський, Іван Драч, Василь Пєсков, Віталій Коротич, Йосип Кобзон, Людмила Сенчина, Софія Ротару… А якими душевними були ці творчі зустрічі в редакції!
Згадую, як приїхав до нас на зуст
річ відомий композитор Платон Майборода. Все думали: ну що йому подарувати? Я принесла вишитий власноруч рушник і показала жінкам.
– О, це чудовий буде подарунок! – сказала Наталія Яворська.
Упакували, перев'язали стрічкою. А мені спало на думку буквально перед врученням, в останню хвилину: не так треба вручати. Краще я перев'яжу гостя цим рушником. Так і зробила. І при цьому сказала:
– Шановний Платоне Іларіоновичу! Ми любимо вас, як і вся Україна. З вашої пісні про рушник народилася у нас назва недільної сторінки – "Полтавський рушничок", яка користується авторитетом у читачів. Рушник у народі – це як оберіг. На нього стають молодята, які одружуються; на рушнику підносять хліб-сіль гостям; без нього не обходиться сватання. Я перев'язую вас рушником – вважайте, що ми засватали вас на написання нової пісні – про журналістів…
Композитор був дуже зворушений. Згодом він надіслав мені листівку, де були такі слова: "Ви своїм рушником так розчулили мене, що як подивлюся на нього, так і плачу".
Я бережу в своєму серці ці найдорожчі спогади, і коли стає сумно, згадую про свій колектив, такі щасливі, хоч і нелегкі, зорянські будні, і на душі стає тепліше. Давно немає в цьому житті багатьох моїх колег – світла їм пам'ять! А в моєму домі зберігається дорогий подарунок – ваза, яку вручили, проводжаючи мене на пенсію. На ній викарбувані слова, написані незабутньою Наталією Яворською:
"Як погляд твій зупиниться на чаші,
Згада
й "Зорю…", зорян і будні наші!"
Я часто згадую вас, мої милі дорогі зоряни! Я пам'ятаю всіх вас…
Print Friendly, PDF & Email
Ви можете залишити коментар, або Трекбек з вашого сайту. Друкувати Друкувати

Залишити комментар

Ліміт часу вичерпаний. Будь-ласка, перезавантажте CAPTCHA.