Приїхав до монастиря на кілька днів і вже три роки тут
– Я виконую послух екскурсовода, так би мовити, гіда, – каже Роман, – супроводжую різні групи людей. У нас 17 монахів, я один із 6 послушників – людей, які готуються стати монахами. Наймолодшому – 23 роки, найстаршому – 67. Є ще категорія трудників. Це ті, хто тимчасово проживає у монастирі кілька днів, а то і кілька місяців. Вони працюють, відпочивають душею.
– Тож передусім, Романе, для читачів нашої газети зробіть невеличкий екскурс в історію монастиря.
– Наш монастир заснований у 1619 році видатним церковним діячем (майбутнім митрополитом) Ісаєю Копинським на кошти княгині Раїни Вишневецької – двоюрідної сестри митрополита Петра Могили, засновника Києво-Могилянської академії. Тарас Шевченко у повісті "Близнюки" пише, що місце для будівлі монастиря Раїні показали самі ангели. У 1654 році, на шляху з Москви до Константинополя, у монастирі зупинився Царгородський патріарх Афанасій ІІІ. По волі Божій тут він віддав душу Господу і був похований. А коли у 1662 році з благословення Київського митрополита відкрили гробницю, то його тіло виявили нетлінним. Того ж року було здійснено соборний чин канонізації святителя Афанасія, патріарха Царгородського, Лубенського чудотворця. Із 1744 року першим архімандритом монастиря був майбутній святитель Бєлгородський Іоасаф (Горленко). Його причислили до лику святих у 1911 році.
Насельниками монастиря були в основному запорізькі козаки, які прийняли чернецтво. Зокрема, під чернечим ім'ям Гедеон тут перебував син Богдана Хмельницького Юрій.
Обитель свого часу відвідали майже всі гетьмани України, багато з яких жертвували значні кошти на його утримання. Тут побували Тарас Шевченко, майже всі класики української літератури ХІХ–ХХ століть, Олександр Пушкін. Монастир відіграв важливу роль в духовному становленні святого блаженного старця Паїсія Києво-Печерського, уродженця Лубен, який ще хлопчиком відвідував обитель.
У ХVІІ–ХVІІІ століттях був створений Літопис Мгарського монастиря, рукописи якого зберігаються у наукових бібліотеках України.
Влітку 1919 року з монастиря вкрали Лубенську чудотворну ікону Божої Матері "Одигітрія". Через два місяці монастир захопили більшовики, які позбиткувалися над святинями, розстріляли 17 монахів на престольне свято Преображення Господнього. Кілька років тому вкрадену ікону, якої не торкнулася наруга, було знайдено. Бо немає навіть великого горя, яке Господь не перетворив би на радість. Зараз ікона на реставрації і дослідженні, яке підтвердило б її оригінальність. Але нам доказів не потрібно. Ми й так віримо, що це оригінальна ікона. Думаю, з часом її повернуть до монастиря.
За радянської влади на території монастиря були патронат для дітей "ворогів народу", дисциплінарний батальйон, військові склади, піонерський табір. Відродження обителі почалося лише у 1993 році. Першим її намісником у післяреволюційний період став ігумен Филип – нині архієпископ Полтавський і Миргородський.
– Романе, а самі як сюди потрапили? Чому хочете стати монахом?
– Цього вам ніхто не скаже. Іншої відповіді, ніж як Бог привів, немає. Особисто я приїхав прочанином на прощу на кілька днів. І ось уже три роки тут. Зараз мені 27 років. Раніше було світське життя – жив у Гадяцькому районі, навчався, завідував тваринницькою фермою…
– Який нині ваш уклад життя?
– Монастирський статут передбачає підйом о 5.30. О 6-й годині – ранкові молитви, які плавно переходять у Божественну літургію. З 8-ї ранку виходимо на послух. Це можуть бути роботи у полі, на городі або, наприклад, прибирання території. Опівдні – перша трапеза. Потім – відпочинок і знову роботи, які тривають до 16-ї або 17-ї години. Далі – вечірнє богослужіння і вечірня трапеза. О 23-й годині – спочинок. Але той, хто хоче, може у цей час, не заважаючи іншим, зайнятися своїми справами, наприклад, почитати літературу. В святкові дні сон мешканців монастиря на годину довший і немає послуху.
Монахом може стати і юнак, і дідусь
– Чи користуєтеся тут останніми технічними новинками – мобільним телефоном, комп'ютером?
– Якщо скажу: ні, а в моїй кишені задзвонить мобільний, то буде негарно. Звичайно, це не вітається, монахи повинні дотримуватися обітниці (зобов'язання перед Богом. – Авт.) безкорисливості. Але хто може собі дозволити – у того є мобільний телефон, інші особисті речі. Дехто чомусь думає, що монахи, живучи і працюючи у монастирі, отримують за це зарплату. Ні, це не так. Ми знаходимося на повному утриманні обителі. Звичайно, я не надіюся, що благочинний отець благословить купити мені комп'ютер. Із таким проханням, врешті-решт, я до нього і не підходжу. Але якщо, наприклад, мені потрібні шкарпетки або якісь гроші на лікування, то, звичайно, монастир їх виділить. Обитель також оплачує наше навчання у духовних закладах.
– Як часто спілкуєтеся з рідними?
– Особисто я вдома буваю кілька разів на рік. Рідні теж мене відвідують тут. Серед монахів є і колишні сімейні, й ті, які ніколи не брали шлюбу. Навіть коли людина йде у монастир, то розлучення не бере, оскільки такої процедури у Церкві просто не існує. Розумієте, чернецтво – це такий вид подвигу православного християнина, коли він відрікається від того, що було до монастиря, і починає життя, так би мовити, з чистого аркуша паперу, приймаючи у постригу різні обітниці перед Богом. Монахом може стати і юнак, і людина похилого віку. По суті вікових обмежень для цього не існує.
– Припустимо, монаху треба вийти у місто…
– Взагалі-то, коли людина приймає чернечий постриг, то змінюється її ім'я, й усі мирські проблеми вона має залишити за стінами монастиря. Це в ідеалі. У реальному житті не завжди так буває. І коли монаху треба вийти у місто, то зробити це можна, але тільки з дозволу, з благословення нашого благочинного отця Никанора. Існують побутові речі, коли треба щось придбати, залагодити якісь інші справи, тим більше, що у монастирі зараз триває будівництво.
– На його проведення, як, втім, і для утримання монахів, потрібні кошти.
– І раніше, і тепер побутує думка, що монастирі існують тільки за рахунок пожертвувань. Це зовсім не так. Ми утримуємо власне господарство. Є орендовані землі, невеличка ферма – 15 корів, телятка, 2 коней, птиця, пекарня, пасіка, навіть ставок, де розводимо рибу. Але у монастирі не можна їсти м'яса і сала. Тому ми відправляємо його студентам духовної семінарії у Комсомольську.
Бог не хоче, щоб Його любили з примусу
– У монастирі невеличкий колектив. В основному ви спілкуєтеся тільки між собою. Чи вдається постійно утримувати атмосферу приязні?
– З психологічної точки зору, якщо людина у чотирьох стінах, то, на перший погляд, зовсім не простим є її життя. Але такий дар, як Любов, не припиняється ніколи. Любов із великої літери повинна бути між усіма християнами. І в нашому невеличкому братстві вона, звичайно, теж живе. У цьому і є наша мета – усі свої сили і натхнення віддавати Любові – служінню Богові та ближнім.
***
Уже попрощавшись із Романом, зустрівся з благочинним Мгарського монастиря отцем Никанором.
– Раніше працював на заводі у конструкторському бюро, ходив у церкву, – розповів він. – Але ще з дитинства мріяв побачити монастирське життя. І ось уже 5 років, як тут. Для нас головне – передусім духовне. Про тіло усі вміють піклуватися, а от про душу, на жаль, ні. Немає такої людини, яка б не грішила, але каятися не кожен поспішає. Мала дитина щось натворить, прибігає і просить: "Мамо, тату, пробачте!". Пробачаємо, бо любимо. А ми – дорослі діти – часто не просимо пробачення у Бога, не слухаємося свого судді – совісті, не прощаємо ближнім. Гріхи носимо, як цеглини у мішку. Потім приходимо до священика і запитуємо: "Батюшко, чому я роздратований, чому в с
ім`ї, на роботі – непорозуміння, скандали?". А скиньте з себе цей баласт гріхів, шукаючи вину вашим бідам не в навколишніх, а в самих собі, й почнете відчувати себе інакше і на світ поглянете іншими очима. Якби всі ми просили прощення у Бога і один у одного, то в світі панували б тільки мир і любов. До віри Господь призиває всіх, але залишає за кожним право вибору, силоміць нікого не запрошує. Бог не хоче, щоб Його любили з примусу.
Мгарський Спасо-Преображенський монастир – духовна перлина лубенської землі, Полтавщини, України. Уже багато століть возвеличується він над мальовничою Сулою, гостинно запрошуючи до обителі. Тут, на монастирському пагорбі, душа відпочиває, насичуючись життєвою силою і благодатним спокоєм. А навколо буяє природа. Кажуть, тільки душа, очищена щирим каяттям, здатна пізнати глибину її краси і величі.
Сюди приходять, щоб відректися від мирського і своє життя повністю присвятити Богові. Чернецтво – це усамітнення, глибоке пізнання себе, світу, а отож і Самого Творця.
У монастирі вирує своє життя. Ми спробували хоча б трішки познайомитися з ним. Мій співрозмовник ще навіть не монах. Він тільки готується ним стати. Це – 27-річний послушник Роман.
– Я виконую послух екскурсовода, так би мовити, гіда, – каже Роман, – супроводжую різні групи людей. У нас 17 монахів, я один із 6 послушників – людей, які готуються стати монахами. Наймолодшому – 23 роки, найстаршому – 67. Є ще категорія трудників. Це ті, хто тимчасово проживає у монастирі кілька днів, а то і кілька місяців. Вони працюють, відпочивають душею.
– Тож передусім, Романе, для читачів нашої газети зробіть невеличкий екскурс в історію монастиря.
– Наш монастир заснований у 1619 році видатним церковним діячем (майбутнім митрополитом) Ісаєю Копинським на кошти княгині Раїни Вишневецької – двоюрідної сестри митрополита Петра Могили, засновника Києво-Могилянської академії. Тарас Шевченко у повісті "Близнюки" пише, що місце для будівлі монастиря Раїні показали самі ангели. У 1654 році, на шляху з Москви до Константинополя, у монастирі зупинився Царгородський патріарх Афанасій ІІІ. По волі Божій тут він віддав душу Господу і був похований. А коли у 1662 році з благословення Київського митрополита відкрили гробницю, то його тіло виявили нетлінним. Того ж року було здійснено соборний чин канонізації святителя Афанасія, патріарха Царгородського, Лубенського чудотворця. Із 1744 року першим архімандритом монастиря був майбутній святитель Бєлгородський Іоасаф (Горленко). Його причислили до лику святих у 1911 році.
Насельниками монастиря були в основному запорізькі козаки, які прийняли чернецтво. Зокрема, під чернечим ім'ям Гедеон тут перебував син Богдана Хмельницького Юрій.
Обитель свого часу відвідали майже всі гетьмани України, багато з яких жертвували значні кошти на його утримання. Тут побували Тарас Шевченко, майже всі класики української літератури ХІХ–ХХ століть, Олександр Пушкін. Монастир відіграв важливу роль в духовному становленні святого блаженного старця Паїсія Києво-Печерського, уродженця Лубен, який ще хлопчиком відвідував обитель.
У ХVІІ–ХVІІІ століттях був створений Літопис Мгарського монастиря, рукописи якого зберігаються у наукових бібліотеках України.
Влітку 1919 року з монастиря вкрали Лубенську чудотворну ікону Божої Матері "Одигітрія". Через два місяці монастир захопили більшовики, які позбиткувалися над святинями, розстріляли 17 монахів на престольне свято Преображення Господнього. Кілька років тому вкрадену ікону, якої не торкнулася наруга, було знайдено. Бо немає навіть великого горя, яке Господь не перетворив би на радість. Зараз ікона на реставрації і дослідженні, яке підтвердило б її оригінальність. Але нам доказів не потрібно. Ми й так віримо, що це оригінальна ікона. Думаю, з часом її повернуть до монастиря.
За радянської влади на території монастиря були патронат для дітей "ворогів народу", дисциплінарний батальйон, військові склади, піонерський табір. Відродження обителі почалося лише у 1993 році. Першим її намісником у післяреволюційний період став ігумен Филип – нині архієпископ Полтавський і Миргородський.
– Романе, а самі як сюди потрапили? Чому хочете стати монахом?
– Цього вам ніхто не скаже. Іншої відповіді, ніж як Бог привів, немає. Особисто я приїхав прочанином на прощу на кілька днів. І ось уже три роки тут. Зараз мені 27 років. Раніше було світське життя – жив у Гадяцькому районі, навчався, завідував тваринницькою фермою…
– Який нині ваш уклад життя?
– Монастирський статут передбачає підйом о 5.30. О 6-й годині – ранкові молитви, які плавно переходять у Божественну літургію. З 8-ї ранку виходимо на послух. Це можуть бути роботи у полі, на городі або, наприклад, прибирання території. Опівдні – перша трапеза. Потім – відпочинок і знову роботи, які тривають до 16-ї або 17-ї години. Далі – вечірнє богослужіння і вечірня трапеза. О 23-й годині – спочинок. Але той, хто хоче, може у цей час, не заважаючи іншим, зайнятися своїми справами, наприклад, почитати літературу. В святкові дні сон мешканців монастиря на годину довший і немає послуху.
Монахом може стати і юнак, і дідусь
– Чи користуєтеся тут останніми технічними новинками – мобільним телефоном, комп'ютером?
– Якщо скажу: ні, а в моїй кишені задзвонить мобільний, то буде негарно. Звичайно, це не вітається, монахи повинні дотримуватися обітниці (зобов'язання перед Богом. – Авт.) безкорисливості. Але хто може собі дозволити – у того є мобільний телефон, інші особисті речі. Дехто чомусь думає, що монахи, живучи і працюючи у монастирі, отримують за це зарплату. Ні, це не так. Ми знаходимося на повному утриманні обителі. Звичайно, я не надіюся, що благочинний отець благословить купити мені комп'ютер. Із таким проханням, врешті-решт, я до нього і не підходжу. Але якщо, наприклад, мені потрібні шкарпетки або якісь гроші на лікування, то, звичайно, монастир їх виділить. Обитель також оплачує наше навчання у духовних закладах.
– Як часто спілкуєтеся з рідними?
– Особисто я вдома буваю кілька разів на рік. Рідні теж мене відвідують тут. Серед монахів є і колишні сімейні, й ті, які ніколи не брали шлюбу. Навіть коли людина йде у монастир, то розлучення не бере, оскільки такої процедури у Церкві просто не існує. Розумієте, чернецтво – це такий вид подвигу православного християнина, коли він відрікається від того, що було до монастиря, і починає життя, так би мовити, з чистого аркуша паперу, приймаючи у постригу різні обітниці перед Богом. Монахом може стати і юнак, і людина похилого віку. По суті вікових обмежень для цього не існує.
– Припустимо, монаху треба вийти у місто…
– Взагалі-то, коли людина приймає чернечий постриг, то змінюється її ім'я, й усі мирські проблеми вона має залишити за стінами монастиря. Це в ідеалі. У реальному житті не завжди так буває. І коли монаху треба вийти у місто, то зробити це можна, але тільки з дозволу, з благословення нашого благочинного отця Никанора. Існують побутові речі, коли треба щось придбати, залагодити якісь інші справи, тим більше, що у монастирі зараз триває будівництво.
– На його проведення, як, втім, і для утримання монахів, потрібні кошти.
– І раніше, і тепер побутує думка, що монастирі існують тільки за рахунок пожертвувань. Це зовсім не так. Ми утримуємо власне господарство. Є орендовані землі, невеличка ферма – 15 корів, телятка, 2 коней, птиця, пекарня, пасіка, навіть ставок, де розводимо рибу. Але у монастирі не можна їсти м'яса і сала. Тому ми відправляємо його студентам духовної семінарії у Комсомольську.
Бог не хоче, щоб Його любили з примусу
– У монастирі невеличкий колектив. В основному ви спілкуєтеся тільки між собою. Чи вдається постійно утримувати атмосферу приязні?
– З психологічної точки зору, якщо людина у чотирьох стінах, то, на перший погляд, зовсім не простим є її життя. Але такий дар, як Любов, не припиняється ніколи. Любов із великої літери повинна бути між усіма християнами. І в нашому невеличкому братстві вона, звичайно, теж живе. У цьому і є наша мета – усі свої сили і натхнення віддавати Любові – служінню Богові та ближнім.
***
Уже попрощавшись із Романом, зустрівся з благочинним Мгарського монастиря отцем Никанором.
– Раніше працював на заводі у конструкторському бюро, ходив у церкву, – розповів він. – Але ще з дитинства мріяв побачити монастирське життя. І ось уже 5 років, як тут. Для нас головне – передусім духовне. Про тіло усі вміють піклуватися, а от про душу, на жаль, ні. Немає такої людини, яка б не грішила, але каятися не кожен поспішає. Мала дитина щось натворить, прибігає і просить: "Мамо, тату, пробачте!". Пробачаємо, бо любимо. А ми – дорослі діти – часто не просимо пробачення у Бога, не слухаємося свого судді – совісті, не прощаємо ближнім. Гріхи носимо, як цеглини у мішку. Потім приходимо до священика і запитуємо: "Батюшко, чому я роздратований, чому в с
ім`ї, на роботі – непорозуміння, скандали?". А скиньте з себе цей баласт гріхів, шукаючи вину вашим бідам не в навколишніх, а в самих собі, й почнете відчувати себе інакше і на світ поглянете іншими очима. Якби всі ми просили прощення у Бога і один у одного, то в світі панували б тільки мир і любов. До віри Господь призиває всіх, але залишає за кожним право вибору, силоміць нікого не запрошує. Бог не хоче, щоб Його любили з примусу.
Мгарський Спасо-Преображенський монастир – духовна перлина лубенської землі, Полтавщини, України. Уже багато століть возвеличується він над мальовничою Сулою, гостинно запрошуючи до обителі. Тут, на монастирському пагорбі, душа відпочиває, насичуючись життєвою силою і благодатним спокоєм. А навколо буяє природа. Кажуть, тільки душа, очищена щирим каяттям, здатна пізнати глибину її краси і величі.
Сюди приходять, щоб відректися від мирського і своє життя повністю присвятити Богові. Чернецтво – це усамітнення, глибоке пізнання себе, світу, а отож і Самого Творця.
У монастирі вирує своє життя. Ми спробували хоча б трішки познайомитися з ним. Мій співрозмовник ще навіть не монах. Він тільки готується ним стати. Це – 27-річний послушник Роман.
Рубрика: 
