Жовтневий заколот у Петрограді, ІІІ Універсал у Києві, резолюції у Полтаві й Кременчуці
Упродовж десятиліть існування радянська тоталітарна система створювала безліч міфів про ключові події нашого минулого, згероїзовувала біографії більшовицьких (пролетарських) вождів, натомість докладала величезних зусиль, аби знищити або принаймні дискредитувати своїх класових і політичних опонентів.
Особливо у яскравих фарбах радянська ідеологія та історична наука змальовували більшовицький переворот, який відбувся 25 жовтня (за старим стилем) 1917 року в Петрограді, та так звану “тріумфальну ходу радянської влади” безкрайніми теренами зруйнованої імперії. Тож внаслідок такого багаторічного зомбування мешканці СРСР відзначали більшовицький переворот як подію чи не планетарного масштабу, а численні колони трудящих щорічно 7 листопада звітували про здобутки на святкових демонстраціях у всіх містах і селищах СРСР; наймасовіша ж хода трудящих цього дня відбувалася у Москві перед вищою партійною номенклатурою, що здіймалася на мавзолеї.
Та повернімося до подій жовтня-листопада 1917 року. Скориставшись немічччю Тимчасового уряду, владу в Петрограді 25–26 жовтня 1917 року фактично без кровопролиття захопили більшовики. За однією з версій дата здійснення цього перевороту була визначена керівництвом Петроградського Совєта робітничих та солдатських депутатів невипадково. Так, голова цього Совєта Лев Давидович Троцький (Бронштейн), день народження якого припадав саме на 26 жовтня, хотів зробити собі пам’ятний подарунок – його роль у революційних подіях цього періоду, як свідчать джерела, була винятковою.
Найвищий представницький орган влади у Києві – Українська Центральна Рада (далі – УЦР) відреагувала досить оперативно на події у Петрограді і повалення Тимчасового уряду. Уже вночі на 26 жовтня УЦР з метою захисту національних і демократичних надбань створила свій “Крайовий комітет з охорони революції в Україні”, а вдень 26 жовтня на засіданні Малої ради була ухвалена резолюція, у якій засуджувався диктаторський характер нової більшовицької влади у Росії та наголошувалося, що УЦР усіма засобами буде боротися з будь-якими спробами встановлення радянської влади в Україні. Невдовзі,
1 листопада 1917 року, УЦР заявила, що єдиним спадкоємцем влади в Україні є Генеральний секретаріат, проголосивши його загальнонаціональним, “народним”, урядом України.
Сучасні дослідники відзначають, що невідомо коли і в який спосіб найвищому органові влади в Україні вдалося б проголосити Українську Народну Республіку (далі – УНР), якби Тимчасовий уряд продовжував діяти і далі. (Невідомо також, чи переросло б згодом таке протистояння з Києвом у збройний конфлікт). Тож більшовицький переворот у Петрограді лише прискорив державотворчі, націотворчі процеси в Україні, і фактично після 25 жовтня 1917 року уже ніхто не стримував дій УЦР. Іншими словами, більшовицький переворот дав шанс українській владі проявити і зреалізувати себе у цей непростий період та сконсолідувати навколо української влади, принаймні тимчасово, усі небільшовицькі політичні та громадські сили.
Відтак, реалізовуючи свої задуми та зважаючи на зростаючу більшовицьку загрозу, 7 (20) листопада 1917 року в будинку Педагогічного музею на Володимирській вулиці у Києві головою УЦР, професором Михайлом Сергійовичем Грушевським було оголошено ІІІ Універсал, у якому зокрема зазначалося: “Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб вся Російська Республіка стала Федерацією вільних і рівних народів. До Установчих зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України”. У ІІІ Універсалі перший раз в історії нашої визвольної боротьби було точно означено територію УНР у складі: Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Таврії, Харківщини, Херсонщини. (У документі також були сформульовані вимоги й щодо прилучення до нової Української Держави усієї Холмщини, частини Курщини, Вороніжчини і суміжних губерній та областей з українською більшістю населення). Водночас УЦР проголошувала скасування власності на поміщицькі та інші нетрудові землі, запроваджувала 8-годинний робочий день, встановлювала державний контроль над виробництвом. І хоча усі ці положення ІІІ Універсалу логічно завершували боротьбу Українського національно-визвольного руху за державний статус України, УЦР не зробила найголовнішого – суттєвих кроків у площині захисту окреслених українських територій від агресивного і підступного ворога, організації та зміцнення власних збройних сил.
Про велику наївність керівників УЦР свідчить хоча б такий промовистий факт. Як свідчить Євген Чикаленко, українська контррозвідка раз у раз доносила Секретаріатові про більшовицьку небезпеку і вимагала дозволу від УЦР заарештувати більшовицьких голів, що перебували того часу в Києві. Але генеральний секретар внутрішніх справ УНР Володимир Винниченко на це не погоджувався, промовляючи: “Я волію, щоб большевики почали війну перші; я певен, що якби большевики пішли війною на Центральну Раду, то у нашого війська підійнявся б такий загальний ентузіазм, що воно розгромило б місцевих і московських большевиків і Україна назавжди позбулася б московської небезпеки”.
Про більшовицький переворот у Полтаві дізналися вночі того ж дня. Проте, як свідчать документальні джерела, переворот не отримав належної підтримки у жодній із владних структур, військових частин та громадських організацій краю, які продовжували і далі уважати УЦР вищим державним органом в Україні. (Не треба тут переоцінювати місцеві осередки партії РСДРП – більшовиків у Полтаві та Кременчуці, які, зрозуміло, привітали своїх петербурзьких колег із захопленням влади). Полтавський Совєт робітничих і солдатських депутатів на своїх засіданнях 26, 28, 31 жовтня, обговорюючи поточні події, повідомив про створення в губернії Ради революції, водночас закликав населення міста та губернії до “повного спокою та порядку, а також забезпечення проведення передвиборної кампанії та виборів до Всеросійських установчих зборів”.
Свій рішучий протест проти більшовицької влади висловила більшість офіцерів Віленського військового училища, дислокованого тоді в Полтаві. На зборах 26 жовтня офіцери та юнкери цього навчального закладу засудили більшовицький переворот і підтвердили свою відданість… Тимчасовому урядові, якого вже тоді не існувало. Наступного дня окружний штаб та юнкери з метою “стабілізації ситуації” навіть почали будувати у Полтаві барикади, захопили телеграф, виставили своїх вартових. У місті склалася досить напружена ситуація.
Проте внаслідок кількаденних переговорів між Радою революції та військовими Віленського училища відбулося порозуміння, і 4 листопада 1917 року на спільних зборах була прийнята наступна резолюція:
“Виленцы в настоящій момент, как и всегда, являются убежденными сторонниками свободы и демократии, относятся совершенно доброжелательно к Советам рабочих, солдатских и селянских депутатов и готовы работать в полном контакте и согласии с местным Советом революціи, поддерживая порядок и спокойствие в Полтаве.
Принимая во внимание телеграмму председателя Генерального секретаріата Центральной Рады от 2-го ноября 1917 года, мы в согласии с резолюцией украинцев-юнкеров, солдат и офицеров Виленского военного училища от 3-го ноября 1917 года заявляем, что высшей краевой властью на Украине призн[аем] Центр[альную] Украинскую Раду и, как организация военная со спеціальными учебными целями, подчиняемся утвержденным Радой военным властям, руководствуясь в своей деятельности полученными от них директивами”.
Фактично усі головні небільшовицькі сили Полтави та губернії: меншовики, російські есери, кадети, засуджуючи у цей період авантюру більшовиків, об’єднувалися навколо УЦР. Кадети, які ще учора й слухати не хотіли про УЦР, тепер на засіданні Полтавської міської думи гаряче вітали українську владу за її заходи з боротьби із “зростанням безладдя, анархії та руїни”.
У Полтаві текст ІІІ Універсалу було одержано увечері 8 (21) листопада. З цієї нагоди 10 (23) у місті відбувся парад військ і багатолюдний мітинг. Універсал був оголошений головою Ради революції Терлецьким, після нього з привітанням до громадянства виступили губерніяльний комісар Андрій Лівицький, представники Ради селянських, робітничих та вояцьких депутатів і соціалістичних партій українських, російських та єврейських. По завершенні урочистих заходів губерніальний комісар підписав і надіслав вітальну телеграму на адресу Генерального секретаря внутрішніх справ Центральної Ради.
А наступного дня гласні Полтавської міської думи більшістю голосів (20 проти 9) підтримали УЦР у площині проведення нової форми управління в Україні та прийняли з цього приводу відповідну резолюцію (варіант гласного Віктора Андрієвського). У документі, зокрема, зазначалося: “Полтавська міська дума, вислухавши Універсал Ц.Р., постановила: 1) Вітати перший уряд Української Народної Республіки; 2) Ужити зі свого боку усіх заходів, щоб допомогти зараз першому Українському урядові – Генеральному секретаріату – перевести в життя основи Універсалу на добро усім народам України”.
Досить цікаво відбувалося засідання Кременчуцької міської думи від 22 листопада 1917 року, на якому заслуховувалося питання про поточний момент та ставлення до ІІІ Універсалу. Зважаючи на те, що у цьому органі місцевого самоврядування переважали гласні єврейського походження, ІІІ Універсал УЦР на їх прохання виголошувався аж 4 мовами: українською, російською, єврейською та староєврейською (саме так зазначено у першоджерелах). Важливо, що гласні та обивателі наддніпрянського міста заслуховували текст ІІІ Універсалу стоячи. У результаті усі політичні фракції, які були представлені в Кременчуцькій думі, подали свої варіанти резолюцій. Зокрема єврейський національно-демократичний блок вітав ту частину Універсалу, де зазначалося про національно-персональну автономію в країні, а група гласних від несоціалістичних партій визнавала ІІІ Універсал за “мудрий крок на шляху до державного устрою” в Україні. В цілому ж Кременчуцька міська дума визнавала уряд УНР як єдиний на теренах України, принаймні до проведення загальнодержавних Установчих зборів. За це віддали голоси 38 гласних. Окрім того, дума зверталася до УЦР з проханням ліквідувати кризу влади в Україні та анархію в Росії загалом, закликала до встановлення демократичного миру та найскорішого скликання Установчих зборів.
Говорячи про події жовтня-листопада 1917 року, ми можемо сьогодні констатувати, що у цей період в Україні не виявилося сили, альтернативної українському національно-визвольному рухові та його лідерові – УЦР. Після проголошення ІІІ Універсалу УЦР залишалася найвпливовішою силою на теренах України, відтак до Києва щораз частіше стали навідуватися представники різних держав з офіційними та неофіційними місіями. Проте українська влада, засліплена соціалістичними ідеями, у своїй діяльності зробила низку серйозних прорахунків, зокрема недооцінила загрозу, що насувалася з півночі, а тому не змогла захистити ні себе, ні демократичних надбань революції. Прозріння прийшло тоді, коли було занадто пізно.
Історія уже дала оцінку подіям столітньої давнини. Україна врешті здобула незалежність і розбудовує власну державність, а більшовицькі вожді давно перебувають на ідеологічному смітнику. Відбувається очищення нашого минулого і свідомості старших людей від багаторічного ідеологічного намулу. Прикро лише, що за 70-річну більшовицьку окупацію наша держава заплатила дуже вже високу ціну, й було втрачено шанс стати поряд з іншими розвинутими європейськими країнами ще у 1917–1921 роках.
Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка
[1]