Видатний український художник, маляр-монументаліст, графік, лідер групи “бойчукістів”, один із засновників монументального мистецтва України, один із представників Розстріляного Відродження…
Михайло Бойчук народився 30 жовтня 1882 року в с. Романівка (нині – Теребовлянський район Тернопільської області) в сім’ї незаможного селянина. У 1898 році приїхав до Львова навчатися в малярській школі. Отримавши матеріальну допомогу від Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка та митрополита Андрея Шептицького, у 1899–1905 роках навчався у Віденській академії мистецтв, потiм – у Леона Вичулковського в Кракові. Закiнчивши академiю зі срiбною медаллю, поїхав до академiї Мюнхенської, потiм на кiлька рокiв – до Парижа, де став одним iз засновникiв української громади. Вивчаючи досягнення свiтової культури, художник водночас заглибився у народне мистецтво.
Саме в Парижi у нього виникла думка “зробити мистецтво добром, надбанням народних мас”. Художник замислюється над вагою колективностi в мистецтвi, зокрема колективної творчості. Так вiн прийшов до iдеї монументалiзму.
У Парижi Михайло Бойчук одружився iз Софiєю Налепінською. У 1910–1911 роках бував в Iталiї, де вивчав твори монументального мистецтва, передусiм перiоду проторенесансу, опановував рiзнi технiчнi прийоми в темперi та фресцi, в 1911–1912 роках жив у Львовi, працюючи над монументальними розписами. На запрошення Росiйського археологiчного товариства провiв реставрацiйнi роботи в храмi у селі Лемешах Чернiгiвської губернiї.
Пiд час Першої свiтової вiйни Михайла Бойчука разом із його молодшим братом Тимком як австрiйських пiдданих заслали в Арзамас, де довелося зазнати й напiвголодного iснування. А коли в Києвi заходились органiзовувати Українську академiю мистецтв (1917), з-помiж найчiльнiших митцiв тодiшньої України на її професора обрали Михайла Бойчука.
З 1924 року вiн – професор Київського художнього iнституту. Михайло Бойчук узяв участь у монументальнiй пропагандi, очолив першi державнi майстернi. Його група розписала агiтпароплав “Бiльшовик”, Луцькi казарми в Києвi, декорувала Київський оперний театр пiд час першого Всеукраїнського з’їзду представникiв волосних виконкомiв, навеснi 1921 року на запрошення уряду УРСР оформила примiщення Харкiвського оперного театру, де вiдбувся п’ятий Всеукраїнський з’їзд Рад, працювала на Всесоюзнiй сiльськогосподарськiй виставцi 1923 року, виконала близько двадцяти портретiв кооперативних i державних дiячiв на повний зрiст для Київського кооперативного iнституту, зробила розписи приміщень санаторiю на Хаджибейському лиманi в Одесi (1928), Червонозаводського театру в Харковi (1933–1935).
У своїх творчих шуканнях Михайло Бойчук був близький iз мексиканським митцем Дiєго Рiверою. Крiм того, з 1909 року працював у галузi графiки. Вiдомi обкладинки для Товариства прихильникiв українського письменства і науки (Львiв, початок ХХ ст.), плакати “Шевченкiвське свято” та “Несiть подарунки Червонiй Армiї” (обидва – з 1920-го). Разом із учнями вiн виконав серiю обкладинок для черкаського видавництва “Сiяч” (1918, друкувалися за пiдписом “Робiтня Бойчука” та анонiмно), а також є автором ряду станкових творiв “Збори жiночого активу”, портретiв
Б. Лепкого та С. Жеромського.
Певний час митець викладав у Ленiнградськiй академiї мистецтв, а 1932 року знову повернувся в Україну – в Харкiв. У листопадi 1926-го – травнi 1927-го М. Бойчук разом iз дружиною й учнями мали творчу подорож до Нiмеччини, Францiї, Iталiї. Ця поїздка за кордон стала однiєю з формальних пiдстав для їхнього арешту та звинувачення у “шпигунстві” й участi в “контрреволюцiйнiй організації”.
Творча програма Михайла Бойчука полягала у послідовному вивченні й використанні візантійського та давньоукраїнського церковного монументального малярства, мистецтва італійського проторенесансу, української книжкової гравюри та народної картини.
У лекціях студентам Київського художнього інституту 1922 року Бойчук так висловив свою творчу орієнтацію й мистецьке кредо: “Хоча померли старі майстри, але живе їхнє вічно молоде мистецтво, і помиляється той художник, котрий розглядає творчість минулого як археологію. Довершений твір мистецтва – не археологія, а вічно жива правда”.
Таким чином, концепція Михайла Бойчука йшла врозріз з утверджуваною тоді офіційною “пролеткультівщиною”, яка заперечувала досягнення старих майстрів у будівництві так званої “пролетарської культури”. 25 листопада 1936 року він був заарештований за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі й керівництві терористичною організацією. 13 липня 1937-го Михайла Бойчука розстріляли в застінках НКВС, а більшість його творів – знищили. Разом із ним загинули його учні й послідовники Іван Падалка, Василь Седляр, дружина Софiя Налепінська-Бойчук. Реабілітований у 1956 році.
Михайло Львович Бойчук був видатною людиною. Нині ми можемо говорити про мистецтво М. Бойчука і його учнів як про унікальне явище в розвитку культури України. Метою школи М. Бойчука було відродження не “візантійського мистецтва”, як вважало багато дослідників, а національного стилю українського мистецтва на ґрунті древніх візантійських традицій, великих італійських майстрів монументального живопису, давньоукраїнського іконопису як першоджерела української національної форми.
Підготувала Марія ВІТРИЧ.
[1]