Того вечора затрималась на роботі – черговий аврал. Додому поверталася майже о дев’ятій вечора. В нашій дев’ятиповерхівці ліфт давно не працює, доводиться йти пішки темними сходами. Між сьомим і восьмим (моїм) поверхами почула шарудіння. Наче хтось сопе.
– Хто тут? Нічого не бачу, – злякавшись, вигукнула я. Тьмяна лампочка майже не давала світла.
– Не бійтеся мене, – відповів тихий голос. – Погріюся трохи і піду.
Підсвітила мобільним – сидить на підлозі в кутку бородатий дядько, на вигляд – років за шістдесят.
– На вулиці вже холодно. Не кличте нікого, не женіть, – попросив він.
Стало ніяково. І жалість, і якась гидливість відчулися, наче щось дуже недобре побачила. Так і є, бомжі, волоцюги – явище неправильне, жахливе. Не повинно цього бути. Але такі реалії нашого часу.
Мовчки пройшла далі, до себе додому. Своєму чоловіку нічого не сказала про зустріч з бродягою, що сидить біля нашої сходової клітки. Бо почне кричати, виганяти піде. А мені шкода того бездомного. Холоди почалися. У нас хоч житло є тепле, хай і затісне. Вкладаючись спати, подумки подякувала Богу за те, що є сім’я, близькі, свій маленький світ, де можна відігрітися. У когось і цього немає.
Може, через якісь злі обставини цей бідолаха без даху над головою залишився? Не бомжував же він усе життя, був, мабуть, колись і дім у нього?..
***
Наступного дня зранку, поспішаючи на роботу, про дядька того не згадала. А увечері побачила за трубою на ліфтовій площадці згорнутий тоненький матрац. Самого “пожильця” не було видно.
Пізно увечері, коли дім затих, винесла оладок. Підгодовую ж я котів у під’їзді. А тут усе-таки людина.
Дядько дрімав. Почувши кроки, підхопився.
– Не вигнали ви мене вчора – дякую, – впізнав він мене.
– Ось, поїжте.
– Добра ти душа, – чоловік взяв пластикову тарілочку.
Тут було світліше, і я змогла його розгледіти. Охайний, навіть поголений. Куртка більш-менш чиста.
– У вас щось трапилось? – запитала я.
Не відповів, похмуро втупившись у стіну.
На їжу накидатися одразу не став. Акуратно поставив тарілку на розстелену рекламну газету. Такі рекламки валялися на першому поверсі під поштовими скриньками.
– Що трапилось, то все моє, – зітхнув він. – А у вас макулатури немає, ганчірок, пластику? Я збираю і здаю.
– Знайдеться, на балконі подивитись треба. Завтра увечері зберу в пакет і сюди винесу.
Наскладала два повних пакети старих газет, картонок, розтягнутих светрів, пластикових пляшок. Самі б ми цей мотлох ще сто років не розібрали, виходить, і нам користь.
“Знайомий” бомж прийшов забрати непотріб. Під розстебнутою курткою виднілася чиста сорочка. Краватку б йому ще – і цілком пристойний громадянин. А в пуховиках таких із “секонда” півміста ходить. Чим же ми, “благополучні”, від нього відрізняємось?
Коли знову принесла йому підвечірок, поверхом нижче відчинилися двері, й почувся бас сусідки:
– Тамара, ти чого бомжів принаджуєш?
Під’їздний “пожилець” принишк і злякано затих.
Спустилася до неї.
– Не кричіть, вже сплять усі. Це нещасна людина, у нього біда трапилася, з кожним може таке бути, – вигадувала на ходу, не бажаючи, щоб тітка затіяла скандал. Якось стало ніяково, хоча нічого поганого я не зробила.
– Від них бруд, сморід і воші, – заявила пенсіонерка.
– А цей чистий, поголений. Жаль його…
– Усіх жаль, всі бідні, а ми, значить, багаті, – пробурчала та. – За тепло і світло в під’їзді ми платимо. Я хочу спокою у себе вдома! А не зарази всякої! Під’їзд закритий, і як вони заходять? Тьху!
– Не бурчіть, він звідси піде, – примирливо сказала я.
Та яке мені діло до цього дядька? Він про себе нічого не каже, а я його перед сусідами захищаю.
Бабця, невдоволено зиркнувши, грюкнула дверима. Незнайомець ні слова не сказав. Тільки я зрозуміла: якби сусідка наполягла, відразу пішов би. У морозну ніч.
* * *
– Ви знову мене виручили, Тамара.
Почув, як сусідка до мене зверталася.
– А вас як звати? І чого ви опинилися тут, де живете?
– Федір. Не пам’ятаю, коли на “ви” називали…
– А по батькові як?
– Іванович.
– Федір Іванович, як ви потрапили сюди, розкажіть.
– Та який я Федір, в біса, Іванович. Федька-бомж, ось хто! Так мене давно кличуть. Місцевий я. У Полтаві жив. А сам із села. Недалеко звідси, – посміхнувся невесело.
– Рідня якась є? Друзі?
– Ти правду сказала. Нещасна я людина. Дружина була. Померла. Жив у селі, сина одружив. Син на машині розбився, – Федір здригнувся. – Невістка хазяйновита попалася, аж занадто. Спочатку, ще як чоловік її був живий, підбила кіоск відкрити, торгувати, трактор купити. Він її слухав, та всі її затії “прогоріли”. Потім у кредити вони влізли, стали будинок під склад здавати. Увесь дім просмерділи, що вони там хранили, не знаю. У мене вхід був окремий, з іншого боку. А як залишився сам з невісткою, вона і мою половину здала. Перебрався у флігель. Дім скоро запалав, чи щось загорілося, чи спалили за невістчині борги. І документи мої згоріли. Сама вона десь завіялась, вже шість років не бачив.
Пішов Федір з того села, соромно йому було, прибився в інше до жіночки з двома доньками. Пожив із нею, а як осінь настала, вона в місто повернулася, а він залишився її будинок в селі охороняти, щоб не розтягли. Заробляв, працюючи у людей. Так осінь-зиму-весну перебився. Потім та пані продала будинок і забрала приймака в місто.
– В прислуги взяла, – сказав Федір.
Прожив так два роки. Без документів. Знав, що йти йому нікуди. Жінка його жаліла, а дочки її… Коли мама злягла з інфарктом, дядька вигнали. Ходив навколо будинку, іноді його пускали ненадовго. А жінка померла. Так і опинився на вулиці. Що робити? По смітниках нишпорити? Та вони вже поділені між іншими бомжами.
Справді, у нашому районі цієї братії вистачає. Йдеш на роботу, несеш із собою пакунок зі сміттям, щоб по дорозі вкинути в контейнер, а біля контейнерів теж, як на роботу, щоранку сходяться такі собі люди, чоловіки і жінки, риються там і все цінне одразу зносять у пункт прийому вторсировини. Пакети з рук ледь не видирають…
У морози Федір ночує по горищах, підвалах, під’їздах багатоповерхівок.
– Не помер же досі. На базарі наймався до торговців – кому що піднести, кому повантажити, кому прибрати. На хліб з майонезом зароблю, а більшого мені не треба.
– А паспорт відновити намагалися? Пенсію?
– Та кому я потрібен?.. – відмахнувся він.
Сказала я про соціальний центр, що відкрився там, де раніше був витверезник. Федір погодився туди піти. Чи пішов у притулок, не знаю. Ще двічі вечорами, дуже пізно, пробирався до свого “лігва” у нашому під’їзді, а потім зник. Все це було минулої осені. На Центральному ринку бачила постать, схожу на Федора. Чи досі там підробляє, чи є де йому ночувати, бо знову надходять холоди?..
Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”
[1]