Закликаючи більшовиків рішучіше діяти, щоб захопити владу, бо “промедление смерти подобно”, Володимир Ленін був переконаний, що комунізм у Росії вдасться побудувати досить швидко, буквально за кілька років. Для цього необхідно буде лише взяти владу, забрати в багатих їхні статки і передати бідним, налагодити прямий обмін продуктами праці між трудівниками. Саме тому більшовики палко заходилися не тільки відбирати фабрики і заводи в капіталістів та землю в поміщиків, а й створювати комуни, забороняти селянам продавати хліб та інші продукти. Приміром, в 1919 році Ленін обурювався: “…селяни далеко не всі розуміють, що вільна торгівля хлібом є державним злочином”. Коли ж, руйнуючи всі попередні надбання “старого світу”, він зіткнувся з величезними проблемами, які постали перед країною, то змушений був оголосити політику нового економічного порядку (НЕП) і відсунути настання комуністичного раю на пізніший строк.
Яким же уявляли собі новий, найсправедливіший, устрій тодішні більшовики? Ілюстрацією може бути надрукована в 1922 році стаття відомої діячки їхньої партії, РКП(б), народного комісара в ленінському уряді Олександри Коллонтай “Скоро – прекрасний новий світ комунізму” ( в наші дні відновлена на сайті “Української правди” “Історична правда”). Публікація вельми цікава для того, щоб збагнути, як же тодішні очільники радянської держави уявляли комуністичне суспільство і як заманювали маси простих людей боротися за нього, долаючи величезні труднощі, не шкодуючи навіть найдорожчого – життя.
О.Коллонтай описує омріяне комуністичне майбутнє, уявивши, як проходить день 7 січня 1970 року в “Десятій комуні”. На той час, вважала вона, цей новий лад переможе в усьому світі. Всю планету займатиме федерація комун. Будуть встановлені загальний мир і дружба між народами. Єдиним супротивником у людства залишилися стихії природи. “Бідні, багаті, приватна власність, експлуатація, релігійні вірування” – то вже забуті поняття. Гроші можна побачити тільки в музеях. Злочинність теж залишилася в минулому.
Комуна забезпечувала всіх своїх членів їжею, одягом, розвагами. Кожен з них мав якусь спеціальність і працював за нею на загальне благо дві години на добу. Решту часу і зусиль міг віддавати своїм особистим уподобанням – науці, мистецтву, вирощуванню високих врожаїв чи якихось екзотичних рослин і т.п. Жили комунари не сім’ями, а “розселялися за віком”. “Діти – в Палацах дитини”, підлітки – у “Веселих будиночках”, літні люди – в “Будинках відпочинку”.
І такі польоти уяви в той період мали й наукове освячення. Наприклад, професор А. Залкінд стверджував: “Шлюб як економічний союз зникне, зникне разом з тим і примусова прив’язаність подружжя. Виховання дітей буде повністю усуспільнено, і сім’я як засіб виховання теж ліквідується”. Фігурували й ще крутіші передбачення. Так, приват-доцент Н. Ш. Мелік-Полісаєв запевняв: “Людина майбутнього, перемігши сон, перестане спати і назавжди звільниться від цієї повинності, що забирає 20 років життя за середньої тривалості життя 60 років. Ми, відповідно, маємо міцні підстави вважати, що людина майбутнього не знатиме втоми та сну, не матиме потреби в спальнях”.
Наскільки наївними і далекими від реальності були її мрії, О.Коллонтай мала нагоду переконатися на житті радянської країни 1920–1930-х років, заповненому політичною тріскотнею, голодом та репресіями. Їй пощастило уникнути долі більшості колишніх друзів – розстріляних чи замучених у сталінських катівнях. Вона пішла з життя своєю смертю в 1952 році. Однак у цій своїй статті одну особливість затята більшовичка таки вгадала: справді, пік досягнень комунізму припав на 1970-ті роки.
Сталінське керівництво змушене було перенести настання комуністичного раю на невизначений час, запевняючи народ, що завдяки мудрому вождеві вдалося побудувати тільки його першу фазу – соціалізм. І думається, що особливо жорстока хвиля масових репресій 1937 – 1938 років була викликана також і прагненням режиму розправитися з тими, хто найбільше сумнівався в основній догмі радянської релігії – можливості побудови комунізму. Недаремно ж саме тоді було заборонено описувати конкретні форми життя в комуністичному суспільстві навіть письменникам-фантастам.
Нове піднесення мрій про світле майбуття в СРСР сталося на початку 1960-х років. Пов’язане воно із тодішнім “видатним ленінцем” М. С. Хрущовим. Він начебто розгледів близьке наближення комунізму і наполіг зафіксувати настання його в найголовнішому офіційному документі – “Програмі КПРС”, що була прийнята 1961 році на ХХІІІ з’їзді партії. Там проголошувалося, що в СРСР у 1980 роках в основному вже завершиться будівництво комунізму. А важливим етапом для досягнення цієї грандіозної мети стане те, що вже в 70-х роках в Радянському Союзі кожна сім’я буде забезпечена житлом, безкоштовними стануть не тільки медицина, освіта, а й послуги комунальних підприємств, закладів культури, громадського транспорту, запроваджене безкоштовне харчування на виробництві.
Тоді, на початку 1960-х, коли в країні ще відчувалися значні затримки з постачанням хліба та багатьох інших продуктів, такі обіцянки партійної верхівки багатьом здавалися зовсім нереальними. Але, звісно, свої сумніви висловити вони не мали змоги. Зате пропаганда завзято трубила, що внаслідок освоєння цілинних земель, того, що ми доженемо і переженемо Америку, що успішно підкорюємо космос, то швидко дійдемо і до намічених партією рубежів світлого майбутнього.
Однак сувора дійсність все більше й більше розвінчувала такі сподівання. І хоча в 1970-ті роки в СРСР і був досягнутий, вважай, найвищий рівень життя для простого люду в порівнянні з попередніми і наступними періодами існування країни, однак він був дуже далеким від того, що обіцялося в партійній програмі. Далі сталося так, як говорилося в популярному анекдоті, що в ті роки Радянський Союз таки піднявся на вершину комунізму, а потім почав з неї спускатися. І на початку 1990-х зійшов до самісінького підніжжя, звідки колись і починав підйом. А потім його вже й зовсім не стало. А водночас – і створеного ним соціалістичного табору. І згубили їх, думається, не тільки підступи імперіалізму, падіння цін на нафту та газ, управлінське невміння М.Горбачова, як часто запевняється, а крах комуністичної ідеї. Багато людей нарешті пересвідчилися, що вона – то недосяжна утопія, принадна казка, яка насправді прикриває кривавий блеф, що приніс народам і СРСР, і всієї землі величезні страждання та незліченні жертви.
У ті ж таки 1970-ті роки будівництво комунізму ще стрімкішими темпами, ніж у нас, йшло в невеличкій країні на Індокитайському півострові – у Камбоджі. Й ті, хто його споруджував (очолювані Пол Потом червоні кхмери), багато в чому мали такі ж погляди на устрій цього суспільного ладу, як наші більшовики, потім – троцькісти, згодом – послідовники китайського керманича Мао: вщент зруйнувати попередні набутки, всіх урівняти за майновим станом, ліквідувати товарно-грошові відносини, запровадити безпосередній продуктообмін. Правили вони три роки і 8 місяців (з квітня 1975-го по січень 1979-го), але й за цей час натворили стільки жахливого, що не вдавалося навіть найжорстокішим деспотам минулого.
Вся країна була перетворена на мережу трудових комун, а фактично – концентраційних таборів, які займалися вирощуванням рису та овочів. Робочий день там іноді доходив до 18 годин. Туди була спішно переселена основна частина жителів міст. Наприклад, в столиці Пномпені налічувалося 2,5 мільйона жителів, а залишилося близько 20 тисяч. Була знищена більшість представників інтелігенції, духовенства, колишніх держслужбовців, ліквідована основна мережа навчальних і медичних закладів, заборонений грошовий обіг, а встановлений натуральний обмін. У комунах усі жили під постійним суворим наглядом, повинні були однаково одягатися, навіть для народження дитини мали одержувати дозвіл керівництва. Часто дітей відбирали в батьків і утримували в окремих таборах. А вже підлітків забирали до війська. Тих, хто після завершення збирання врожаю наважувався на полях щось дозбирувати для себе, чекали суворі покарання. Часто навіть за дрібні порушення винних засуджували до смерті (зокрема виявом неблагонадійності вважалося користування окулярами). Причому для заощадження патронів нещасних забивали лопатами чи сапами.
В країні існували різні племена і народності. Всі вони були заборонені й повинні вважатися частинами єдиного кхмерського народу. Їхніх представників змушували навіть міняти свої попередні імена на типово кхмерські. Особливих переслідувань зазнавали в’єтнамці. Це викликало напружені стосунки Камбоджі (перейменованої полпотівцями на Кампучию) з сусіднім В’єтнамом. Врешті дійшло до відвертої війни. В’єтнамська армія розгромила червоних кхмерів і поклала край пануванню їхнього концтабірного комунізму. Такого, що навіть в’єтнамським комуністам видався дуже жорстоким і несумісним з ідеалами того світлого майбутнього, за який вони вели таку довгу і виснажливу боротьбу. Ну а комуністичний порив червоних кхмерів обійшовся народові Камбоджі загибеллю понад 2 мільйонів його синів та дочок. Тобто чверті загального населення цієї нещасної країни.
За схожою до полпотівців концтабірною методологією будують свій комунізм, або чучхе, в Північній Кореї. І протрималися вже тривалий час – аж 70 років. Безсумнівно, загальний хід суспільного розвитку зніс би цей людиноненависницький режим, де населення постійно страждає від голоду, але утримує величезну армію. Однак його зберігали і зберігають могутні покровителі – колишній СРСР, а нині Російська Федерація, і Китай, як хоча і маленького, але злого і затятого ворога американців.
“Привид бродить по Європі. Привид комунізму”, – писали Маркс і Енгельс у першому програмному комуністичному маніфесті. Нині в Європі він хоча ще й вештається, але вже дуже ослаблений, скомпрометований тим, як ішло будівництво цієї утопії в країнах, де народи повірили в таку красиву, але дуже небезпечну приманку. Однак подекуди, приміром, в Африці, Латинській Америці, він ще користується неабиякою популярністю. Ще гучно кличе і кличе на боротьбу і здатен натворити хтозна-скільки нових бід та жорстоких злочинів.
Валентин ПОСУХОВ
Журналіст
[1]