Три роки тому полтавський завод “Електромотор” зустрів своє 60-річчя – уже як нинішнє публічне акціонерне товариство “Електромотор”. І назва впізнавана, і суть залишається незмінною – як і в минулі роки, це одне із провідних підприємств України. Про його історію ми вже розповідали читачам, але й сьогодні повертаємося до неї, бо вона давно стала невід’ємною частиною життя й біографії тих людей, які багато років віддали підприємству. Один із них – голова наглядової ради ПАТ “Електромотор”, заслужений машинобудівник України Сергій КОЖЕМЯКО.
– Сергію Дмитровичу, щоразу маємо хороший привід зустрітися з Вами на сторінках “Зорі Полтавщини”. І сьогодні є нагода поговорити про… Власне, про все – про життя. Як воно Вам ведеться цієї осінньо-золотої пори?
– Життя настільки швидкоплинне… Ще не можу прийняти того, що це вже осінь, і осінь глибока. Вражений, наскільки швидко роки пролітають, – дивуєшся й дивуєшся… Велике щастя, що в моєму житті було багато людей, які стали добрими, щирими колегами, товаришами, вчителями. І все склалося так, що сьогодні маю змогу сказати, що життя вдалося – для мене, моєї родини. Але, чесно кажучи, немає повного задоволення, бо усвідомлюю, що і я, і загалом люди мого покоління не досягли того результату, який могли б мати, щоб забезпечити для держави, для всіх наших громадян високий рівень життя, достатку. Країна переживає важкі роки, складні випробування. Такі ж вони нелегкі й для заводу. Але вже те, що він сьогодні працює…
– Справді, це вже на рівні подвигу. Як вдалося зберегти підприємство, подолавши кілька хвиль економічної кризи? Не встояли потужні колишні полтавські флагмани промисловості, тож навіть дивно чути, що один із них, “Електромотор”, успішно тримається, долаючи ті штормові хвилі…
– Великих секретів тут немає, все залежить від головного: колективу, який працює, і керівництва, яке ставить перед ним певні завдання, веде до мети. На жаль, у роки незалежності складалися такі ситуації, що керівниками підприємств були люди, які ставили прагматичні завдання – збагатитися, щось “викачати” для себе, а далі – хоч і трава не рости. Керівники мого покоління, і мої вчителі, були по-іншому виховані, вони мали високий рівень соціальної відповідальності, берегли традиції в колективах.
– Але ж зіграли роль і можливості – хтось їх мав, щоб зберегти колектив, а хтось і ні…
– Безумовно. На превеликий жаль, ще перебудова часів колишньої великої країни не була підготовлена – свого Ден Сяопіна і в Радянському Союзі, і в нашій державі не знайшлося. Більшість директорів підприємств усіх рівнів не були готові до змін. Сподівалися, що десь там нагорі пошумить, та й минеться. А треба було і змінювати свою діяльність, і розуміти процеси, які відбуваються. За централізованої системи вироблена продукція апріорі реалізовувалася, були наряди з Держплану тощо. А зараз головне – не просто виробити, а ще й реалізувати товар.
– Та ще беручи до уваги нинішню купівельну спроможність споживачів.
– Так, і треба виробити той товар, який буде потрібен людям, який вони куплять за ті кошти, що лишились у них після оплати тарифів, витрат на продукти. Хоч один міністр і каже, що ми багато їмо… А наше ж підприємство колись мало абсолютну монополію на всіх просторах Союзу! Це був єдиний завод, що виробляв певного типу, певної потужності електродвигуни. І нам здавалося, що ми незамінні, без нас нічого не відбудеться, і так тривало до 1997 року. Тоді ми з подивом побачили, що дванадцять заводів нас продублювали – в Україні, Білорусі, Росії. Окрім того, обсяг виробництва скоротився, бо й цілий ряд підприємств, які брали нашу продукцію, згортали свою діяльність. Тож ми мали вирішувати, як змінити свою роботу, щоб бути корисними на ринку. Довго думали і зрозуміли, що треба звернути увагу на місцевий аграрний сектор, там виробляється сировина, там є перспективи, і фермерство почало розвиватися. Зараз ми випускаємо близько двадцяти типів продукції, що використовується у переробці сільськогосподарської сировини: сокодавки, м’ясорубки, різні екструдери. Це товари, які люди можуть використовувати в домашніх господарствах, вирощуючи птицю, корів, бичків, кабанчиків, – для багатьох це реальна можливість прожити сьогодні. Ми вийшли й на ринок енергозбереження – газ нині дуже дорогий, уже п’ять років обходимося без нього, використовуючи альтернативні джерела. В Диканьці маємо цех із переробки відходів деревини, виробляємо брикети. Ми розробили спеціальні гранулятори, які дають змогу людині у себе на подвір’ї самостійно робити пілети для опалювання житла. Я у себе вдома, в селі Петрівці, також користуюся тільки пілетами, жодного куба газу не споживаючи.
– Керівник без команди однодумців не має особливих шансів на успіх, адже так? Хто працює на заводі – люди з когорти робітників чи нові кадри, яким пощастило знайти роботу?
– Ми зберегли кадри, зберегли колектив, який довіряє мені, а я їм довіряю. Не можу сказати, що все у нас без проблем, що все складається так, як плануємо, але все ж тримаємося. Значною мірою завдяки й досвіду наших ветеранів, які вже на заслуженому відпочинку, – Олександра Петрова, Валерія Лугового, Анастасії Ніколайчук. Окрім колишніх електромоторівців, які залишилися на підприємстві, до нас прийшли досвідчені спеціалісти із турбомеханічного заводу, в першу чергу колишній голова правління Олександр Мінець. А ще хочу сказати, що за радянських часів, при централізованій системі, в міністерствах працювали фахівці з великої літери, вони мали досвід роботи, у них було чому повчитися, і увага до нас була професійна, була підтримка. Хоч будь-яка наша ініціатива гальмувалася. Тепер же працювати легко в тому плані, що можеш робити що завгодно, але й жодної допомоги, жодної підтримки з боку держави немає. І – вся, тотальна відповідальність на тобі, можеш розраховувати лише на себе й на своїх колег. Розслабитися не вдається. А працюють у нас і ветерани зі стажем двадцять, тридцять років, це наш золотий кадровий потенціал, і нові працівники. Професійна підготовка робітничих кадрів сьогодні практично знищена, знайти кваліфікованих, доброчесних людей дуже важко, а ще через рік-півтора токар, інструментальник, фрезерувальник, інженер – то буде велике диво. Намагаємося зберегти кадри, де можемо, допомагаємо нашим робітникам, хоч це, на жаль, і не так, як було раніше. До речі, ми підготували наш гуртожиток для передачі у власність муніципалітету – це єдина можливість для людей приватизувати своє житло. Всього у нас близько шестисот осіб, ще сто чоловік орендованого колективу, який працює на потреби заводу: це ливарний цех на нашій території, який не входить в нашу структуру.
– Що в майбутньому – є перспективи вийти на європейський ринок чи орієнтуєтеся на вітчизняний? Ми так звикли бачити товари з написом “Мade in Chіna”, то де можна купити ті, що вироблені в Полтаві?
– Відверто скажу: наша продукція для нашого ринку, більше того, ми бачимо перспективу саме на цьому векторі. Хоч частину виробленого відправляємо в сусідні держави – Молдову, Казахстан, у країни Прибалтики. Зараз маємо замовлення – чотири вироби треба вдосконалити, і їх можна буде придбати. Купити все, що виробляємо, доступно для всіх у нашому магазині, при заводі, на першому поверсі. І продається наша продукція дуже активно. Не буду все перелічувати, але серед таких товарів, наприклад, олійний прес, сокодавка, прес для яблук, екструдер для виготовлення пілетів, екструдер для кормів, які переробляються із зерна під тиском і температурою, – вони типу поп-корму, для птиці й домашніх тварин. Ще всілякі кукурудзолущилки, кормоподрібнювачі, культиватори, насоси, зокрема заглибні. Радимося з людьми, що виготовляти, беремося за те, що матиме попит. Так, недавно до нас звернулися жителі Щербанів, попросили зробити зручний прес для томату, і ми вже другий рік його випускаємо. До цього виду сокодавки приробили ще й змінний модуль – м’ясорубку. Таким шляхом і йдемо, і це дає результати.
– Не можу й про таке не запитати: в країні війна, це ускладнює й вашу роботу, зрозуміло. Як іще ця ситуація проявляється – ваші хлопці в АТО воюють?
– Ми віддали нашим бійцям на Донбас дві одиниці автотранспорту – два “КамАЗи”, допомагали матеріально, їздили туди, є там і люди із заводу. І сьогодні відгукуємося на всі заклики щодо гуманітарної допомоги бійцям. Але вважаємо, що головне наше завдання – працювати, платити податки, наповнювати бюджет, забезпечувати людей усім необхідним.
– Сергію Дмитровичу, Ви працювали на різних підприємствах, кілька років в обкомі партії і на державній службі – в облдержадміністрації. Життя суспільства докорінно змінилося за ці роки. Чи зазнав змін і Ваш особистий світогляд?
– Безумовно. Якби цього не сталося, я б сьогодні й не працював, і не був би успішним. Адже нині це вже – бізнес, а він потребує нових якостей. Але сьогодні хочу подякувати усім тим людям, з якими мені довелося працювати раніше. Бо коли іноді кажу, що працював в обкомі партії, а хтось криво посміхається, я думаю: хлопці, ви нічого не розумієте в цьому житті. Я працював у промислово-транспортному відділі – і працював з такими людьми, такими директорами! Це Володимир Мартиненко, Сергій Захаров, Володимир Матицин, Леонід Гусак. І мій учитель з великої букви Володимир Барабан, колишній директор уже неіснуючого заводу штучних алмазів і алмазного інструменту. В 1985 році він запросив мене до себе заступником директора. А перед тим я більше 18 років працював на заводі “Лтава”. Не можу не згадати й Олександра Кириловича Канюку, який був першим секретарем тодішнього Октябрського райкому партії. Це великі люди. Якби їхній досвід використовувався якісно, справи у нашій промисловості були б набагато кращими, вони були б вражаючими. Україна мала такий потенціал! Я був молодший, мені було сорок, і всі зміни я сприймав із цікавістю, не відкидаючи їх. Не матеріальний, не фінансовий аспект тоді цікавив, а ті нові можливості, які відкривалися. Бачив, що можна творчо працювати, ініціативно. Якщо говорити відверто, ми ж уже самі в ті роки розуміли, що не можемо, наприклад, навіть кооперативним житлом забезпечити людей, навіть на їхні гроші, автомобілями так само, якісь меблі, якісь джинси, сири, ковбаси – все було в дефіциті. Хіба то було ефективне державне керівництво? Всі розуміли, що зміни потрібні. Це впливало на світогляд, моїм ровесникам було легше, але людям, старшим на десять-двадцять років, було дуже важко. Скажу відверто: я купив перший пакет акцій за кілька тисяч доларів, і тоді це здавалося такою авантюрою… Ніхто не знав, як усе обернеться. Та в мене не підніметься рука кинути камінь у того, хто не готовий був на ризик. Держава мала б подбати, щоб цей перехід обійшовся без таких важких наслідків. У нас було все для того, щоб Україна стала регіональним лідером Східної Європи. То було наше законне місце. Сьогодні його зайняла Польща. А ми ще не забули, як наші люди возили туди гвіздки, праски, на наших заводських насосах півміста сколотило собі первинний капітал.
– Вірите у те, що все зміниться на краще?
– На жаль, зараз не бачу реальних передумов, щоб сказати, що найближчим часом щось кардинально зміниться. Ми з колегами аналізуємо, обговорюємо ці питання, збираючись у нашому регіональному відділенні Українського союзу промисловців і підприємців. І бачимо, що зараз відбувається деіндустріалізація країни. Щось ми збережемо. Але ж відмовитися, наприклад, від існуючих технологій літакобудування, надпотужних заводів транспортного машинобудування та інших, які ми мали… Шкода ж…
– Усе, про що ми говорили, – лише частина Вашого життя, паралель особистої долі. Знаємо, що Ви цінуєте сімейний затишок, підтримуєте рідних людей. Маєте якісь сімейні традиції?
– Кожна людина, власне, кожен чоловік працює в першу чергу для того, щоб забезпечити нормальне, комфортне сімейне життя. Щоб виховати дітей, дати їм освіту…
– Пам’ятаєте лозунг: “Міцна сім’я – міцна держава”? Тож це добре, від того й державі користь.
– Я впевнений у цьому. Якщо б у нас кожна сім’я була і заможна, і міцна – яку б державу мали! Я успішна людина, і забезпечена, і самодостатня, мені приємно, що життя вдалося, а з іншого боку прикро, що не всім, із ким я ріс, дружив, працював, так пощастило. Але всі маємо бути впевненими, що на якомусь рівні знайдемо своє місце в державі. Однак підкреслюю: ну не може почуватися щасливою забезпечена людина, якщо вона живе не в самодостатній, заможній країні. Сім’я багато значить, моя дружина Людмила Володимирівна (вона свого часу закінчила Харківську консерваторію) так само досі ще працює, і це для неї головне – каже, що відчиняє двері свого Полтавського музичного училища і опиняється у світі музики, у турботах про своїх учнів. Шкодуємо, що у нас тільки один син – Всеволод. Він успішний бізнесмен, відомий волонтер. Зате маємо чотирьох онуків: Ганна, Віра Марія і – Сергій, якому два з половиною роки. Це велика радість, велика надія.
– Сергію Дмитровичу, в житті тільки раз буває не лише 17, а й 70. Старість Вас удома не застане, це вже очевидно. Сьогодні ж навіть учені наголошують, що вона взагалі відтермінована в часі, активна ж позиція лише сприяє цьому. Впевнена, що Ви ще почуваєтеся молодим.
– Мої батьки дуже рано пішли із життя, і психологічно це тиснуло на мене. Так, почуваюся молодим, але що від того… Я все життя займався спортом, важливі й тонус, і рівень оптимізму. Звичайно, він не такий, як у сорок чи навіть шістдесят. А з іншого боку, я настільки за все вдячний Богу… І вже не почуваюся таким атеїстом, як колись. І хоч сьогодні я не був оптимістом, говорячи про майбутні перспективи, але, може, оптимістичнішими будуть ті, хто йде за мною, – діти, онуки надихатимуть нас на життя, на добрі зміни.
– Дякуємо Вам за розмову і щиро вітаємо із завтрашнім особливим днем у Вашому житті. Зичимо нових здобутків, оптимізму, віри, міцного здоров’я, щоб усі Ваші мрії стали реальністю!
Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”
[1]