Близько 60 бійців нагородили минулої неділі, 24 вересня, в обласному центрі. Понад сорока воїнам-кіборгам вручили нагрудні знаки “За оборону аеропорту”, двом військовим – відзнаки “За службу в АТО. Піски”, а більше десяти воїнів-янголів, бійців 8-ї окремої автосанітарної роти, одержали подяки міської ради. Про нагороди потурбувалися волонтери.
На площі перед адмінбудівлею по вулиці Соборності, 45, поряд із тимчасовим меморіалом Героям Майдану та стелою загиблим воїнам АТО, обладнали невелику сцену. Запрошували героїв піднятися на неї, аби отримати відзнаки. Урочистості розпочали із виконання Державного Гімну. Потім вшанували пам’ять полеглих воїнів хвилиною мовчання.
Приїхав вручити нагороди заступник командира 17-ї окремої танкової бригади підполковник Дмитро Кащенко, який із 2007 по 2015 роки був командиром танкового батальйону в 93-й окремій механізованій бригаді. Він, до слова, родом із Дніпропетровщини, але має полтавське коріння – батько й дід народилися у нашому краї. Дмитро Валерійович брав участь в обороні Донецького аеропорту, точніше – в його розблокуванні. Виконував бойове завдання вибити противника з позицій в районі Пісків. Тоді командував 4-ю батальйонно-тактичною групою.
– Залишками БТГру (батальйонно-тактична група. – Авт.), здається, 16 липня ми зайшли на “Зеніт” (позиція українських військ поблизу ДАПу. – Авт.). Залишками, бо екіпажі зі складу групи виконували поставлені завдання в різних населених пунктах. 21-го був штурм Пісків, щоб пробити дорогу до аеропорту. Сухопутного зв’язку з бійцями ДАПу як такого не було, лише з повітря вантажі закидали. Тож 21 липня залишками 4-ї батальйонно-тактичної групи штурмонули Піски. “Правий сектор” ще тоді підтягнувся. Вони молодці, зрівняли шанси добре. Щоправда, противника було трішки більше. Розвідданих як таких на той момент ми не отримували, бо це все було нове. Тоді всі вчилися воювати, а розвідка – розвідувати. Під час першого штурму противника практично вибили, – пригадує Дмитро Кащенко. – Упродовж другого, в якому я не брав участі (одержав серйозні поранення. – Авт.), мені очевидці розповідали, що практично без пострілів взяли Піски. Встановили український прапор. Дорога на аеропорт стала відкритою. Один із тих, хто одержав нагрудний знак “За оборону аеропорту”, – полтавець Максим Запічний. Йому випало провести в новому терміналі ДАПу одні з найхолодніших днів і ночей – із 30 грудня 2014-го по 15 січня 2015-го.
– У новорічну ніч було мінус 29 градусів. Особливо ніде не зігрієшся, та й ніяк. Ми одягали все, що могли. Носив два комплекти термобілизни, штани, кітель, один бушлат, другий бушлат, бронежилет. Як цибулина ходив, – каже боєць.
Максим Запічний служив сапером у 91-му окремому полку оперативного забезпечення. Досвіду строкової служби не має. Як сам говорить, до перебування в аеропорту лише раз на стрільбищах був.
– Пішов на контрактну службу, оскільки не встиг вчасно зібрати документи для мобілізації. Вона закінчилася. Потрапив у найбільш, так би мовити, нейтральний рід військ. За освітою я інженер, тож обрав інженерно-саперні війська. У нас був свій так званий табір у зоні АТО, пункт дислокації. Ми виїжджали виконувати на місця переважно інженерно-саперну роботу. Я був у селі Олексіївка, це десь за півсотні кілометрів від Донецька, коли сказали, що треба поїхати в аеропорт. Тоді переважна більшість нашого підрозділу були молоді хлопці, 20–21 рік. А мені вже за 30, тож подумав, що негарно вийде, якщо юнаки поїдуть, а я – ні. На той момент, як ми зайшли в аеропорт, противник уже перебував у старому терміналі. Ми займали новий термінал. Перший і другий поверхи. Інколи – зі змінним успіхом. Мали кілька кімнат для відпочинку. На першому поверсі була спільна кімната. Називали її спальня, а використовували і як штаб. Там були хлопці 93-ї бригади, батальйону “Карпатська Січ”. До слова, до нас, саперів, приставили хлопців із цього батальйону як стрілків. Ми чергували: один сапер і один стрілок. На другому поверсі, по-моєму, бійці з 80-ки стояли. Не вийшло з ними поспілкуватися, бо коли в мене чергування випадало, вони спали, коли вони чергували, я спав. А поміж поверхами гуляти не прийнято було.
За словами Максима Запічного, біля аеропорту зосталися залишки керованого мінного поля. Сапер на посту відповідав за те, щоб у потрібний момент, якщо виникне необхідність, підірвати певну міну в визначеному місці.
– На той момент, коли я і ще двоє хлопців із 91-го полку заїхали в аеропорт, те поле настільки розбили, дроти лежали порвані, а деякі – під замерзлим шаром води. Відновити їх було неможливо, та ще й небезпечно. Тож там ми виконували більше стрілкову функцію піхоти. Здається, були другою ротацією, яку проводили через пости сепарів. Нам, за домовленістю, дозволялося мати із собою лише один ріжок патронів. Деякі хлопці, звісно, примудрилися дещо провезти. Ми собі в бушлати повшивали засоби для своєї роботи – підривники, наприклад. У комірах ховали детонатори, – пояснює полтавець. – Щодо виходу з аеропорту, то я останній лишився з відділення. Двох бійців поранило, їх вивезли. Мене мали 13-го забрати, але тоді ситуація була напружена, тож лишився. 15-го отримав поранення, й мене вивезли. Мені частково пощастило, бо я вже був чи то дев’ятим, чи то десятим (трьохсотим. – Авт.) у той день. Тому недовго пролежав. У той момент, коли я ще був на ногах, техніка уже йшла забирати поранених. Після лікування в госпіталі службу продовжив, повернувся в полк. Їздив на ротацію. Ми не сиділи на місці. Щодня мали бойові виїзди, щоразу в різні місця: в Мар’їнку, Авдіївку, Верхньоторецьке… Згодом за сімейними обставинами розірвав контракт. Командир частини пішов назустріч.
***
Після нагородження воїнів власні вірші для бійців прочитала юна полтавка Настя Лещенко. Соліст обласної філармонії Микола Гармаш виконав кілька пісень. Потім усіх присутніх на заході запросили посмакувати солдатською кашею.
Анна ВАСЕЦЬКА
“Зоря Полтавщини”
[1]