Матійчук, Гнатенко, Лебеденко, Чуріков, Курбацький, Коваленко, Вознюк, Войтер… Сумний перелік загиблих лохвичан на неоголошеній, але справжній війні. Називають її ще гібридною або антитерористичною операцією, але від цього суть не змінюється. Там вбивають і калічать по-справжньому. А тут матері й дружини, доньки і сини проливають гіркі сльози за загиблим сином, чоловіком, батьком.
…Лохвиця прощалася з молодшим сержантом Сергієм Войтером. 26 серпня він помер у Харківському шпиталі. 19 серпня на Світлодарській дузі поблизу села Кримське Луганської області (так у всякому випадку говориться в офіційних бойових зведеннях) у бою Сергія було поранено і відправлено в Харківський шпиталь. Такою сухою риторикою повнилася інтернетівська мережа.
Але поза нею розігрувалася справжня трагедія, що відбувалася на очах мами Сергія, Ольги Василівни, яка не відходила від сина. Лікарі, маючи немалий бойовий досвід, давали доволі обнадійливі прогнози. Куля, що пройшла навиліт, зачепила життєві органи. Але бувало в їхній практиці й гірше. Втім, на жаль, не судилося – 26 серпня Сергій Віталійович Войтер помер.
Він народився 13 березня 1979 року в Лохвиці у сім’ї військового. Доля закинула батька Сергія, Віталія Петровича, у Росію, у Нижній Тагіл, де хлопець провів і своє дитинство, і шкільні, і юначі роки. Після служби в армії навчався у Владикавказькому училищі МВС, а по його закінченні був направлений для проходження служби у Москву. Там він дослужився до капітана внутрішніх військ. А в 2001 році сім’я повернулася в Україну, в Лохвицю.
Коли у 2014-му спалахнуло полум’я війни на Донбасі, Сергій Войтер без вагань пішов добровольцем захищати рідну землю у складі батальйону “Донбас”. Йому випало пройти й Іловайськ, і Дебальцеве… У квітні 2016-го “Лозу” (такий позивний мав Сергій) демобілізували. Він міг би продовжити цивільне життя, виховувати двох доньок, Тетяну і Анастасію, але пішов знову на фронт, за контрактом, у жовтні того ж таки 2016 року.
Про постійні обстріли на Світлодарській дузі ми чуємо з екрана телевізора. Так було і 19 серпня.
– Наш опорний пункт – біля села Жолобки, це “нульова” позиція, – говорить бойовий побратим Сергія Данило (позивний “Штик”). – “Нульовка” – це коли ось ми, а через сотню метрів – вони. Їхні диверсійно-розвідувальні групи надокучали мало не щодня. А з Серьогою ми були нерозлийвода: і жили в кімнаті разом, і службу несли теж. Дуже хороший товариш і сміливий воїн.
– Людина з Великої літери, – підтверджує слова Данила волонтер Олена Вовк. – Серьожу поважав увесь батальйон.
Без сумніву, це так. Бо провести молодшого сержанта Войтера в останню путь приїхали десятки його бойових побратимів по батальйону “Донбас”.
Його командир роти, позивний “Тар”, говорить:
– Ми з Сергієм воюємо з 2014 року. Скажу без перебільшення: він – один із кращих, він – справжній Герой. 19 серпня ворожа диверсійно-розвідувальна група оточила наші позиції. Тому в нас не залишалося іншого шляху, як прориватися. Сергій пішов першим, за ним – група з восьми бійців. Вони відкинули ворога, але дві кулі пробили бронежилет Сергія (пробили грудну клітку збоку, де найбільш вразливе місце у бронежилета. – Авт.). Не можу досі збагнути, як це могло статися. Але сталося. Героїчно проявили себе наші медики. Під ворожими обстрілами вони оперативно забрали пораненого Сергія, а далі вже відправили до шпиталю. Не знаю… Не можу повірити, що його вже немає поруч з нами, – завершив розмову командир Тарас. Він, виступаючи на жалобному мітингу, запропонував увіковічити пам’ять Сергія Віталійовича Войтера, назвавши його ім’ям одну з вулиць Лохвиці.
Коли виносили труну з батьківського двору, більшість лохвичан, які прийшли провести воїна в останню путь, стали на коліна. Бойові побратими пронесли труну з тілом Сергія Войтера востаннє вулицями рідної Лохвиці. А поховали його на цвинтарі біля гімназії. Її учні, до речі, утворили живий коридор під час траурної процесії.
…Неприємний осад залишився, коли поставили труну перед закритою брамою каплиці на цвинтарі.
– Що, не така церква?! – гнівалися люди. – Могли б і відкрити заради такого випадку!
Правив панахиду по убієнному настоятель Лохвицького храму УПЦ Київського Патріархату Всеволод Бігун.
А ще перешіптувалися в натовпі, що у сестри Сергія, яка приїхала з Москви, чоловік – теж військовий, але російської армії. Ось такі вузли, буває, затягує життя.
Пролунав військовий салют. Знову пролилися сльози не тільки рідних, а й усіх небайдужих лохвичан.
Ще один міченик Божий поповнив Небесне військо. Вічний йому спокій і вічна пам’ять!.. n
[1]