Вісімдесят п’ять років тому, 7 серпня 1932 року, ЦВК та РНК СРСР прийняли постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності”. Цей циркуляр тоталітарного режиму в народі назвали постановою “про три колоски”.
Упродовж кількох десятиліть минулого століття Україна фактично перебувала під окупацією більшовицької імперії. Віднайдені та опубліковані в останні роки джерела дозволяють стверджувати, що ця окупація обернулася для України трьома Голодоморами, мільйонами насильницьких смертей, підірваним фізичним і духовним здоров’ям нації.
Сутність більшовицького режиму проявилася вже у перші роки радянської влади, коли конституційно була закріплена однопартійна система, створені потужні репресивні органи ЧК-ДПУ-НКВС-КДБ. І якщо упродовж 1920-х партійно-радянська система боролася переважно проти своїх колишніх ідеологічних опонентів, то у 1930-х репресивна машина вже набрала обертів і знищувала практично усіх (у тому числі однопартійців), хто не вписувався у визначені системою рамки і не проявляв достатньої публічної відданості.
Та особливо цинічно поводила себе влада щодо селянства, найчисельнішої тоді верстви українського суспільства. Уже до 1930-х років сотні тисяч “неблагонадійних” селян (переважно трударів і господарів) було позбавлено виборчих прав і розкуркулено, іншу частину – насильно загнано до колгоспів. Усі ці дії відбувалися репресивними заходами, але, щоб тримати людей під постійним контролем, у суспільстві широко застосовувалася політика зомбування, залякування і страху. До того ж періодично у країні видавалися циркуляри, які лише поглиблювали і прискорювали трагедію як міста, так і села.
Так, 7 серпня 1932 року, “йдучи назустріч вимогам робітників та колгоспників, ухвалили постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності”, яка у народі отримала назву – “про три колоски”. У постанові, зокрема, зазначалося: “Застосовувати як захід судової репресії за розкрадання колгоспного та кооперативного майна вищу міру соціального захисту – розстріл із конфіскацією всього майна, із заміною при пом’якшувальних обставинах позбавлення волі на строк не менше, як 10 років з конфіскацією майна. Не застосовувати амністії до злочинців, засуджених у справах про розкрадання колгоспного та кооперативного майна… Застосовувати як захід судової репресії в справах про охорону колгоспів та колгоспників від насильства й загроз куркульських та інших протигромадських елементів, позбавлення волі від 5 до 10 років з ув’язненням в концентраційному таборі”.
Цей документ переконливо засвідчував, що партійно-радянська влада вже влітку 1932 року передбачала великі труднощі зі збору врожаю, нестачу продовольства серед населення і можливий масовий голод. Але, попри такі прогнози, зменшувати завищені планові показники для колгоспів та колгоспників щодо здачі зерна державі ніхто не збирався, мова йшла лише про “закручування гайок”.
Про те, як діяла на місцях зазначена постанова, свідчать, зокрема, документи “Кущового народного суду Полтавського міського району”, які зберігаються у Державному архіві Полтавської області. Більшість справ, що розглядав суд у 1932–1933 роках, були пов’язані саме з різного роду крадіжками, здебільшого харчових продуктів, іноді у мізерній кількості. Затриманих масово засуджували до 10 років ув’язнення за крадіжку 10 картоплин з колгоспного поля та “за три колоски”. До в’язниці, приміром, потрапляли навіть за зрізування колосків із власного, а не з колгоспного поля (це називалося “псуванням врожаю”).
Ось лише деякі приклади такого “гуманного” покарання.
З вироку Полтавського кущового народного суду у справі за звинуваченням Бурди М. О. у крадіжці зерна від 19 березня 1933 р.: “Встановлено, що підсудній звинувачується в тім, що покрав хліб з колгоспівських ланів, також виявлено, що 23/ІІ 33 року зерно було замуровано в пічі нежилої хати, в кількости 23 кг жита та 46 кг кукурудзи та 1 1/2 кг товченої кукурудзи і ступу. Суд присудив: Бурду Миколу Омеляновича, 33 років, визнати винуватим за 170 п. “г” арт. КК й визначив міру соцзахисту для нього позбавлення волі відбування в далеких таборах терміном на шість років”.
З вироку Полтавського кущового народного суду у справі за звинуваченням Медяник О. Т. у крадіжці пшениці з колишньої своєї ділянки від
17 серпня 1933 р.: “Розглянувши на відкритому засіданні справу по обвинуваченню Медяник Олени Тарасівни, 58 років, мешкає в Мар’ївській с/раді, вдова, куркулька, розкуркулена, п/п, зі слів не судима, звинувачується за 170 п.”г” арт. КК, винуватою себе визнала…Встановлено, що куркулька Медяник повернулася з Донбасу в кінці липня 33 року на бувшій своїй садибі, де залишався посів озимої пшениці, яку с/рада цілком передала артілі ім. Будьонного після розкуркулення Медяникової, і як артіль скосила пшеницю, то підсудня крала снопи і молотила снопи в хаті та в бур’янах, де при перевірці було виявлено 3 снопа, з них два снопа було вимнятих, а також мішок колосків сушились на пічці, отже, на підставі вищенаведеного… присудив: Медяник Олену Тарасівну за 170 п.”г” арт. КК визнати винною та підвергнути її до позбавлення волі в далеких містях ув’язнення терміном на 7 років та позбавити в правах після отбуття кари терміном на 5 років…”.
З вироку Полтавського кущового народного суду у справі за звинуваченням мешканця Мачухівської сільради Орловської Л. С. у крадіжці колосків від 22 липня 1933 р.: “Розглянувши на відкритому засіданні справу по обвинуваченні Орловської Люби Степанівни, 33 років… нарсуд встановив, що дійсно підсудня утворила крадіжку, а саме, 13-го липня 33 року, зайшовши на лан артілі “Червона зірка”, де нарвала житніх незрілих колосків до 3-х кіло, що в неї на місці злочину було відібрано. Отже суд, виходячи з обставин справи, знаходе, що інкримінуємий підсудній злочин за 170-г арт. КК доведений і є соцнебезпечний, тому суд… присудив: Орловську Любу Степанівну визнати винуватою за 170-г арт. КК та підвергнув її до позбавлення волі в загальних місцях ув’язнення терміном на 5 років без поразки прав…”.
Тож Постанова ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 року про “три колоски” була не першою і не останньою поміж репресивних циркулярів того періоду. Відчуваючи свою безкарність, влада продовжувала знищувати беззахисних людей і продукувати усе нові злочинні акти, хоча немало тоді робилося і на основі лише усних вказівок та розпоряджень партійного керівництва. Невдовзі, у другій половині 1932 року, з’явилися інші, не менш цинічні документи: постанова Раднаркому УСРР від 20 листопада 1932 року “Про заходи до посилення хлібозаготівель”, постанова Раднаркому УСРР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 року “Про занесення населених пунктів на чорну дошку”. На нашу думку, влада навіть і не шукала інших виходів із критичних ситуацій, крім застосування вже звичних репресивних дій.
Нині пом’янемо усіх репресованих більшовицькою владою та замучених голодоморами. Нехай трагічні події 1920–1940-х років спонукають нас ще раз до роздумів: що може статися з великим народом, коли він втрачає власну державність.
Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта”
імені Т. Г. Шевченка
[1]