Наша зустріч з відомим полтавським колекціонером Юрієм МЕЛІХОВИМ відбувається в обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського зовсім не випадково – на відкритій тут виставці старовинної вишивки, присвяченій 26-й річниці Незалежності України, представлено кілька десятків наданих ним експонатів. Переважно це рушники – наші загадкові квітчасті обереги, що з давніх-давен супроводжували українців протягом усього життя.
Прикрашають виставку також рушники та сорочки, які дбайливо зберігають удома співробітниці бібліотеки Віра Саранцева та Юлія Крамарєва, інші полтавці.
“Два кольори мої, два кольори”
Прикметно, що доля у виставкових експонатів кардинально різна. Точнісінько, як ті оспівані в геніальній поезії Дмитра Павличка дві барви нашого життя. Представлені в експозиції рушники, які передаються в родинах із покоління у покоління, були й залишаються для їхніх господарів реліквіями. А значить, і оберегами.
Натомість від вишиваних оберегів, що їх вдалося відшукати для своєї колекції Юрію Меліхову, нащадки (навіщо лукавити?) відмовилися. Звісно, для колекціонера рідкісний експонат – удача, для самого придбаного ним предмета це – порятунок від знищення, для історії загалом – акт збереження культурних надбань народу, але конкретно для людей, які залишилися байдужими до вишиваного спадку, в момент такого розставання, мабуть, наступає душевне сирітство.
Загалом тема рушника в українській культурі настільки глобальна, що міркувати з приводу можна багато. Дослідники давно дійшли висновку, що в цілій палітрі декоративно-прикладного мистецтва немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різноманітних символічних значень. Але безсумнівно, що найвлучніше про енергетику, посил до світу українського рушника сказав сам наш народ: “Хата без рушників – що родина без дітей”. У цих мудрих словах – та червона нитка, що зв’язує покоління й програмує, закладає культурні основи майбутнього.
Прототип ікон
Юрій Євгенович Меліхов розповідає, що особиста біографія представлених ним на виставці рушників не може бути йому відома, адже потрапили вони до нього вже “з других рук”. Утім кожен новий вишиваний експонат у колекції завжди ставав рушієм до початку нового дослідження. “Ми знаємо дуже багато, але нічого конкретного, – справедливо окреслює колекціонер багаж знань сучасних українців про вишивальні традиції. – Для мене відкрився світ живопису на полотні, причому живопису сакрального. Глибинний сенс простежується в усьому – навіть у кольорі ниток. Наприклад, синя нитка символізує жіноче начало, а разом із тим – воду. У червоній закодовані сила, енергія, активність чоловіка”.
Даючи пораду вчитися читати українські рушники, Юрій Меліхов апелює, зокрема, до дослідження відомого українського культуролога Світлани Китової “Полотняний літопис України. Семантика орнаменту українського рушника”. У ньому вона спробувала розгадати для себе й розтлумачити всім небайдужим рушниковий орнамент Середнього Подніпров’я. Принагідно згадаємо лише, що, за одним із тверджень дослідниці, в дохристиянський період рушники виконували роль, схожу на ту, яка надалі перейшла до ікон.
І для любові, й для бою
“У рушника дуже глибока культурна основа, – продовжує Юрій Меліхов. – Якщо говорити дещо спрощено, то в ньому – історія прикладного мистецтва, адже люди завжди намагалися прикрашати свій побут. Але з-поміж інших традиційних прикрас він вирізняється, ну, наприклад, як обручка серед будь-яких інших каблучок”.
Цей весільний мотив у нашій розмові дещо навмисний. Адже найдавніший у колекції Юрія Євгеновича рушник саме вінчальний. “Аналог я бачив у музеї Івана Петровича Котляревського. Вишитий він десь у 1850–1860 роках”, – каже він. Уявляєте, скільки спливло в нашій Ворсклі води, відтоді як цей оберіг був свідком єднання двох сердець?
Інший цікавий поворот виставкової екскурсії хоч і пов’язаний із казкою, але змушує замислитися про приховану від нашої сучасної реальності таємничу силу завізерункованого полотна. Ніхто ж, певно, не сумнівається, що у народних казках правдивого досвіду завжди більше, ніж вигадки. То як сприймати казку, в якій герой стрілець-молодець отримує як найнадійнішу зброю для перемоги над шестиголовим змієм не меч, а… рушник?
“Народні казки – це не розвага”, – впевнений колекціонер. Незвичайну казку він прочитав у книзі, яка недавно потрапила до рук – видання 1947 року, упорядковане українським літературознавцем і фольклористом, академіком АН УРСР Михайлом Возняком. Говорить, що собі зробив копію, а оригінал передав до краєзнавчого музею.
***
Спілкуючись із Юрієм Меліховим, ми не оминаємо й інших його колекціонерських інтересів. Як маленька їх ілюстрація – представлені на виставці лубочна картинка із зображенням молодої українки на тлі білолицьої хати та світлина дорідної красуні-полтавки у національному вбранні. Згодом Юрій Євгенович демонструє іншу свою гордість – спеціально принесену багатющу колекцію старовинних листівок. Вона, звісно, вимагає окремої розповіді. Полтавців збирач старожитностей дивував, вражав, розважав усім цим скарбом на тематичних виставках уже чимало разів. Чого вартий лише той факт, що деякі його листівки сторічного віку містять дописи із враженнями про нашу Полтаву і її мешканців…
Приємно було також дізнатися, що як автор афоризмів, мініатюр, байок, член Полтавської спілки літераторів Юрій Меліхов спілкувався свого часу з читачами “Зорі Полтавщини” на сторінках гумористичного “Сорочинського ярмарку”.
Вікторія КОРНЄВА.
[1]