- Зоря Полтавщини. Громадсько-політична газета - http://www.old.zorya.poltava.ua -

«У нас заборонено: смітити, лаятись, давати хабарі! Заборонено сепаратизм – наслідки жахливі, перевірено на собі!»

Опів на другу ночі волонтери виїжджають із Полтави. Попереду – кількасот кілометрів на фронт. Вранці вже мають бути на позиціях 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади на Донеччині, а під вечір дістатися на Луганщину, до 44-ї окремої артилерійської бригади.
У салоні авто гомонять волонтери ГС “Координаційний центр “Громада Полтавщини” Наталія Костіна й Олексій Кабушка, волонтери ГО “АТО – Майдан – Кременчук” Леонід Харченко і Костянтин Пташинський, останній кермує, лікар обласної клінічної лікарні імені М.В. Скліфосовського Таміла Литвиненко… Тихенько лежить прислухаючись на матраці нова, щоправда, тимчасова, пасажирка – собака Джоана. Вона їде до свого господаря – полтавця Олексія “Фарлепа”, який служить у 128-й бригаді (про нього “Зоря Полтавщини” розповідала понад рік тому, в номері за 17 червня 2016-го. – Авт.).
Поблизу окупованої Горлівки
На початку сьомої ранку подорожні зупиняються на Харківщині збадьоритися кавою-чаєм і перекусити. Підгодовують Джоану.
– Вчора прочитала пост Льоні у Facebook, де він звітував, що перед виїздом завантажували в машину. Зокрема там ішлося про шматок кабанчика, відро шашликів, сало, ковбаски. Питання: куди їде Льоня? – цікавиться жартома Наталія Костіна.
– У Горлівку “на пікнік”, – каже Леонід Харченко.
О пів на десяту заїжджають до команди екстреної медичної служби “ASAP” неподалік Зайцевого. Передають медикаменти і на гостинець – сало.
– Дякую. Я ж без нього тут голодую, – тримаючи в руках український делікатес, емоційно реагує один із медиків.
Зав’язується жвава розмова. Певно, почувши незнайомі голоси, виходить перевірити, що відбувається, пес Рекс. Два місяці тому під час обстрілу він закрив собою від розриву міни двох бійців. Отримав тяжкі поранення, але завдяки лікарям вижив. Нині перебуває під наглядом й опікою ASAPівців. Виходить по-хазяйськи, впевнено, щоправда, накульгує. Права передня лапа забинтована. Рекс гавкає на приїжджих, та, зрозумівши, що його появі раді, а не занепокоєні чи настрашені, повертається на своє місце. Тим часом волонтери розпитують медиків, як краще дістатися до позицій 128-ї бригади.
– Вам на ту точку, неподалік якої двоє місцевих на розтяжку натрапили? – уточнює поціновувач сала.
За інформацією, яку оприлюднили на Facebook-сторінці головного управління Нацполіції Донеччини, “на сільській дорозі між Зайцевим і Майорськом унаслідок вибуху невстановленого предмета постраждали дві людини – 36-річна жінка і 38-річний чоловік, обоє – жителі селища Жованка… Чоловік помер від ран. Жінку доставлено в лікарню Бахмута”.
Дорогою до позицій 128-ї бригади волонтери впираються у контрольний пункт в’їзду-виїзду “Майорськ” (КПВВ “Майорськ” відкритий на дорожньому коридорі “Горлівка – Бахмут” у вересні 2016-го. До цього функціонував КПВВ “Зайцеве”. – Авт.). По два боки пункту – довгі колони автомобілів. Хтось їде на окуповану територію, хтось, навпаки, – звідти. Пропускна спроможність КПВВ “Майорськ” за день – сім-вісім тисяч осіб і дві тисячі транспортних засобів. Як згодом розповіли бійці 128-ї бригади, чимало людей з окупованих територій їздять на мирні українські, щоб зробити закупи по господарству, бо товари дешевші, ніж у так званих народних республіках.
Полтавці на КПВВ дістаються до авто 128-ї бригади, яке чекає, аби показати подальшу дорогу. Невдовзі вже розвантажують першу частину привезеного на одній із позицій. На гарячі точки волонтерів не пускають, бо небезпечно. Бійці запевняють: залишені передачі на інші позиції доправлять.
– Так а де ж Льоша? Ми ж йому собаку привезли. Хай їде сюди й забирає, – “командує” Наталія Костіна.
– Зараз зателефоную йому, – відгукується побратим бійця.
Невдовзі під’їжджає командир радіотелефонного відділення 2-го гірськопіхотного батальйону полтавець Олексій “Фарлеп”. За мить Джоана вже лащилася до господаря.
– Вона – повноправний учасник команди, – пояснює боєць. – Минулого року, коли ми стояли в Пісках, була поруч. Товариші з дому привезли. Джоані чотири роки. Коли я пішов в АТО, за нею не було кому дивитися, тож її мені перекинули. Нещодавно собака побувала у “відпустці”, два тижні провела вдома, відпочила трішки. А тепер із вами приїхала. Спасибі, що привезли. Вона тепер тут служитиме.
Олексій був мобілізований за четвертою хвилею. Уже закінчується третій контракт. Як сам говорить, після двох інститутів (має юридичну й економічну освіту. – Авт.) став іще й зв’язківцем.
– Нам, тим, хто вже брав участь в АТО, дозволено підписувати короткостроковий контракт на півроку. Мій поточний закінчується у жовтні, – говорить Олексій.
– Плануєте продовжувати?
– Не хочу зарікатися, – каже. – Нас троє з учебки з Полтави, мобілізованих за четвертою хвилею. Досі служимо, уже за контрактом. У різних підрозділах, щоправда, але в одному батальйоні. Бойові друзі – одна з причин, чому зостався на війні. Крім того, колектив сформувався. Подобається займатися своєю справою, захищати суверенітет і незалежність держави. Це ж гордо. Не дурницями якимись займатися, а реально робити велику спільну справу.
– Якщо можна порівняти бойові дії у Пісках і тут, в районі Горлівки, які відмінності? – цікавлюся.
– Різна війна, різна територія. Там більше арта (артилерія. – Авт.) працювала. Тут до противника відстань набагато менша. Проте за кілька тижнів ми вже призвичаїлися, – відказує “Фарлеп”.
– Противника бачите?
– Та звичайно. Є деякі позиції, де відстань між нами – 50–70 метрів, – розповідає Олексій. – Ми як заступили на позиції, відразу почалася “жара”. Головне – перший тиждень вистояти, призвичаїтися, вивчити місцевість, знати, звідки й під яким кутом подивитися, де можна ходити, а де ні. Спочатку було важко. Як сліпі кошенята. Зараз уже нормально, почуваємося впевнено. Бойовий дух міцний. У батальйоні – купа людей, які давно служать. Можна сказати, кістяк підрозділу. Вони й підіймають бойовий дух, допомагають солдатам, які прийшли пізніше й не мають стільки досвіду. Ми й тутешніх мешканців виховуємо, щоб не пили, гарно поводилися, не билися. Порівняно з Пісками місцевих тут більше. Людям нікуди подітися. Живуть…
Два місяці перебування на передовій – оптимальний термін
Доки Таміла Литвиненко оглядає приміщення й вирішує, де поставити масажний стіл, який захопила з дому, волонтери спілкуються з бійцями. Неподалік літньої їдальні говорять Наталія Костіна і заступник командира бригади з морально-психологічного забезпечення полковник Євген Бондар. Він, до слова, й виїхав зустрічати полтавців. Тему харчового забезпечення змінює тема оснащення технічного. Зокрема заходить мова про ефективність використання сонячних батарей на передовій.
– Вони ж удесятеро дешевші за генератори, електроенергією забезпечують, навіть телевізор “тягнуть”, рації від них зарядити можна. Тож чому питання про їх закупівлю не порушується на рівні Міноборони? – каже Наталія Костіна.
– Порушується, але не закуповують все одно. Сонячні батареї не передбачені штатним розписом, – відповідає Євген Іванович.
– Одна невелика батарея 70 на 120 сантиметрів з акумулятором, контролером й інвертором виходить нам у 3,5 тисячі гривень. За більшу – 90 на 200 сантиметрів – заплатили п’ять тисяч із “хвостиком”, – продовжує волонтерка.
– А за дизельний нормальний генератор треба віддати до 20 тисяч, і ще варто врахувати витрати на пальне, – уточнює Євген Бондар.
– За ці гроші кілька сонячних батарей можна придбати, – говорить Наталія Костіна. – І, до слова, ремонт генератора коштує дорожче, ніж сонячна батарея. Знаємо, бо хлопці ж часом просять полагодити.
Євген Бондар – кадровий військовий. На війні – від її початку. Із ним спілкуємося про тривале перебування воїнів на фронті, наслідки цього й бачення щодо зміни ситуації.
– Є рішення вищого керівництва щодо проведення ротацій. Вісім місяців бригада – у зоні АТО, чотири місяці – на відновленні боєздатності, із них півтора – в ППД (пункт постійної дислокації. – Авт.), інший час – на полігонах. Вважаю, що це трішки неправильно. Це все одно не відпочинок для особового складу, – висловлює думку Євген Бондар. Пояснює: – Дев’ять місяців ми стояли на позиціях у районі Пісків, від шахти “Бутівка” й аж до Красногорівки. П’ять місяців були на відновленні боєздатності. Нещодавно зайшли на передову. До цього два з половиною місяці провели на Закарпатті (128-ма бригада базується на території Закарпатської області. – Авт.). Хлопці ж у мене не всі звідти. Є з Рівненської, Харківської, Донецької й інших областей. Вони живуть у казармах, без родин. Їм що на фронті, що на цьому відновленні – особливого значення не має. Якби було так: два місяці батальйон стоїть на передку, потім виводиться, і на 20 днів усі їдуть додому. Через місяць батальйон знову заходить на два місяці на передок. Нехай для бригади буде визначена якась смуга, де ми змогли б проводити такі ротації. Для бійців це позитивно. Вони самі кажуть, що в такому режимі служили б тривалий час.
За словами Євгена Бондаря, два місяці перебування на передовій – оптимальний термін. За цей час у військових ще немає звикання до бойових умов і великого психологічного навантаження.
– Усі домашні сімейні питання, які накопичилися упродовж двох місяців, приїхавши на 20 днів, можна вирішити. Справді, існує велика проблема, і ніхто її не замовчує, адже так і є, що родини розпадаються. Хлопців просто немає вдома. Кошти хороші (мова про заробітну плату військових. – Авт.), але не все грошима вимірюється. Особливо гостро ситуація складається серед молоді. Чую від молодих хлопців: “Мені треба свою родину створювати. Я вже другий рік мотаюся. З’їжджу на 30 діб додому у відпустку, але ж це не відпочинок. І то розбиваю ці 30 днів по 15, щоб хоча б два рази на рік бачити родину”. Вважаю, що в цьому велика проблема. Якби була змога заходити на ротацію на два місяці, а потім на 20 днів їхати додому, то багато хто б погодився на такі умови й пішов служити, – говорить Євген Іванович. – Основне, що боєць першого числа прийшов на службу й знає, що рівно через два місяці першого числа поїде додому. І йому до цього першого числа дожити треба. Тому він думатиме, що необхідно берегтися. А так хлопці підходять, питають: “Коли нас поміняють?”, а я й сам не знаю, коли. Може, через рік, може, через три місяці, може, через два, а може, завтра надійде команда…
Доки масаж триває, волонтери мають час відвезти гостинці на іншу позицію. І знову на гарячу точку – зась. Як виявилося, там напередодні загинув боєць. Підійшла ворожа диверсійно-розвідувальна група. У її складі працював снайпер… Тож “мешканцям” тамтешньої позиції доводиться виходити по гостинці у відносно безпечнішу точку.
Поспілкувавшись із бійцями, волонтери повертаються забрати Тамілу Литвиненко. Згодом вирушають до іншого підрозділу 128-ї бригади. Там теж є клієнт на “рихтування” спини. Надовго в розташуванні не затримуються, бо ще мають дістатися до коригувальників 44-ї бригади, в яких “гостювали” під час минулої поїздки.
На Луганщині
Доки В’ячеслав “Командир” із Кременчука і Тарас “Черепашка” з Почаєва у відпустках, за старшого на одній із позицій 44-ї бригади – Віталій Пелюшенко. Він із Волочиська Хмельницької області. Уклав трирічний контракт зі Збройними силами України у травні 2016-го.
– Бойове хрещення відбулося місяців через п’ять служби, у Трьохізбенці. У мене КСП (командно-спостережний пункт. – Авт.) там стояв. Із танка тоді били. Ще й хлопці нові на позицію приїхали… – замислюється, згадуючи, Віталій. Потім усміхається: – Та нормально.
Розповідає, що відтоді, відколи волонтери приїздили минулого разу (кінець травня 2017 року), противники стріляють порівняно менше. Хоча, додає, не так давно “прилетіло до сусідів”.
– Більш-менш тихіше нині. Працювали СПГ (станковий протитанковий гранатомет. – Авт.), ДШК (великокаліберний кулемет Дегтярьова-Шпагіна. – Авт.), часом 120-ті міни прилітають. Ротація по той бік відбулася, то в стороні Попасної воюють. У бік Кримського тихіше. Ворожа школа снайперів ще працює. Періодично – раз чи два на тиждень – нагадують про себе. Спасибі, розвідка допомагає, попереджає, – говорить боєць.
Нині у підрозділі – пора відпусток.
– Хлопців на зміну привозять і забирають. В інших батареях бійців міняють кожні десять днів, а у нас тільки тоді, коли у відпустку йдемо, – каже Віталій.
– Контрактники нові не прийшли? – запитую.
– Ні, не було.
– А потреба є?
– Є. Невдовзі контракти закінчуються в кількох осіб, то вони їх не продовжуватимуть. Не хочуть. Є хлопці, які підписали контракти до особливого періоду. Десь шестеро з нашої батареї.
Неподалік бліндажа в траві пасеться коза.
– Це ваша? – питають бійців волонтери.
– То сусідів (24-ї бригади. – Авт.), – говорить Віталій. – Комбат купив. Надею назвали. Ще завели гусенят із десяток. І свиней тримають. А нам тут ніде господарство розводити.
“Рік війни – п’ять розмінування”
У неділю близько шостої ранку волонтери заїжджають у Попасну. Вирішують сфотографуватися напам’ять. По інший бік дороги саме прокидаються соняшники. Олексій Кабушка звертає увагу на стенд, розміщений поряд із назвою міста, зокрема на чотири рядки, виділені червоним кольором: “У нас заборонено: смітити, лаятись, давати хабарі! Заборонено сепаратизм – наслідки жахливі, перевірено на собі!”
Їдучи дорогами Луганщини й Донеччини, пасажири авто говорять про площі замінованих територій у цих регіонах. Повертаються до випадку підриву на розтяжці двох цивільних із Жованки.
– Чоловіка вбило. Жінку порешетило. Їй пощастило, що граната – не “лимонка” (Ф-1. – Авт.), а РГД-5. Рівень ураження менший. Якби “лимонка”, загинули б обоє. Територія небезпечна, хтозна, які “сюрпризи” там ще є, – Таміла Литвиненко згадує розмову з фельдшером 128-ї бригади Анжелою, яка, зокрема, й шукала постраждалих.
– Оце “нашпигована” територія, – каже Наталія Костіна.
– Недарма ж говорять: “Рік війни – п’ять розмінування”, – додає Олексій Кабушка.
О пів на восьму ранку авто зупиняють на блокпості на в’їзді до Сло-в’янська.
– Добрий! – не доказуючи слово “ранок”, бадьоро вітається, зазираючи в салон машини, черговий. Він – високий стрункий чоловік в окулярах, із сивиною, що виглядає з-під кашкета.
– Чоловіки, покажіть паспорти, будь ласка.
– Як у вас тут справи? – питає Леонід Харченко.
– Могло б бути й краще, – відказує боєць.
– А хіба вам тут погано? – уточнює волонтер.
– Як стоятимемо на кордоні з Росією, тоді буде добре, – відказує черговий.
– А коли це буде? – долучається Наталія Костіна.
– Та буде. Ми в це віримо. Якби не вірили, не стояли б тут, – каже боєць. Змінює тему: – А ви звідки?
– Кременчук, Полтава. А ви?
– А я – волиняка з чорним піднебінням, – жартує черговий і пропускає далі.
***
Відпочиваючи у розташуванні 128-ї бригади, доки Таміла Литвиненко робить масаж, Леонід Харченко й Наталія Костіна обговорюють подальші завдання.
– Уже п’ятдесят дев’ята бригада дзвонила, – каже полтавка.
– І сорок друга, – додає кременчужанин.
Тож нова поїздка – не за горами…

Анна ВАСЕЦЬКА.
Фото автора.

[1]

Роман “Сова”.

[2]

Олексій “Фарлеп” і Джоана.

[3]

Обереги, вірші й печиво для воїнів від юної полтавки Насті Лещенко передає волонтер Наталія Костіна.

[4]

Бійці 44-ї та 24-ї бригад і волонтери на Луганщині.

[5]

Бійці 44-ї бригади Сергій та Віталій із волонтерами Костянтином Пташинським і Леонідом Харченком.

[6]

Наталія Костіна і Віталій Пелюшенко.

Print Friendly, PDF & Email [7]