На пляжі нашої бази відпочинку поруч розташувалася сім’я – батьки і діти. Принаймні ми з подругою так подумали. Дорослі обоє – шатени, чоловік у віці близько сорока і суттєво молодша жіночка. З ними хлопчик років шести і дівчинка – трьох-чотирьох.
Купалися, плюскалися поряд. Сміялися, гойдаючи малих на хвилях. Біля нас, у бесідці, накрили й вечеряти – ми виявилися сусідами по будиночку.
– Скільки ви наготували! Як вдома, – почала я розмову з господинею. Цілий тиждень нам доведеться ділити з ними бесідку зі столиком. Приємно їсти на свіжому повітрі.
Хлопчик крутився біля нашого столу, мабуть, кортіло спробувати фруктів – іншої вечері на морі ми з подругою Інною не визнавали.
– Пригощайся! Як тебе звати? – покликала його Інна.
Той промимрив щось незрозуміле.
Інна – медик – уважно на нього поглянула.
У хлопчика була легка форма дитячого церебрального паралічу. Проте – слава Богу – він ходив, сам їв, грався, говорив. Щоправда, з вимовою були проблеми. Тато – помітили ми – більше возився з хворим сином. Вчив плавати з надувним кругом, запускав повітряного змія, катав на гойдалці, читав книжки у денну паузу, коли дівчинку вкладали спати.
Через кілька днів малий чогось наївся. У нього заболів живіт. Лежав, маленький і нещасний, і тихо скиглив.
– Що ж це йому “не пішло”, – бідкався батько. – Наче все тільки свіже купуємо. Де тут лікаря шукати?..
– Не хвилюйтеся, я лікар, – сказала Інна. – Що у вас із ліків є з собою? Зараз подивлюся, швидше за все треба буде шлунок промити.
Відтоді, як Інна полікувала малого Олежку, він дуже прив’язався до “тьо…” – так називав її, не в змозі повністю вимовити слово “тьотя”. Ходив за нею “хвостиком”.
– А я завтра вранці їду, – сказала якось Ніна, наша сусідка.
– Їдете? Так швидко? – здивувалася Інна. – А я з Олежкою тільки займатися почала, як логопед, вчила в інституті.
– Поїду тільки я, Олег-старший з ними залишиться, – посміхнулася жінка. – Він своєю фірмою по телефону рулить. А мені час на роботу. І до свого чоловіка. Скучила.
– До чоловіка? – отетеріла Інна.
– Так! Він вдома, бізнесом займається. А Олег-старший – мій брат! Ірочка – моя дитина, а малий Олежка – його.
– Це ж треба. А ми вважали вас подружжям. Здивували!
– Багато хто так думає! Завтра мені на заміну приїде наша мама, трохи пізніше – старша сестра. Діти з Олегом тут цілий місяць. Ми спеціально так час підгадали, щоб їх більше оздоровити.
Незабаром у сусідів вже порядкувала бабуся – зовсім ще не похилого віку, міцна і бойова. Каталася з внуками на каруселях і верхи на коні, плавала, будувала башти з піску, ставила малюкам мультики на планшеті…
Інна з Олегом-старшим часто гуляли, обговорювали різні методики занять із малим.
– Дружина його покинула, – зітхнула якось увечері Інна, повернувшись після прогулянки з сусідом. – Коли в чотири місяці малому поставили діагноз, зібрала речі і виїхала за кордон. Потім повернулася. До сина не приходить, він її і не знає… Зрідка у соцмережах спілкується з колишнім.
– Це він тобі сказав? – запитала я.
– Ні, бабуся. Він мовчазний, про себе – ні-ні, тільки на загальні теми говорить і про здоров’я малого. У школу його збирається віддавати, в звичайну. Всі успіхи, що є у хлопчика, – тільки татова заслуга. Божевільний в хорошому сенсі татусь. Надивилася я на різних батьків…
У передостанній ранок ми прокинулись від крику.
– Так ось як ти сином займаєшся! Знайшов собі тут якусь… Ще й фото з нею виставляєш!
Біля Олега-старшого стояла струнка білявка в майці і шортах. Ошелешений чоловік намагався щось сказати, але та не давала йому й рота відкрити.
– Ага! Ось і вона! Страшна, ще й стара, – визвірилася “гостя”, вгледівши Інну.
– Алла! Замовкни! – прорізався нарешті голос і у чоловіка.
Раптом Інна голосно засміялася. Аж сльози потекли. Заспокоївшись, поклала руку на плече розлюченої дівчини.
– Друзі, я все зрозуміла. Мабуть, Надія Тимофіївна – “продвинута” у вас мама – виклала в Інстаграм фото, як ми гуляли пляжем з обома Олегами. І ви, – вона кивнула на скандалістку, – до мене його приревнували. Дитинко, я на добрий десяток років старша від нього, у мене син такого віку, як ви. І я давно і міцно заміжня! Говорила з вашим чоловіком, наскільки знаю, колишнім, лише про здоров’я вашого сина, як лікар з батьком пацієнта!
Стосунки були з’ясовані, і ми сіли за прощальний обід. Сусід дивився на мою подругу з великою повагою.
– Невже вам 50 років? – несміливо і незграбно запитав він.
– Ще немає. Але наздоганяю цю дату, я свого віку не приховую, – весело відповіла Інна.
– Я б вам більше тридцяти п’яти не дав, – зізнався чоловік.
– Дякую за комплімент, я знаю, що виглядаю значно молодшою і навіть можу закрутити голову молодим чоловікам, – задоволено посміхнулася Інна.
– Так, навіть мама подумала про нас із вами…
– І виклала те фото. З гарним прицілом. І їй усе вдалося. Ваша Алла приїхала. Ви їй пробачите?
– Пробачив я її, – зітхнув Олег. – Наробила дурниць. Але розкаюється. У нас же син…
– Прекрасна дитина, дуже добра, контактна, – підхопила Інна. – Повірте, я знаю, що кажу, ще рік-два, і він не буде відставати від однолітків. Я вам телефон свій залишу, у мене є однокурсники, які займаються з такими дітьми, влаштую консультацію, усе буде добре! – запевнила Інна. А на прощання прошепотіла, схилившись до Алли: – У вас чудовий чоловік і хлопчик хороший, цінуйте!
Анна ДОРОШЕНКО
“Зоря Полтавщини”
[1]