Це – єдиний пам’ятник Тарасу Шевченку в Машівському районі. Він стоїть у малесенькому селі Козельщина Новотагамлицької сільської ради із 1912 року. Останній досвід показав, що навіть сьогодні Кобзар здатен об’єднувати людей значно міцніше, ніж аргументи влади чи благодійна передвиборна “гречка”.
Ось що про його історію розповідає уродженець села Козельщина, мешканець Полтави Микола Кучерявий:
– У 1911 році якраз виповнилося півстоліття від дня смерті Тараса Григоровича, і, ми так думаємо, саме цей ювілей став нагодою для встановлення погруддя.
На місці нинішньої комори до революції була церковно-парафіяльна школа, де вчителем працював мій однофамілець і, напевне, далекий родич. У нього й купив у 1922 році хату, де я тепер щоліта пораюся, мій дід – уродженець хутора Дублянщина, що через річку від Козельщини. Звідти батько й на війну пішов. А повернувся вже в село. Дід мій на той час був дуже грамотний, купча зберігається у мене й досі. Попередній господар хати був одним із ініціаторів встановлення цього пам’ятника.
Замовили і зробили погруддя у Харкові, потягом доставили до залізничної станції Головач, а вже звідти везли в село волами. Люди під нього зробили високий земляний насип (він уже давно не такий високий), де й закріпили кам’яний постамент. А день, коли встановлювали пам’ятник Кобзареві, став для Козельщини величезним святом. Люди йшли у вишиванках, співали пісень.
У громадянську війну, коли тут нальотами господарювали білі-червоні-махновці, козельщинці ховали свого Шевченка по погребах. Від німців уже в роки Другої світової не ховали, але в тих на Кобзаря рука не піднялася. Та бойове поранення (чи то при відступі чи при наступі радянської армії) він таки отримав. Ту пробоїну я пам’ятаю хлопчиком – здоровенну, в неї ворони залітали. Після війни селяни зібрали гроші й відремонтували. Придивіться до надпису на постаменті – там ще дореволюційне “ять” присутнє. Правда, зараз його зафарбували сірим, нічого не розбереш. Поряд – пам’ятник загиблим односельцям, там також усе сіре. Навіть літер “золотих”, якими прізвища полеглих земляків були виписані, не видно.
Чутка про те, що наш пам’ятник можуть перенести із Козельщини на центральну садибу сільради, сколихнула все село. Збиралися люди два дні поспіль, навіть під дощем. І переконали всіх, що свого Шевченка нікому не віддамо!
Розповідає вчителька Новотагамлицької школи Віра Нікітіна:
– Історія пам’ятника стала легендою Козельщини. За спогадами старожилів, серед ініціаторів були М.С.Пономаренко, І.Я.Кузьменко, К.С.Телещик та вчитель А.К.Кучерявий (на жаль, у спогадах – лише ініціали. – Авт.). Люди згадують у зв’язку з цим ще одну історичну постать – Івана Прокоповича Зозулю, місцевого довгожителя (помер у 104 роки!), який на початку минулого століття мав неабияку фізичну силу. Про нього ходили легенди – міг підняти на собі вола, і мало хто з парубків був здатен вирватися з його “обіймів”. Так от саме Іван Зозуля переносив козельщинського Шевченка із воза і встановлював на кам’яному постаменті. І про те, як зустрічали Кобзаря дівчата у вишитих сорочках із піснями, як читали його вірші (малограмотні селяни у 1912 році!), також збереглися перекази з покоління в покоління.
У більш свіжих спогадах йдеться про те, як відзначалося 130-річчя від дня смерті Кобзаря. Тоді до Козельщини в гості приїхали українці канадійської діаспори, чиновники Мінкульту, митці – поети і художники. І великий ансамбль бандуристів! Особливо зворушливою була зустріч з праправнуком сестри Шевченка Катерини, який низько вклонився козельщинцям і щиро дякував за таку шану й любов.
Відтоді минуло 26 років. Чимало хат перейшли до розряду дач, постійних мешканців у селі лишилося менше 80 чоловік. За пам’ятником доглядають школярі. Чутка про “переселення” козельщинського Шевченка виявилася справді лише чуткою, але дуже показовою – не так вона сама, як дружна реакція на неї. А Кобзар край дороги стояв, стоїть і стоятиме, скільки йому судилося…
Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”
[1]